До переліку найпоширеніших на земній кулі захворювань неінфекційної природи належить йододефіцит. За даними ВООЗ, у понад 2 млрд жителів Землі існує нестача цього вкрай необхідного елемента таблиці Менделєєва. І це стосується населення як благополучних країн, так і тих, що розвиваються.
Йододефіцитна історія людства почалася ще на зорі цивілізації. Перші згадки про зоб, кретинізм, методи їх лікування та профілактики трапляються в трактатах давніх цивілізацій Китаю, у давньогрецькій і давньоримській літературі. Одна з них належить до епохи правління китайського імператора Шен-Нуг (2838-2698 роки до н. е.). У трактаті описано водорость Sargasso, за допомогою якої можна ефективно лікувати зоб.
А перші зображення людини із зобом знайдені в 1215 році в місті Грац, що в Альпах. Ці наскальні розписи буцімто виконані за 300 років до їх виявлення.
Одним із доказів того, що проблема йододефіциту, супроводжувала людство всю історію його існування, є живопис ІХ-ХІ століть. Особливо часто портрети людей із зобами представлені на картинах майстрів альпійських країн. Потовщення на шиї у святих в іконописі цієї епохи вважали ознакою божественного осяяння.
Наполеон Бонапарт зазначав, що більшість солдатів, призваних на військову службу з гірських районів, страждають на туговухість, відстають у фізичному та розумовому розвитку, швидко стомлюються, що робить їх практично непридатними до участі у військових походах.
В енциклопедії Дені Дідро, виданій у 1754 році у Франції, наведено таке визначення терміну «кретин»: «Ненормальна глуха людина із зобом, який звисає до талії». Але причин розвитку цього стану автор описати на той час ще не міг, адже йод як хімічний елемент уперше був виділений французьким ученим Бернаром Куртуа з попелу морських водоростей лише у 1811 році. Свою назву мікроелемент отримав з легкої руки іншого француза Гея Люсака. Дещо пізніше Гаспар Шатен, ще один французький учений, встановив, що йод у незначних кількостях міститься практично всюди: у воді, землі, мінералах, рослинах, живих організмах.
У пошуках рішення
У 1820 році швейцарець Коіндет уперше представив науковій спільноті результати дослідження, у якому продемонстрував позитивний вплив малих доз йоду на стан 150 пацієнтів із зобом. І наприкінці XIX століття недостатню забезпеченість організму людини йодом було визнано основною причиною захворювань щитоподібної залози.
Йодувати сіль з метою профілактики йододефіцитних захворювань вперше запропонував колумбієць Боунсигал у 1883 році. Він повідомив про низьку частоту зобу в аборигенів Південної Америки, котрі споживали місцеву сіль: у її складі виявлено високий вміст йоду.
А от у Європі перші спроби використання йодованої солі були зроблені швейцарцем Ханзігером в 1915 році. Тоді в країні існували цілі села, серед населення яких переважали розумово відсталі й глухонімі мешканці, з величезними зобами — «кретини».
Ніхто не знав, у чому причина такого масового захворювання. Припускали, що винні в усьому «погана вода», «застояне повітря в долинах» тощо. Нарешті у XVI столітті з’ясували: від хвороби допомагає порошок зі спалених морських губок. Також вказували на позитивний ефект від споживання морських водоростей. І лише у середині XIX століття лікарі Ж.-Л. Прево і А. Шатен висловили думку, що причиною розвитку ендемічного зобу є дефіцит йоду. У січні 1910 року австрійський психіатр Юліус Вагнер-Хаурегг науково довів, що причиною загадкової альпійської хвороби є нестача йоду в харчуванні, а в 1922 році австрійські солеварні налагодили промислове виробництво йодованої солі. Тож Альпи були врятовані. За деякий час у країні почали закривати і перепрофілювати заклади для глухих і недоумкуватих хворих. Упродовж періоду з 1925 до 1946 років кількість непридатних до військової служби з цієї причини зменшилася від 31 на 1 тис. рекрутів до одного.
Сьогодні ж Швейцарія входить до десятки найрозвиненіших країн світу. Законодавство зобов’язує проводити профілактику йододефіциту шляхом використання йодованої солі вже понад 50 років. Люди там звикли споживати йодовані продукти харчування. Йодують навіть корми для свійських тварин. Таким чином, тваринне м’ясо надходить у продаж уже з нормальним вмістом йоду.
Українська «Швейцарія»
Зобна хвороба з давніх часів була поширена на теренах Буковини. Перші згадки про ендокринні захворювання в регіоні припадають на період його перебування у складі Австро-Угорської імперії. Зокрема, інформація про зоб міститься в книжці «Буковина. Загальне краєзнавство» (Die Bukowina. Eine allgemeine Heimatkunde, Чернівці, 1899). Обер-лейтенант жандармерії Едуард Фішер, описуючи санітарні умови, у яких проживало населення Буковини, вказав на часті випадки кретинізму. Що ж до вияву хвороби серед українців (русинів) Буковини, то вони були поширені, за словами автора, у Вижницькому повіті, у долішніх громадах біля річки Черемош. На підставі значної поширеності в мешканців гірських районах кретинізму Е. Фішера дійшов висновку про причинний зв’язок хвороби з геологічною будовою ґрунту.
Уродженець Чернівців санітарний лікар Арнольд Флінкер протягом 1907-1911 років опублікував серію робіт, присвячених поширенню, механізмам розвитку й особливостям перебігу ендемічного кретинізму в населення буковинських Карпат, а саме тодішнього повітового центру Вижниця. А. Флінкер детально описав окремі клінічні випадки захворювань. Зоб і уроджений гіпотиреоз були надзвичайно поширеними серед місцевого населення. Результатом багаторічних досліджень А. Флінкера стала монографія «Дослідження кретинізму» (Studien über Kretinismus), видана в 1930 році у Лейпцигу. Вона тривалий час слугувала основним джерелом інформації про це захворювання для багатьох поколінь лікарів.
За часів перебування Північної Буковини у складі Румунії санітарні служби неодноразово зазначали значне поширення ендемічного зобу серед її мешканців.
Наступний етап вивчення та дослідження йододефіцитних захворювань припадає на середину минулого сторіччя, коли на теренах Північної Буковини розпочав свою діяльність Чернівецький медичний інститут. Провідні науковці закладу розгорнули масштабну роботу з вивчення поширеності й тяжкості зобної ендемії. На базі інституту була створена потужна наукова школа, що об’єднала зусилля провідних науковців різного профілю задля вирішення проблеми йододефіциту. У 1946-1947 роках науковці центральних науково-дослідних установ АМН СРСР та Чернівецького медичного інституту здійснили на теренах краю низку експедицій із вивчення ендемічного зобу. За результатами досліджень зобну ендемію в Чернівецькій області було визнано чи не найтяжчою в колишньому СРСР.
У 1939 році на Буковині було зареєстровано 16 тис. хворих на зоб.
Після проведених досліджень у березні 1948 року запрацювала Чернівецька обласна зобна станція. Тоді ж були виділені спеціалісти вузького профілю — лікарі-ендокринологи. До цього допомогу хворим з ендокринною патологією надавала терапевтична служба. Власне, пусковим моментом для організації спеціалізованої служби стали результати масових обстежень населення області — експедиція в гірські райони Карпат із метою вивчення особливостей зобної ендемії з’ясувала, що в деяких з них 50-60% населення хворіли на ендемічний зоб. Надзвичайно високою була й частота ендемічного кретинізму.
Наполеглива праця чернівецьких вчених щодо визначення причин зобу показало: нарівні з дефіцитом йоду в продуктах харчування та воді значну роль відігравали жахливі на той час соціально-побутові умови життя місцевого населення.
У 1950 році зобну станцію перейменували на обласний протизобний диспансер. Тоді ж при диспансері організували й стаціонар на 25 ліжок. У 50-60-х роках минулого століття тривала цілеспрямована робота з боротьби з ендемією зоба та профілактики цього захворювання. У 80-90-ті роки ХХ століття йодна профілактика внаслідок різних політичних та економічних причин фактично була припинена, що призвело до швидкого зростання кількості тиреоїдних захворювань, особливо в дитячого населення.
Катастрофа на ЧАЕС — лакмусовий папірець проблеми
В Україні ендемічними за зобом місцевостями традиційно є Прикарпаття, Карпати, Закарпаття, Полісся.
У населення йододефіцитних районів найчастішим видимим проявом дефіциту йоду є зоб (дифузний, вузловий). У 1983 році було запропоновано термін «йододефіцитні захворювання» для позначення цілого спектра хвороб, зумовлених недостатністю цього мікроелемента. Адже було встановлено, що нестача йоду спричиняє не тільки патологію щитоподібної залози, а й багато інших порушень унаслідок недостатності функції цього органа.
Йододефіцитні захворювання можуть виникати в будь-якому віці, але групами максимального ризику є діти, підлітки, вагітні та жінки, що годують груддю. Найтяжчим наслідком йодної недостатності вважають негативний вплив зумовленого нею зниження функції щитоподібної залози на розвиток мозку плода і новонародженого. На тлі йододефіциту виникають порушення репродуктивної функції жінок і чоловіків (безпліддя, жінкам складніше виносити дитину), відставання дітей у розумовому, фізичному й статевому розвитку, а також знижується інтелектуальний потенціал населення.
По-новому поглянути на проблему дефіциту йоду змусила Чорнобильська катастрофа. Різкого збільшення частоти захворювань щитоподібної залози, у тому числі тиреоїдних раків, на думку багатьох фахівців, можна було б уникнути, якби населення зони, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС, отримувало адекватне йодне забезпечення.
В умовах наявного дефіциту йоду активізувалися механізми абсорбції мікроелемента, що призвело до інтенсивного інтратиреоїдного захоплення радіоактивних часток. Проведене у 2002 році Інститутом ендокринології та обміну речовин ім. В. П. Комісаренка за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) загальнонаціональне дослідження вживання населенням мікронутрієнтів продемонструвало актуальність проблеми йододефіциту для всієї території України.
Ліквідація попередньої системи профілактики йододефіцитних захворювань (зменшення виробництва йодованої солі, недостатній контроль за її якістю, припинення централізованого забезпечення йодовмісними препаратами для групової профілактики), розбалансованість добових раціонів (населення не в змозі забезпечити себе достатньою кількістю морепродуктів), найстрашніша техногенна катастрофа на ЧАЕС призвели до значного зростання йододефіцитних захворювань серед населення держави.
«Вирішувати проблему необхідно на загальнодержавному законодавчому рівні, — вважає завідувачка кафедри клінічної імунології, алергології та ендокринології ВДНЗ України «Буковинський державний медичний університет», доктор медичних наук, професор, лікар-ендокринолог Наталія Пашковська. — Востаннє відповідний документ прийняли 26 вересня 2002 року, а саме Постанова Кабінету Міністрів України №1418 «Про затвердження Державної програми профілактики йодної недостатності в населення України на 2002-2005 роки». Але, на жаль, основні його положення не були втілені в життя. Подальші спроби вирішити проблему законодавчим шляхом також виявилися марними. Тож насамперед необхідно розробити і прийняти Державну програму України з ліквідації дефіциту йоду. Під цю програму з державного і місцевих бюджетів мають бути виділені кошти. Тільки так ми зможемо зрушити з місця.
Слід врахувати, що здійснення профілактики йододефіцитних захворювань набагато ефективніше, ніж лікування наслідків його дефіциту, тим більше, що деякі з них (розумова відсталість, кретинізм) практично незворотні. Оскільки в організмі людини немає систем накопичення йоду «про запас», фізіологічна кількість вказаного мікроелемента повинна надходити щодня».
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»
