Чому саме сімейна медицина?
Кожній людині важливо обрати ту професію, до якої «лежатиме» душа. Тоді робота, навіть непроста, приноситиме задоволення, передусім моральне.
Я не мріяв з раннього дитинства стати лікарем, а тим паче — сімейним. Та й спеціальності тоді такої ще не було. Проте обрав професію свідомо, почавши в 9-му класі старанно готуватися до вступу у виш.
Потім шукав «свій» фах. До третього курсу зосереджувався на нейрохірургії, навіть якось на літній практиці довелось асистувати нейрохірургу під час оперативного втручання з видалення субдуральної гематоми внаслідок черепно-мозкової травми. Після четвертого курсу вирішив, що займуся кардіологією — саме на цю спеціальність подав документи на розподіл у Міністерство охорони здоров’я.
Але доля вирішила інакше. У 2007 році з’явився фах «Загальна практика-сімейна медицина», який привернув мою увагу. Під час інтернатури зрозумів, що ліпшої спеціальності не знайти, бо тільки тут ти бачиш не хворобу окремо, а людину загалом — з її проблемами й недугами. Відтоді працюю сімейним лікарем, поєднуючи практичну роботу з науковою. У 2016 році отримав науковий ступінь кандидата медичних наук.
З 2017 року по теперішній час працюю в приватному медичному закладі «Тесла». Чому перейшов з державного закладу в приватний? Бо тут улюбленою справою — допомагати людям — можна займатися не просто на голому ентузіазмі і юнацькому запалі, а в комфортних умовах , отримуючи при цьому достойну зарплату.
Головна професійна мета і як її досягти?
На мою думку, головною професійною метою кожного лікаря загальної практики є збереження здоров’я населення, що полягає у зменшенні кількості хронічних захворювань, інвалідизації, смертності. Єдиний спосіб досягти цього — методична індивідуальна робота з кожним пацієнтом із максимальним використанням профілактичних методів, починаючи з пропаганди здорового способу життя й закінчуючи застосуванням фармакологічних препаратів із доведеною ефективністю. І не потрібно говорити, що це складно чи ж не вистачає часу: навіть півгодини ходьби в день швидким темпом — достатнє фізичне навантаження для профілактики багатьох захворювань. А лікар, на мою думку, — саме той, хто мусить не лише розповідати про це пацієнтам, а й подавати особистий приклад.
Найбільший ваш професійний успіх?
Займаючись рутинною роботою, важко вловити ті моменти, коли відчуваєш себе необхідним людям і пишаєшся своїми професійними здобутками. Наприклад, ти прискіпливо оглянув пацієнта і не пропустив пневмонії з незначним притупленням легеневого звуку. Але що ж тут визначного? Це обов’язок.
Хоча трапляються випадки, якими ти дійсно пишаєшся. Наприклад, під час виклику додому до 62-річного пацієнта, прикутого до ліжка внаслідок слабкості в ногах, що наростала останні 12 місяців, я запідозрив патологію спинного мозку на рівні грудного відділу, наполіг на ретельному обстеженні. Під час досліджень було підтверджене екстрамедулярне новоутворення T7-T8. На сьогодні пацієнта хірургічно пролікували, у нього поступово відновлюються рухові функції, він може себе обслуговувати. Саме це й можна вважати професійним успіхом. Хоча, з іншого боку, то є звичайна робота.
Пацієнт для вас — це…
…людина, яка потребує допомоги. У неї є певні захворювання, соціальні та психологічні проблеми, про що потрібно знати сімейному лікарю. Бо лише тоді процес лікування ґрунтуватиметься на довірі, матиме комплексний характер і буде успішним.
Насправді дуже багато можна з’ясувати та діагностувати під час звичайної бесіди з пацієнтом. Однак вона має тривати не 15 хвилин (саме стільки часу виділено на прийом пацієнта в державній поліклініці), а, можливо, й півгодини, й наодинці, оскільки про деякі проблеми в присутності третьої особи (навіть якщо це медичний працівник) розповість не кожен. Тож я переконаний: медицина має зійти з рейок конвеєра й опанувати індивідуальний підхід до пацієнта.
Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?
Констатувати, що пацієнт помирає, а ти нічим не можеш йому допомогти. Повертатися думками до цього випадку й ставити собі запитання: що зробив не так, які обстеження не призначив, чому раніше про це не подумав? І хоча об’єктивно ти не винен, бо зробив усе, що міг. Просто бувають випадки, коли хворому вже не можна допомогти, однак почуття відповідальності за здоров’я тих, хто його тобі довірив, змушує сумніватися в собі. Але такі сумніви — це теж частина роботи сімейного лікаря.
