Наука без фінансування — нонсенс, особливо коли йдеться про сучасний рівень досліджень. Якщо в розвинених країнах на галузь виділяється щонайменше 3-4% ВВП, то в нашій державі — 0,17%. Яким шляхом піде Україна: забезпечить надійну матеріальну базу для народження власних Нобелівських лауреатів чи збиратиме крихти з чужого стола наукових відкриттів?
Часи, коли для геніального відкриття достатньо було занурення у ванну чи падаючого на голову яблука, давно минули. Тож розвинені держави не шкодують коштів на наукові розробки, аби не прирікати себе на безнадійне відставання в епоху нової промислової революції. На жаль, Україна втрачає перспективи розвитку наукової сфери: починаючи з 90-х років минулого століття її потенціал знизився в кілька разів. До цього призвели катастрофічне скорочення державних видатків на галузь, фізична й моральна застарілість її матеріально-технічної бази, падіння престижу вченого в суспільстві, масовий відтік кадрів за кордон (як досвідчених вчених, так і молодих науковців), застаріле законодавство, котре гальмує запровадження нових форм роботи та підходів до фінансування наукових досліджень тощо. Медична наука так само потерпає від згаданих проблем.
Віталій ЦИМБАЛЮК, президент НАМН України, академік НАМНУ, Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професор У пошуках виходу
Додаткові можливості та перспективи вітчизняної науки відкрила нова редакція Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», прийнятого у 2015 році. Хоча відтоді документ практично щороку оновлювався, основні його положення почали реалізуватися лише останнім часом. Зокрема, у квітні 2017 року при Кабінеті Міністрів України було створено постійно діючий консультативно-дорадчий орган — Національну раду України з питань розвитку науки і технологій, яку очолює Прем’єр-міністр України (вона складається з Наукового й Адміністративного комітетів). Перше її засідання, на якому було прийнято конкретні рішення про розвиток науки в державі в найближчій перспективі, відбулося у січні 2018 року. А 4 липня минулого року рішенням Уряду створено Національний фонд досліджень України.
Планувалося, що з 2019 року Фонд розпочне грантову підтримку найкращих наукових досліджень та розробок на умовах відкритих конкурсів. Досі в Україні не існувало подібної інституції, яка забезпечувала б дієвий механізм конкурсного фінансування науки.
Нана ВОЙТЕНКО, завідувачка відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України, член Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій, доктор біологічних наук, професор Якщо Національний фонд досліджень запрацює на повну силу, тоді навіть за незначного фінансування вітчизняної науки з’явиться можливість ефективно розподіляти кошти, а не розпорошувати їх «на все й ні на що», як це відбувається нині. Безперечно, виживатимуть найсильніші наукові установи, тобто ті, хто працюватиме на світовому рівні. Слабші змушені будуть шукати інші сфери застосування своїх можливостей».
Як прикрити ахіллесову п’яту?
Ідея створення Фонду викликала схвалення в наукових колах, однак 200 млн грн у його «засіках» сприймаються здебільшого скептично. Мовляв, це крапля в морі з огляду на масштаби України, і на такі «сльози» годі мріяти про світовий рівень досліджень. Та й ідей «космічного» рівня, котрі могли б вразити міжнародних експертів, за таких умов годі чекати. Утім, планується, що з кожним роком асигнування на Фонд зростатимуть, доки досягнуть 40% видатків на фінансування вітчизняної науки.
Плани поки що нікого не зігрівають, а от досвід успішних сусідів обнадіює. Наприклад, у Польщі саме завдяки грантовій підтримці конкурсних проектів змогли «підняти» науку. Однак там було створено два такі фонди: один для фінансування прикладних досліджень, другий — лише для фундаментальної науки, яка в Україні виявилася ахіллесовою п’ятою. Адже коли прикладна наука може хоч якось себе забезпечити, отримавши кошти «під замовлення» бізнесу чи промислових магнатів, то фундаментальні дослідження останнім нецікаві, оскільки зазвичай або «вистрілюють» через десятки років, або взагалі дають негативний результат. Тому цивілізовані держави беруть фінансування фундаментальної науки на власні плечі. Відтак зрозуміло, чому в Україні вона кульгає на обидві ноги.
У Держбюджеті-2019 для забезпечення діяльності Національного фонду досліджень України передбачено 262 млн грн, або приблизно 4% загального фонду фінансування науки в Україні.
Наприклад, у висновках Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій, які він підготував за результатами звітів головних розпорядників бюджетних коштів, вказано: у більшості установ МОЗ 83% коштів витрачаються на прикладні дослідження. Їх результати патентують та впроваджують лише на національному рівні (немає жодного закордонного патенту). Діяльність вказаних закладів сконцентрована на наданні медичних послуг, а не на проведенні наукових досліджень, тоді як у науково-дослідних установах основна частина робочого часу має припадати саме на наукову роботу. Подібне відбувається й в установах НАМНУ: у 2017 році лише 9% (а це 178 млн грн) їх загального бюджетного фінансування припадало на наукові дослідження, які були переважно прикладними.
Однак Президент НАМН України Віталій Цимбалюк вважає, що подібні претензії є безпідставними як з огляду на нинішнє злиденне фінансування галузі, так і на особливості медичної науки, мета котрої — розробка ефективних засобів лікування захворювань. Наразі потрібно рятувати населення України, яке катастрофічними темпами вимирає від онкопатології, серцево-судинних та інфекційних хвороб, — чекати на результати фундаментальних досліджень хворі не можуть. Охороні здоров’я потрібні конкретні прикладні розробки, що рятуватимуть життя тисячам громадян, зменшуватимуть рівень їх захворюваності та інвалідності.
Безперечно, фундаментальні наукові дослідження дуже потрібні, хоча, на думку академіка, вони більше притаманні фізикам, хімікам, біологам, а не медикам, й найчастіше відбуваються «на стику» цих наук. Та де взяти кошти на такі «далекі» плани, якщо і з нагальними впоратися не вдається? Розвиток фундаментальної науки передбачає суттєві витрати на нове обладнання, придбання й утримання експериментальних тварин, реактивів тощо. Натомість упродовж останніх років НАМНУ отримувала мізерні кошти на ці потреби. Саме цим стримується збільшення кількості фундаментальних досліджень у медичній сфері та підвищення їх наукового рівня.
Чи є життя після аудиту?
Професор Нана Войтенко не заперечує, що в підпорядкуванні МОЗ та НАМН України є установи, які проводять цікаві дослідження. Але спочатку їх потрібно виділити з-поміж інших. Для цього необхідний аудит. Нині напрацюванням методик оцінювання наукових установ займаються МОН і НАН України та Науковий комітет. На їх основі вдасться вибудувати чітку й ефективну систему оцінювання, котра стане фундаментом для розподілу базового фінансування. Розроблено й відповідні документи щодо проведення атестації наукових установ — більшість інститутів НАМНУ її вже пройшли. МОЗ також стало на цей шлях і намагається провести реорганізацію підвідомчих закладів, які займаються науковою діяльністю. Таку саму систему МОН розробило для оцінки наукових підрозділів вишів. Вона ще зовсім недосконала, однак зроблено вагомий крок уперед. Бо наразі ніхто не знає реальної ситуації — хто займається серйозною наукою, а хто тільки робить вигляд. Крім того, до проведення такої атестації також потрібно залучити міжнародних аудиторів.
Президент НАМН України Віталій Цимбалюк підтвердив факт атестації науково-дослідних інститутів академії, яка відбулася згідно з критеріями, розробленими закордонними спеціалістами. Відповідно до них усі заклади буде поділено на 3 рівні. Установи першого рівня зможуть розраховувати на бюджетне фінансування, а також грантову підтримку, другого — частково збережуть бюджетне фінансування, але виживатимуть переважно за гранти, третього — претендуватимуть винятково на грантове фінансування. Попереднє оцінювання засвідчило, що в НАМНУ є установи першого рівня, але більшість належить до другого. Така атестація допоможе відсіяти неспроможні заклади з незадовільною матеріальною і науковою базою. Однак що робити з аутсайдерами далі, чи не опиняться на вулиці досвідчені кадри? Тому доведеться напрацювати програми поступового їх переходу в іншу сферу діяльності, аби не спричинити соціального збурення. Та й чи варто розкидатися професіоналами?
Навіщо лікарю наука?
У відповідь на занепокоєння тим, куди подіти «зайвих» науковців, часто лунає докір: їх кількість не відповідає якості. Та чи завжди в тому винні вони самі?
Професор Нана Войтенко наголошує, що в усьому світі медична наука і медична галузь тісно пов’язані. Медицина, фізіологія, біологія об’єднуються в біомедичний напрям науки, на який виділяються величезні кошти, оскільки медичні дослідження — це дуже дорого. Натомість ані в США, ані в країнах Європи ніхто не змушує практикуючих лікарів займатися наукою. Це зрозуміло, бо робота лікаря досить складна, він приймає хворих, консультує, а якщо це хірург, то й оперує. Тому не всі лікарі хочуть і мають час займатися наукою. Однак в Україні обставини змушують їх до того, адже інакше вони втрачають можливість кар’єрного зростання. Хочеш стати головним лікарем чи завідувачем кафедри медичної установи — здобувай науковий ступінь та звання. Але при цьому грошей на вагомі наукові дослідження ніхто не виділяє, тому лікарі роблять вигляд, що займаються наукою, а держава — що визнає їх вагомі заслуги в науці, присвоюючи чергові звання й ступені.
Якщо ж проаналізувати наукові медичні надбання, то серед них не так уже й багато нових методик і «проривних» досліджень, здебільшого це «давно відоме на новий лад». Тому потрібно звільнити лікарів від необхідності займатися наукою, коли вони цього не хочуть. Наукові звання не мають бути сходинкою на шляху кар’єрного росту лікаря чи засобом додаткового заробітку. Однак відмінити всі доплати за наукові ступені та звання — не вихід. Як і вимагати наукової новизни досліджень за ті мізерні кошти, котрі нині виділяють. Висококваліфікований спеціаліст повинен отримувати гідну зарплату, аби не хапатися за навколонаукову тематику як за соломинку, тоді все стане на свої місця. Для цього потрібні значні системні зміни, зокрема й законодавчі. Поки що їх немає.
На жаль, не всі лікарі повністю усвідомлюють, що таке наукова новизна. Це не зробити те саме на іншій кістці чи на іншій тварині, а відкрити принципово нове. Потрібно бути в курсі останніх новин, багато читати, а для цього необхідно знати іноземну мову, адже сучасна наукова література видається переважно англійською. Зрозуміло, що багато наших лікарів цього не роблять, тому до наукової новизни у своїх роботах, м’яко кажучи, не дотягують.
Чи народиться істина в суперечці?
Клубок проблем вітчизняної науки важко розплутати, тому пропонують жорсткі рішення, аж до ліквідації окремих головних розпорядників бюджетних коштів чи суттєвої їх реорганізації, наприклад, шляхом об’єднання. Ця пропозиція стосується й НАМН України. Аргумент простий, але вагомий: у країнах ЄС відсутні її аналоги, що фінансуються державою як окремі структури. Дехто вбачає в таких пропозиціях не реформаторську новизну, а відродження старої ідеї підпорядкування установ НАМНУ
Міністерству охорони здоров’я.
Президент НАМН України Віталій Цимбалюк розповів: «Ми вже пережили не одну таку спробу. Виступили проти, і Уряд нас підтримав. Більше того, Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман посприяв збільшенню фінансування академії, виділенню коштів на пілотний проект у кількох інститутах тощо. Однак прихильники ліквідації галузевих академій продовжують стверджувати, що подібних структур в інших країнах не існує. Це неправда. У багатьох країнах світу є окремі медичні академії або медичні відділення загальних академій наук. Зокрема, у США функціонує Національний інститут здоров’я, який об’єднує 27 інститутів (що за напрямами наукових досліджень майже співпадають з науковими установами НАМН України). Їх державний річний бюджет тільки на біомедичні дослідження становить понад 33 млрд дол.
Одна з найбільших державних медичних академій функціонує в Китаї, вона навіть має філіали в деяких провінціях й потужне державне фінансування. Тож не дивно, що сьогодні в Китаї наука розвивається космічними темпами. І сюди вже успішно переманюють вчених з інших країн, зокрема з України!
Якщо ж ініціатори ліквідації НАМНУ запропонують кращу модель облаштування «центру медичної науки», спроможного «видавати на гора» наукові відкриття за нинішнього чи запропонованого найближчим часом фінансування, ми самі туди попросимося. Але не варто називати реформами обмін шила на мило. Як і розділяти наукову й клінічну складові діяльності установ НАМНУ — це все одно, що відділяти голову й руки в людському організмі.
Пропозиція відокремити клінічні підрозділи від наукових установ і передати їх під управління МОЗ України свідчить лише про одне: її автори не зовсім усвідомлюють, що таке наукові дослідження в клінічній медицині. Останні виконують за участі пацієнта: вивчають причини і механізми розвитку певної хвороби, її перебіг. А відтак розробляють нові методи діагностики та лікування. Тобто клінічні підрозділи, по суті, є й науковими, їх неможливо «відірвати» один від одного, не зруйнувавши всю установу і сенс її діяльності. У такий спосіб можна взагалі покласти край науковим дослідженням у клінічній медицині НАМНУ, а наукові академічні установи перетворити на звичайні лікарні. Адже саме в закладах НАМНУ лікарі не «змушені» займатися наукою — це їх безпосередній обов’язок, власне й академія була створена з метою поєднання наукових досліджень і лікування.
Якщо ми роз’єднаємо науку і високоспеціалізовану медичну допомогу, то завдамо неабиякої шкоди галузі охорони здоров’я в цілому. Адже в наших закладах лікують найскладніші патології, із якими не впораються фахівці інших рівнів. І висока ефективність лікувального процесу обумовлена тим, що в установах академії впроваджуються наукові розробки наших вчених і здійснюється повний інноваційний цикл: ідея — створення наукового продукту чи медичної технології — впровадження. Якщо зруйнуємо вітчизняну науку сьогодні — ніколи її не відновимо».
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
