Основна мета реформи системи медичної освіти — гармонізувати її з міжнародними освітніми стандартами. Чи вдасться це зробити у вітчизняних реаліях? Про це наша розмова з проректором з науково-педагогічної роботи НМАПО ім. П. Л. Шупика, Заслуженим лікарем України, доктором медичних наук, професором Олександром Толстановим.
ВЗ Чи можна говорити про те, що сьогодні в Україні розроблена ізапроваджена принципово нова модель системи післядипломної освіти лікарів?
Поки що вона повністю не запроваджена, але Україна наближається до міжнародних стандартів у цьому напрямку. Однак варто зауважити, що нинішні зміни виникли не на порожньому місці, тобто це не якесь ноу-хау, котре з’явилося як подарунок, здивувавши медичну громадськість. Запропоновані нововведення напрацьовували роками, до цього були залучені кращі фахівці в галузі післядипломної освіти. І я можу лише пишатися тим, що НМАПО ім. П. Л. Шупика також стала архітектором нової системи. Розпочалася ця робота ще на початку нульових років: за ініціативи ректора академії, академіка НАМН України, професора Юрія Вороненка.
У нашому закладі вже давно функціонує Проблемна науково-дослідна лабораторія з питань післядипломної підготовки лікарів (провізорів). Вона вивчає ці питання, аналізує міжнародний досвід, напрацьовує конкретні пропозиції, пропонує їх медичній спільноті на обговорення, потім узагальнює зауваження і подає до Міністерства охорони здоров’я України.
Особливо активно ми почали працювати в цьому напрямку після 2010 року. У березні 2017 року відбулися парламентські слухання щодо перспектив медичної освіти в Україні, де Ю. Вороненко представив обґрунтовану програму її розвитку, у тому числі й щодо змін у безперервному професійному розвитку. З часом робоча група МОЗ України напрацювала проект відповідного наказу, тож він є результатом колективної праці вітчизняних фахівців. Тобто до нинішніх змін ми йшли давно і доклали до них багато зусиль.
ВЗ Що насправді є «родзинкою» нової системи?
Всесвітня федерація медичної освіти поділяє її на до- , післядипломну та безперервний професійний розвиток. Це зумовлено тим, що лікар зобов’язаний постійно оновлювати свої знання, адже медична наука сьогодні стрімко розвивається. До того ж він має час від часу валідувати свій фаховий рівень (зазвичай у світі прийнято робити це кожні 5 років). В Україні таку норму також витримували, однак була й своя специфіка: тоді як у розвинених країнах лікарі щорічно оновлюють знання, їх українським колегам було достатньо для атестації й отримання чи підтвердження кваліфікаційного рівня раз на 5 років пройти передатестаційний цикл та побувати на кількох конференціях. Відтепер такий підхід змінено, і це дійсно вагомий крок уперед.
Ще одним прогресивним нововведенням є те, що лікар відповідатиме за самоосвіту. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати, що нині кожен стане ковалем свого професійного вдосконалення — зароблятиме бали на різних освітніх заходах, слідкуватиме, аби їх було достатньо для атестації, формуватиме особисте портфоліо тощо.
ВЗ Однак в оновленій системі залишилися «тіні минулого», наприклад, збережено присвоєння кваліфікаційних рівнів, де знову ж таки, на відміну від практики зарубіжних країн, враховують стаж роботи.
Так, система атестації лікарів продовжує існувати як платформа для встановлення кваліфікаційних категорій (зокрема для визначення розміру заробітної плати), але я сподіваюся, що в перспективі їх таки відмінять. Поки цьому заважають об’єктивні причини. Річ у тому, що різниця в оплаті праці лікаря без категорії і фахівця, який її підтвердив, становить приблизно 300 грн на місяць. Коли помножити цю суму на кількість лікарів в Україні та на 12 місяців, можна уявити, які кошти витрачаються на оплату категорій упродовж року. Якщо їх раптом відмінити, то Міністерство фінансів України ці кошти просто вилучить з медичного бюджету на 2020 рік. Якби ситуація з оплатою праці лікарів у державі насправді поліпшилася, проблема не видавалася б настільки гострою і про неї можна було б забути. Адже відійшли в минуле передатестаційні цикли безперервного професійного розвитку, на чому ми наполягали вже кілька років поспіль. Бо що, наприклад, може взяти з такої форми навчання лікар із 10-15-річним досвідом — це все одно, що десятикласника відправляти в п’ятий клас! Так само й кваліфікаційні категорії не дають лікарю нічого, крім зайвої бюрократичної тяганини. Та й комісія, що присвоює категорію, зазвичай не спроможна об’єктивно оцінити фаховий рівень лікаря. Робити це можуть і мають професійні асоціації, а для цього в Україні потрібно щонайменше прийняти закон про лікарське самоврядування. Тобто остаточне вирішення згаданого питання лежить у багатовекторній площині.
ВЗ Щодо оцінки фаховості лікаря, позитивом вважають те, що віднині атестаційні комісії не проводитимуть співбесід із лікарями, а лише перевірятимуть достовірність портфоліо. Це якось вплине на формальність прийнятих рішень?
Відміна подібних співбесід, під час яких члени комісії часто розмовляють з лікарем на «різних мовах» (педіатр оцінює хірурга чи навпаки) — безперечний плюс. Проблема в іншому. Такі співбесіди проводили раз на п’ять років, а нині управління охорони здоров’я щороку отримуватимуть від лікарів тисячі портфоліо, достовірність яких вони зобов’язані перевірити. Важко навіть уявити таке навантаження, адже в обласному управлінні цю «місію» виконуватимуть два інспектори, а приміром, на Житомирщині працюють майже 5 тис. лікарів.
Інше питання: як гарантувати об’єктивність оцінки портфоліо лікаря. Наприклад, він роздрукував на принтері сертифікат якоїсь онлайн-конференції, хоча насправді участі в ній не брав. Чи навпаки, раптом спрацює людський фактор, і члени комісії не визнають наданий сертифікат легітимним. Як лікарю довести протилежне?
ВЗ Нині лікарю пропонують свободу вибору змісту, форми та місця навчання: хоч в Україні, хоч за кордоном. А хто оплачуватиме таке «меню»?
Раніше навчання лікаря зазвичай оплачувала держава, спрямовуючи за ним кошти в державні заклади післядипломної освіти або на факультети й інститути післядипломної освіти.
У новому наказі про безперервну професійну освіту відсутні будь-які згадки про це. Тобто все може відбуватися за рахунок місцевих бюджетів. З огляду на нинішню економічну ситуацію виникають побоювання, що така щедрість місцевої влади комунальні заклади охорони здоров’я не пошириться, і лікарі ризикують залишитися ні з чим. Або ж їм доведеться вкладати в навчання власні кошти. Наразі позиція Мінфіну з цього приводу невідома, тож питання, як то кажуть, зависло в повітрі.
ВЗ Обіцяне скасування монополії державних закладів післядипломної освіти стимулює появу нових провайдерів освітніх послуг. Як лікарю обрати найкращих чи бодай не найгірших?
Це надто серйозне і, на жаль, до кінця не вирішене питання. Зрозуміло, що на ринку освітніх послуг, немов гриби після дощу, з’явиться низка провайдерів, що позиціонуватимуть себе як кращих з кращих. Зрештою, у кожній країні існують певні приватні структури чи об’єднання лікарів, які пропонують освітні послуги, курси підвищення кваліфікації та видають відповідні сертифікати лікарям. Однак в Україні ніде не прописано, хто і за якими критеріями оцінюватиме провайдерів. Тоді як у розвинених країнах ліцензії на освітню діяльність таким структурам видає незалежна від Міністерства охорони здоров’я лікарська самоврядна організація. Вона ж встановлює періодичність оновлення знань лікарями, їх обсяг, кількість необхідних балів, визначає, на яких базах краще проходити навчання. До того ж за кордоном зазвичай акредитуються не самі заклади, а окремі освітні заходи. Тому не виникає ситуацій, коли акредитований провайдер «штампує» недолугі програми, які потім уже ніхто не перевіряє. Хоча установи, у штаті котрих багато досвідчених фахівців і професорів, зазвичай отримують акредитацію, адже мають перевагу порівняно з іншими провайдерами, особливо невідомими.
Наразі українських лікарів цікавить ще одне питання. Оскільки перевагою нової системи безперервного професійного розвитку для лікаря проголошено можливість інтегруватись у світову медичну спільноту, потрібно розуміти, наскільки «цінність» накопичених в Україні балів корелює із міжнародною шкалою. Адже різні країни світу укладають угоди щодо визнання таких балів рівними (наприклад, бал, зароблений лікарем у США, відповідає такому в країнах ЄС). В Україні це питання залишається відкритим.
ВЗ Чи буде усунуто згадані недоречності?
Нещодавно відбулася публічна дискусія щодо впровадження нових правил безперервного професійного розвитку за участі медичної громадськості та Міністерства охорони здоров’я України. Слід віддати належне представникам Міністерства, зокрема членам робочих груп, які визнали наявність певних проблем і ризиків, а також дослухалися до наших зауважень і пропозицій. Це обнадіює. Бо в цілому нова система безперервного професійного розвитку є прогресивною, і всім потрібно об’єднати зусилля, аби рухатися в напрямку її якнайшвидшого впровадження.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
