Я ознайомився із системою безперервного професійного розвитку в багатьох країнах західної Європи, зокрема в Італії, Німеччині. Там вона має інший вигляд: кожен лікар після здобуття диплому та проходження стажування отримує індивідуальну ліцензію на лікарську практику, яку потім періодично підтверджує її шляхом надання документів про безперервну освіту. Тобто ця процедура відбувається заочно.
Читайте по темі:
Безперервний професійний розвиток лікарів: нові правила
Однак, як свідчить досвід, таких випадків небагато. І не тому, що комісії закривають очі на подібні недоліки, просто ніхто з лікарів не хоче потрапляти в пастку власної бездіяльності, аби потім долати проблеми, яких могло б і не бути..
В Україні наразі дещо спрощено процедуру проходження атестації, але її суть принципово не змінилася. Зрештою, й атестаційні комісії залишаються у тому вигляді як були — при МОЗ і департаментах охорони здоров’я. Тобто чиновники не бажають випускати зі своїх рук важелі впливу на лікарів. Натомість у європейських країнах держава причетна до цього процесу, однак провідна роль належить лікарському самоврядуванню, яке перебирає на себе частину функцій післядипломної освіти, ліцензування тощо. Наприклад, у Німеччині до таких комісій входять чиновники федеральних земель, але більшість все ж — за представниками органів лікарського самоврядування. Їх роль у прийняття того чи іншого рішення щодо оцінки професійного рівня лікарів найвагоміша.
Позитивним моментом змін в Україні вважаю те, що бали безперервного професійного розвитку почали наповнювати реальним змістом. Раніше їх можна було отримати за абсурдні речі, наприклад, 20 балів — за почесну грамоту(!) чи стаж роботи в сільській місцевості, що зовсім не означало підвищення професійного рівня. Нині такі бали дійсно зорієнтовані на професійне зростання. Однак насторожує, що за участь у заходах, де присутні іноземні фахівці, лікарям автоматично нараховують вдвічі більше балів. Можна було б зрозуміти таке «множення», аби при цьому враховували рівень фахівця, який проводить семінар чи тренінг (а не просто його громадянство), інакше це нагадує швидше дискримінацію вітчизняних науково-педагогічних кадрів, серед яких є багато досвідчених фахівців, новаторів тощо.
Ще один важливий аспект. У проекті наказу, що регулює безперервну професійну освіту лікарів в Україні, планувалося створення агенції післядипломної освіти як окремої адміністративної структури, котра реєструватиме провайдерів освіти. Відтак передбачалося, що лікарям зараховуватимуть лише бали, набуті під час заходів зареєстрованих провайдерів. Однак в остаточному варіанті наказу згадка про агенцію зникла, хоча МОЗ обіцяє, що саме воно вирішуватиме, яких провайдерів визнати «дійсними», а яких ні, і контролюватиме їх діяльність. Як це відбуватиметься на практиці — ніхто не пояснює, але знову ж таки лікарському самоврядуванню відводять роль пасивного спостерігача.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»