В Україні, як у всьому світі, ведеться постійна робота над пошуком ефективних методів освіти медичних фахівців. Останні тенденції такі, що з інтенсивного «накачування» навчальних програм у встановлені терміни фокус переводиться на зміну звичних підходів. Наскільки успішно ця стратегія дається українським ВНЗ та чим системно відрізняється медична освіта за кордоном?
Юрій КУЧИН, перший проректор з науково- педагогічної роботи та післядипломної освіти НМУ ім. О. О. Богомольця, доктор медичних наук, професорМожна похвалитися й певними зрушеннями на додипломному етапі підготовки лікарів. Зокрема, ефективним кроком стало підвищення прохідного «порога» для вступу в медичні університети до 150 балів. Бо останні 5, а можливо, й 10 років практично будь-який випускник школи, котрий отримав атестат, мав доступ до отримання медичної освіти. Навіть «круглий» трієчник міг вступити до медичного вишу, якщо не в одному регіоні, то в іншому, особливо на контрактну форму навчання. А потім від університетів вимагали підготовки висококваліфікованих фахівців, висловлюючи незадоволення з приводу відрахування неуспішних студентів.
На користь вступній кампанії й запровадження широкого конкурсу до університетів, коли держзамовлення коригують залежно від кількості поданих заяв абітурієнтів.
Прогресивним кроком на додипломному етапі підготовки лікарів стало запровадження Єдиного державного кваліфікаційного іспиту, що оцінюватиме теоретичну та практичну підготовку студентів. Цьогоріч він відбувається вперше — у разі «провалу» студенти можуть перескласти іспит наступного року.
Підготовка майбутніх медичних фахівців: останні зміни у програмах та умовах навчання
Одне з останніх нововведень — дозвіл для українських вишів запроваджувати власні навчальні програми підготовки фахівців. Поки що такою свободою не дуже користуються, однак вона свідчить про зростаючу автономію вишів, кожен із яких може самостійно вирішувати, як краще навчати студентів. Перевірити, чи впорався він із таким креативним завданням, можна за результатами підсумкових іспитів. Відтак і студенти розумітимуть, наскільки той чи інший університет спроможний надати достойний рівень знань.
Український лікар має бути впевненим у собі, а цього можна досягти лише світовим рівнем знань.
Наразі НМУ ім. О. О. Богомольця працює над внесенням змін у навчальні програми: узагальнюємо й обговорюємо різні пропозиції, найближчим часом розглянемо їх на засіданні вченої ради. Передусім вони спрямовані на гармонізацію навчальної програми з європейськими. Це дуже важливо, бо, по-перше, Україні потрібно подбати про видачу «подвійних» дипломів, аби до нас їхали абітурієнти із сусідніх країн, наприклад, Польщі, Німеччини (і такі запити вже є). Тоді студенти з європейських країн зможуть здобути в Україні дипломи лікарів, котрі визнають у їхніх державах як «свої».
Доки наші програми відрізнятимуться (за спектром дисциплін, кількістю навчальних годин тощо), це майже неможливо. По-друге, ми хочемо, аби наші випускники були конкурентоспроможними на міжнародному ринку. Дехто дорікає, що в такий спосіб ми готуємо кадри на експорт. Виходить, потрібно навчати медиків на такому рівні, аби у світі їх вважали «невиїзними»? Це все одно, що випускати автомобілі, які не зможуть виїхати за межі «свого села».
Міграція медичних кадрів — не суто українська проблема. Однак у країнах Європи, де також нарікають на зростаючий дефіцит лікарів, не бояться відчиняти двері у світ для молоді. Зокрема, у Польщі є університет, орієнтований на підготовку фахівців за стандартами США, відповідно адаптовані й навчальні програми. Кілька польських вишів орієнтовані на європейський ринок. Така «міжнародна» адаптація програм може відбуватися навіть у межах окремих факультетів.
Що є, що буде: реалії та проблеми реформи медосвіти в Україні
Плани на майбутні реформи медичної освіти в Україні мають враховувати й наші реалії та проблеми. Найбільше їх поки що на етапі післядипломної підготовки лікарів, бо змін тут відбулося найменше. Хоча в цілому ситуація виглядає краще, ніж в інших країнах пострадянського простору. Однак і в Україні до сьогодні діє застаріле положення про інтернатуру, яке не відповідає потребам суспільства, оскільки взагалі не враховує контрактної форми навчання. До того ж там не прописано необхідності проведення конкурсу під час вступу в інтернатуру. Якщо ми можемо «відсіювати» абітурієнтів медичних вишів, то в інтернатуру маємо приймати всіх без винятку. А хотілося б відбирати на найбільш затребувані і складні спеціальності кращих студентів. Певною мірою це питання регулюється з бюджетниками, де хоча б враховують середній бал студента. Натомість контрактнику не обов’язково напружуватися під час навчання в університеті — будь-який диплом лікаря стає для нього пропуском до інтернатури, на ту спеціальність, яку він забажає отримати. Коли ж декому відмовляють, вони подають до суду, звинувачуючи в порушенні права на освіту.
Інша проблема — тривалість післядипломної освіти. За багатьма спеціальностями термін навчання в інтернатурі потрібно збільшити. Однак усе впирається у фінансування: держава не може дозволити собі вдвічі збільшити навантаження на бюджет, яке спричинить «подовження» інтернатури. Це дійсно стоїть на заваді реформі. Водночас не можна миритися з тим, що в Україні неприйнятно мала тривалість післядипломної освіти порівняно з іншими країнами.
За фахом «Анестезіологія» інтерни зазвичай навчаються 4 роки, у деяких державах — 9 (!) років, а в Україні — лише 1,8 року. Потрібно відмінити таку «ранню спеціалізацію», адже, враховуючи сучасний рівень розвитку медицини й науки, неможливо за рік-півтора стати висококваліфікованим нейрохірургом чи офтальмологом
До того ж у нас надзвичайно широкий спектр «вузьких» спеціальностей, відтак виникає й невідповідність українських навчальних програм затвердженим в інших країнах. Зокрема, у нас дуже роздрібнені спеціальності хірургічного напрямку, водночас виникають цілі прогалини в медичній генетиці та багатьох напрямках клінічної медицини, які нині стрімко розвиваються. Документи про перегляд спектра медичних спеціальностей в Україні розроблені, але поки навіть не винесені на громадське обговорення. Усе це не сприяє гармонізації медичної освіти. А відставати від вимог часу Україні не годиться.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
