Керівник клініки і лікар, працюючи під одним дахом, іноді на багато робочих питань дивляться абсолютно по-різному. А, можливо, вони просто не знають, як достукатися один до одного? Газета «Ваше здоров’я» вирішила допомогти їм і підготувала шпаргалку з відповідями на найболючіші питання обох сторін. Тож, що може заохотити чи демотивувати українського лікаря?
Життя медичної системи: роль керівника у відносинах з лікарями
Лікарі звикли лікувати за протоколами — цьому вчили поважні професори медуніверситетів. А от жити за протоколами навчилися самі, тобто змінювати алгоритми дуже не люблять. Тому сьогодні, у період реформування, вони почуваються невпевнено. Те, що «гроші йдуть за пацієнтом», звичайно, добре, але клієнтоорієнтованість і режим доступу 24/7 багатьох дезорієнтують.
Навантаження на лікарів, й до того чимале, продовжує зростати. Так, скажімо, сімейні лікарі, що вже підписали декларації із 1800 пацієнтами, тепер не уявляють, як їм усім надати якісну медичну послугу, особливо в періоди епідемій. «Підказати, допомогти організувати належний графік роботи, застосувати тайм-менеджмент тощо має головний лікар, — вважає Наталія Дзюба, бізнес-тренер медичного ринку. — Недаремно ж він вивчав курс менеджменту».
Роль керівника у відносинах з підлеглими виявляється набагато відповідальнішою.
«Сьогодні намітилася досить цікава тенденція, — розповідає Андрій Анучин, директор компанії «Фарма Персонал». — Умовно кажучи, фахівці приходять у компанію, а йдуть від керівника. У топ-5 факторів, котрі мотивують людину змінити місце роботи, входять конкурентна та «біла» зарплатня, офіційне працевлаштування, привабливий пакет соціальних компенсацій і пільг, якість обслуговування пацієнтів, високі стандарти компанії та корпоративна культура. А серед причин, що змушують розпрощатися з місцем роботи та колективом, люди називають передусім зверхнє ставлення керівництва до підлеглих, протиріччя власних цінностей і цінностей компанії, ненормований робочий день, робота «за себе і за того хлопця». Лише потім вказують неконкурентну зарплатню і вже наостанок — невиконання керівництвом зобов’язань перед колективом. І якщо з фінансовими мотивами та їх пріоритетністю усе більш-менш зрозуміло, то під фактором «ставлення керівництва до підлеглих» лікарі найчастіше мають на увазі, хто і як в умовах нинішньої реформи системи охорони здоров’я їх захищатиме, скажімо, від невдоволених пацієнтів. Адже черги в поліклініках, відсутність необхідної апаратури та ліків сприймаються пацієнтами як грубі та неприпустимі помилки лікарів. І вони висловлюють свої претензії в різкій формі саме медичному персоналу, що збільшує й без того велике психологічне навантаження».
Саме незручний графік роботи, надмірні навантаження, відсутність балансу між роботою і вільним часом найчастіше демотивують працівників як державних, так і приватних клінік. А лікарі вже котре десятиліття потрапляють у топи професій, найбільше схильних до професійного вигорання. Український лікар постійно перебуває в стані стресу, тому дбайливому керівнику варто безперервно оновлювати менеджерський досвід.
«Приміром, середнє нормування навантажень лікарів, — розповідає Наталія Дзюба, — легко розрахувати, використовуючи методи нормування праці й оптимізації чисельності персоналу — підказки від німецького інституту REFA. Так встановлюють норми того, скільки часу необхідно присвятити прийому пацієнта, аби він був почутий і обстежений лікарем настільки, щоб обидва почувалися задоволеними. При цьому важливо розмежувати час на прийоми «віч-на-віч», спілкування онлайн та телефонні дзвінки. І тоді лікар не перериватиметься постійно на відповіді телефоном, не буде страшенно втомлених медиків і роздратованих неувагою хворих. Якщо такі регламенти роботи підлеглого ініціюватиме головний лікар, виграють усі: лікарі, пацієнти та й сам «головний».
Не хлібом одним: що мотивує лікарів крім заробітної плати
Прийнято вважати, що найважливішим для лікарів є зарплатня. І більшість із них в анкетах й опитуваннях називає цей фактор основним демотиватором. Та спробуйте поговорити з ними по душах: випустивши пар, вони зізнаються, що насправді їх цікавлять не лише матеріальні цінності. Надихають статусність, кар’єрне зростання, як вертикальне, так і горизонтальне, можливість заглибитися в тему, підвищити свою кваліфікацію, піти в суміжну престижну спеціальність…
«Одного разу після проведення тренінгу з мистецтва продажів складних послуг в одному столичному приватному медцентрі, — розповідає Наталія Дзюба, — я запитала лікарів: «Що треба для вас зробити, аби ви залишилися працювати лише в цій клініці й відмовилися від решти робіт та підробітків?» Один фахівець попросив надати можливість підвищити кваліфікацію, аби виконувати УЗД. І його направили на спеціальні курси та придбали суперсучасний апарат. Інший сказав, що його вимотує необхідність проводити прийоми в різних кабінетах — йому виділили власні «апартаменти» з табличкою, столом, стільцем і комп’ютером. Третій лікар озвучив бажання навчитися інноваційному оперативному методу, про який він чув на медичному симпозіумі та вже асистував в операційній. Тож його відправили на стажування у закордонну клініку до хірурга зі світовим ім’ям, а потім виставили методику, котру він опанував, як окрему послугу на ресурсах клініки.
Бажання розвиватися, подобатися пацієнтам, потрапляти в епіцентр їх запитів — ось що насправді мотивує лікаря.
Усі вказані фахівці до сьогодні плідно працюють у цьому закладі. Бажання розвиватися, подобатися пацієнтам, потрапляти в епіцентр їх запитів — ось що насправді мотивує лікаря. Останнє робити йому, щоправда, усе складніше, враховуючи неабияку обізнаність сучасних відвідувачів клінік завдяки доступу до специфічної інформації й інтернету. Насправді знань у лікаря значно більше, аніж у пацієнта, але треба вчитися правильно доносити їх до нього. Нетворкінги, форуми, вебінари, причому здебільшого безкоштовні, — зараз у вільному доступі».
Трибуна вільна: про творчий підхід до професії лікаря
Найбільше лікарі не люблять, коли їх не слухають. Якщо з ними говорити не лише про гроші, а й про справжні цінності, пишатися їх досягненнями навіть малими, вони, звісно, не стають альтруїстами, але починають розглядати матеріальне лише як інструмент своєї успішності та самодостатності. «Оціненому по заслугах, — резюмує Наталія Дзюба, — простіше вливатися в систему окремо взятої установи та медичну систему в цілому. І які зміни потім не відбувалися б, він буде до них готовий. Також легше адаптуватися тому фахівцю, який готовий виходити за межі консервативної думки. Перший сигнал здорового підходу — коли лікар за власним бажанням, а нерідко й за власні кошти починає відвідувати цікаві симпозіуми, конференції, майстер-класи.
Моя найкраща подруга-лікарка почала це робити лише після 15 років сумлінної праці неврологом. Я помітила, як вона перетворюється на сімейного лікаря: увесь час прагне випробувати на нашій родини нові навички та знання, протоколи лікування, про які дізналася на черговій конференції. Вірогідно, вона обрала б творчий підхід до професії значно раніше, якби її керівник, по-перше, сам володів інформацією про місця підвищення професійного рівня, виставки, форуми, де абсолютно безкоштовно можна обрати для себе вектор розвитку і нове середовище, а по-друге, був тією «запальничкою», котра надихає йти, пізнавати щось нове, корисне. От і мотив вимальовується — бути корисними та цікавими для колег і пацієнтів, повертати за рахунок статусності свою вартісність, яка в них була закладена від моменту вибору професії».
Звичайно, є речі, які лікарі цінують безумовно. Їм важливо бути потрібними, вони залежні від… уваги пацієнтів. І вона виявляється не в кількості підношень від хворих. Книги подяк, публічні заохочення, дошка пошани, урешті-решт, — не такий уже й пережиток минулого.
Олена Жога, «ВЗ»
