Шукаючи героїв для статті, «ВЗ» за допомогою всемогутнього Facebook звернулася до лікарів-ФОП з пропозицією розповісти історію започаткування власної справи. Одного разу на наш допис у групі «Сімейник в курсі» надійшов комент: «Вам ФОП приватний ЛОР-кабінет підходить? І з історією ходіння по муках, і з історією успіху?» Так почалося наше знайомство з Оксаною Кулик, молодою лікаркою з міста Бучач, що на Тернопольщині.
Коли розпочинаєш власну справу, не обійтися без підтримки. Адже грошей, як завжди, не вистачає, проте проблем, відповідальності та страху стільки, що іноді потрібне не одне надійне плече. Оксана Кулик могла спертися лише на чоловікове, тому вирішила звернутися до колег. «Лікар лікарю хто? — думала вона. — Колега і друг, що завжди допоможе». На жаль, під білим халатом іноді ховався заздрісний конкурент, який захищав власну територію не завжди етичними методами. Оксані Кулик довелося побачити й переоцінити обидва боки цієї медалі. Сьогодні вона вже не реагує на ущипливі зауваження колег, мовляв, це ж треба — плюгавка відкрила платний кабінет!
Як виросла «мала дохторка»
«Я не боюся казати в очі те, що думаю, — говорить Оксана Кулик. — І навіть на самому початку не «ковтала» образ, а давала відсіч. Адже мені нічого соромитися — усе, що маю, я, проста «дохторка» із села, досягла сама. На всі кпини відповідала: «Принаймні я беру гроші законно!» На той час мій первинний огляд коштував 150 грн, повторний — 100 грн. І це при тому, що мої колеги вже тоді встановили «таксу» у 200 грн. Я знала, що вони налаштовують пацієнтів проти мене, нібито мої призначення неправильні, неграмотні… Але я терпляче чекала і дочекалася. Тепер, коли минуло майже 3 роки, до мене дослухаються не лише пацієнти, а й ті самі колеги — звертаються за порадою та допомогою. Зла я не тримаю, допомагаю, навіть із задоволенням».
Усе починалося з…
…нещастя. Оксана працювала в державній поліклініці за 1,5 тис. грн на місяць. Захворіла, довелося лягати на операцію з видалення кили поперекового відділу хребта. До біди, як то кажуть, ніколи не підготуєшся, то ж гроші на лікування (не вистачало 18 тис. грн) довелося позичати. Після цього якось одразу прийшло усвідомлення: «Так далі жити не можна!» І Оксана почала… вчити польську. Колеги виїжджали «пачками» і, задоволені європейськими зарплатами й умовами, кликали до себе.
Однак через місяць реабілітації Оксана знову вийшла на роботу в поліклініку та відчула надзвичайно прискіпливу увагу головного лікаря.
«Може, тому, що я хотіла більше працювати: не на півставки, а на цілу? — згадує Оксана. — Саме тоді помер наш дитячий ЛОР, і була можливість віддати мені цю ланку. Керівник сказав, що треба їхати на курси — я була готова. Але він відмовився мене відпускати, не навівши жодних аргументів. Це стало останньою краплею, і я запропонувала чоловіку відкрити власну практику».
Ніякого відношення до медицини чоловік Оксани не мав, працював менеджером. Ідею дружини підтримав одностайно і взявся допомагати. Перша, точніше, головна проблема — відсутність грошей — нагадала про себе одразу. Треба було придбати крісло. За всіма параметрами підходило стоматологічне, але коштувало чимало. Знайомий Оксани Кулик — Ігор Бубин, стоматолог за фахом, — саме збирався за символічні гроші виставити на продаж своє. Віддав їй безоплатно, тобто даром, пожартувавши: «Заробиш — розрахуєшся!»
«Два тижні ми з чоловіком реставрували те крісло в гаражі, — пригадує Оксана Кулик. — Чергову ж зарплатню планували витратити на інструменти для роботи. Щоправда, на ставку лікаря в районній поліклініці не розженешся. Лише за одне носове дзеркало треба було віддати 600 грн! Тоді я знову звернулася до колег. Цього разу відгукнувся Ігор Хоружий, котрий відкрив перший приватний ЛОР-кабінет у Тернополі. Він пояснив, із якими саме інструментами варто починати справу. Знову ж таки за порадою друзів придбала знаряддя праці отоларинголога на американському сайті інтернет-аукціону eBay. Вийшло набагато дешевше.
Потім почали шукати приміщення. Хотілося якомога ближче до дому, адже я вже тоді розуміла: доведеться працювати і вночі. Одного дня, ідучи на роботу, звернула увагу на велику, але занедбану будівлю. Цікаво, стільки років ходила повз і не помічала, допоки не виникла нагальна потреба!
Знайшла власника, обговорили умови, почали складати бізнес-план. Оскільки будівля розташована не в центрі міста, а я була в статусі молодого підприємця, з орендодавцем домовилися за 50 грн за 1 кв. м плюс комунальні послуги».
Відкриття ФОП: назад дороги немає
Зазвичай, коли люди роблять хорошу справу, як тяжко не було б, у спогадах залишається тільки позитив. Відкрити ФОП було неважко: приходиш з документами, і тебе без проблем оформляють. А от епопею з отриманням ліцензії Оксана й досі згадує недобрим словом. Навіть ремонт порівняно із цим здався квіточками.
«Замір світла, замір води та повітря, дератизація, каналізація, вивіз сміття, — Оксана боїться щось пропустити, — купа різних довідок… Здається, таких вимог навіть до районних поліклінік не висувають! Але мій чоловік сказав, що назад дороги немає. Так, звісно, коли запрігся, то й тягни! І ми повезли документи в Київ. А там: то того папірця немає, то іншого… Ночували на вокзалі як безхатьки, але документи таки подали. І почали довго й нудно чекати. Кожного тижня, у четвер, здається, заходила на сайт МОЗ, але мого прізвища все не було. Й ось нарешті читаю: «Кулик Оксана, м. Бучач, приватна практика». Не можу передати, як ми раділи!»
І лікарка почала працювати: зранку у себе в кабінеті, а з обіду йшла на прийом у поліклініку. Чоловік спершу навіть виконував функції адміністратора. Зараз Оксана вже має змогу оплачувати цю роботу найманій працівниці, разом із якою вона й прибирає.
«Я і лікар, і медсестра, і санітарка, — Оксана не втрачає оптимізму. — Я не соромлюся, що після роботи сама мию кабінет, стерилізую інструменти. Мені здається, що ніхто краще за мене цього не зробить».
Приватна практика лікаря: тонкощі рекламної кампанії
Але треба було якось розповісти про «новонароджений» кабінет людям. Подружжя Кулик взялося за створення рекламних оголошень. Скомпонували, роздрукували на кольоровому принтері, який позичили в сестри, і ночами (удень часу не було) їздили у віддалені села й на автобусних зупинках розклеювали. Потік пацієнтів від того… не змінився. Насправді ж він почав зростати, коли з’явилися «живі» відгуки відвідувачів: вилікувався один, розповів іншому — й пішло-поїхало.
Оксана впевнена: найкращий рекламний майданчик для молодого (небагатого) лікаря-підприємця — соцмережі.
Baby-клієнторієнтованість
Коли клієнтська база більш-менш сформувалася, лікарка відчула гостру потребу доповнити її маленькими пацієнтами. Адже до кабінету зверталося чимало батьків з дітьми, але приймати їх Оксана без сертифіката дитячого ЛОРа права не мала. Здобувати його відправилася на кафедру післядипломної освіти Львівського медичного університету.
«О четвертій годині ранку чоловік віз мене до Львова, а після пар дорогою додому ми приймали дзвінки від пацієнтів та робили записи «на будь-який час», адже витрачений бензин треба було відпрацьовувати. Ми майже не спали, а всі гроші, що заробляли, вкладали в кабінет. Сьогодні в ньому таке обладнання, яке є тільки в обласних закладах».
Зараз щодня приватний ЛОР-кабінет Оксани Кулик обслуговує близько 25 осіб. Для району з населенням 63 220 жителів, де ведуть прийом іще 4 ЛОРи, це досить непоганий клієнтопотік. А ще, незважаючи на напружений графік, лікарка Оксана Кулик знаходить час допомагати колегам. Її досвід уже став у пригоді окулісту та стоматологу, які відкрили в місті приватні кабінети. На повістці дня — започаткування власної справи колежанкою-гінекологом. Але приватний отоларингологічний кабінет у Бучачі поки що єдиний.
На питання, чи допоможе з організацією, якщо відкриватиметься іще один ЛОР-кабінет, Оксана Кулик сміючись відповідає: «Та чому ж у добрій справі не допомогти? А конкуренції я не боюся — у своїх пацієнтах впевнена».
Лікарка підтримує реформи в системі охорони здоров’я: «Хочу, аби державні кошти дійсно сплачували за людей, яких прийняв лікар протягом дня, а не за вигаданих для статистики осіб». Адже їй добре відомо, чого варті гроші, які «йдуть за пацієнтом». І заробляти їх вона хоче в рідному Бучачі, допомагаючи співгромадянам, особливо маленьким. «Я працюю важко, але вдома, біля своєї сім’ї. Бачу, як зростають мої донечки, — каже Оксана. — Єдине, чого не вистачає — підтримки від держави. Якби хоч трохи зменшили податок…»
Олена Жога, «ВЗ»
