Нині сину Дениса Колюбакіна 7 років, донечці — 4. Але колись завідувач реанімації новонароджених КМУ «Міський поголовний будинок №1» м. Чернівці був на місці батьків своїх маленьких пацієнтів, тому його професійний девіз: рятувати, навіть тоді, коли медицина безсила. Адже на межі життя і смерті може трапитися диво. Головне — підготувати до цього пацієнта!
У телефоні Дениса Колюбакіна — сотні фотографій колишніх пацієнтів. Одні з них нині роблять перші кроки, інші — вже навчаються у школі. За кілька хвилин до інтерв’ю Денис із колегами передає щасливим батькам їх крихітку. Зараз у реанімації тиша, немає жодного пацієнта — лікар посміхається. Таке буває, на жаль, нечасто. У будь-який момент може народитися маля, котрому знадобиться допомога неонатологів-реаніматологів.
ВЗ Чому обрали таку «ювелірну» галузь медицини — реанімацію новонароджених?
— Я пройшов шлях від «дорослої» реанімації до неонатології, й вирішив залишитися саме тут. Хоча, звісно, спочатку було непросто. Адже коли народжується малюк на 26-28-му тижні вагітності, з одиничним серцебиттям, коли на твоїх очах падає сатурація, дитинка не отримує достатньо кисню — ти робиш усе можливе, але… З часом усвідомив: порятунок немовлят — складний процес із не завжди передбачуваним наслідком.
Колись я дійсно помирав із кожним пацієнтом. А потім зрозумів своє місце в цій боротьбі за життя. Збираєшся, зосереджуєшся — й продовжуєш рятувати дітей.
Головне в моїй роботі — віддавати все, що можеш, працювати чесно, якісно, вкладати свої знання, душу, серце, а результат приймати таким, яким він є. Іноді лікар залишається безсилим попри всі вміння, навички та зусилля.
ВЗ Але сучасні технології дають змогу врятувати тих, кому зберегти життя ще 5-10 років тому не вдавалося…
— За статистикою, минулого року через наше відділення пройшли понад 120 важкохворих новонароджених, 58% з них — передчасно народжені. Це найважча категорія пацієнтів, які потребують особливого догляду та лікування — штучної вентиляції легень, виходжування у спеціальних кювезах, інфузійної терапії… Для їх порятунку потрібні не лише знання лікаря, а й спеціалізовані приміщення, сучасне обладнання. А наш пологовий будинок з 2013 року живе «у приймах». Приміщення почали перебудовувати під перинатальний центр, а пологовий будинок тимчасово переселили в міську дитячу клінічну лікарню. Недарма кажуть, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове ― ми й досі працюємо в тих пристосованих приміщеннях.
Наша реанімація розміщена у двох невеличких кімнатах на 6 місць. Із них лише одне обладнане новою відкритою реанімаційною системою, придбаною цього року за кошти благодійників. Усі інші системи життєзабезпечення — старенькі, які ми час від часу самостійно відчищаємо від іржі й фарбуємо. У коридорі — 4 старі кювези, що вийшли з ладу. Звучить парадоксально, але ми їх навіть викинути не можемо, бо відповідно до протоколів старе і непрацююче обладнання мусимо зберігати впродовж 10 років. Не маємо приміщення ані для обробки апаратури, ані для її ремонту, ані для зберігання списаної техніки.
Головне реанімаційне завдання: серце повинно битися, легені — дихати. Виконати його без сучасного обладнання складно.
Зараз ми працюємо на апаратурі 80-90-х років минулого століття, яка періодично відмовляє. Рентгенапарат і зовсім «ветеран» — 1968 року випуску! А ми його досі використовуємо, бо іншого немає.
На добудову перинатального центру наразі бракує 17 млн грн. Шість років поспіль кошти вкладають у будівництво, а для тих, хто народжується зараз, централізовано допомога фактично не надходить. Місцеві ж бюджети взяти на себе таке забезпечення не можуть. Найпростіший апарат для штучної вентиляції легень, котрого нам бракує, коштує щонайменше 2,5 млн грн. Фактично, це річний бюджет охорони здоров’я міста. Вже мовчу про кювези, на кожен із яких необхідно знайти 1,5 млн грн…
З обладнання нам потрібно буквально все — від пульсоксиметрів до апаратів ШВЛ. Ми постійно співпрацюємо з благодійними організаціями — вони допомагають нам придбати найнеобхідніше. У 2018 році, наприклад, благодійники надали допомогу відділенню на суму 1,7 млн грн. Місто та область забезпечують крихітних пацієнтів сульфактантами і тим мінімумом, на який спроможний місцевий бюджет. Але нашим пацієнтам не вижити без підтримки держави. Нам конче потрібен перинатальний центр, де буде достатньо простору й нормальна апаратура.
ВЗ Чи не лякає вас те, що діти, яких ви рятуєте, можуть залишитися інвалідами? Хвороби очей, ДЦП, захворювання легень…
— Коли цього боятися, то можна взагалі нічого не робити, адже вірогідність того, що будуть проблеми, є завжди. Найвищий відсоток летальності та інвалідності — серед дітей з критично низькою масою тіла. Але якщо я працюю у відділенні реанімації новонароджених, то зобов’язаний рятувати і лікувати.
З кожною крихіткою ми долаємо певні етапи: перший тиждень малюк пережив — чудово, респіраторний дистрес-синдром позаду, ще тиждень — добре, змогли. Щодня з’являються нові виклики. По-іншому в цій роботі не буває.
Незважаючи на всі труднощі, у таких дітей є майбутнє. За статистикою, виживаність постійно зростає. От заради цього й працюємо.
ВЗ Але ж наслідки — це, мабуть, найперше, чим переймаються батьки?
— Скажу з власного досвіду: ні. Коли стоїш біля кювезу свого малюка (а мої діти пройшли через реанімацію, і я ніколи не забуду тих відчуттів!), головне бажання — аби він жив! Так, батькам страшно, вони плачуть, їм шкода дитини, себе, свого життя, яке раптом кардинально змінилося, незрозуміле майбутнє… Але бажання одне — тільки б дитинка жила.
З усіма сім’ями ми долаємо разом певний період, часто — дуже болючий і драматичний. Але кожен день життя їх малюка — це подія. І якщо дитинку не вдається врятувати, плачуть усі — й батьки, й лікарі, й медсестри. Мені часто говорять: «Дякуємо, що дали нам час на те, аби відчути себе батьками».
ВЗ Попри не надто комфортні умови навіть для роботи, ви все-таки відкрили реанімації для батьків.
— Не тільки для них, а й для бабусь, дідусів — тих людей, які люблять і дбають про малюків. Рідні можуть їх торкатися, гладити, тримати за ручку.
Якщо стан не загрозливий, ми даємо крихітку мамі чи татові на руки, дозволяємо змінювати памперси, годувати. Хтось читає своєму малюку казки, хтось — молитви, а хтось тихенько співає колискову. Ми помітили: після того як з дитинкою побуде мама, її стан значно покращується. Навіть у найважчих пацієнтів починає ефективніше битися серце, рожевіє шкіра, з’являються перші самостійні вдихи. Такі малюки дуже чутливі. Наприклад, на дотики медиків вони реагують інтуїтивно або ж просто намагаються вчепитися. А коли дитинки торкається мама, то вона тягнеться до неї своїми крихітними пальчиками. Бачиш це — і серце стискається… Відкрита реанімація — дуже важливо. Це те, що допомагає нам рятувати пацієнтів.
ВЗ А як проводите вільний час?
— Весь час поза лікарнею присвячую своїм дітям. Це, можливо, пафосно звучить, проте я справді живу роботою і сім’єю. Цього року організатори благодійного фонду «Ранні пташки» номінували мене на Всеукраїнську премію «Тато року», яку заснували ТОВ «Едіпресс Україна» і Оксана Шевченко, головна редакторка сайту 4mama.ua. Мені було трохи дивно: думав, моє життя звичайне, а виявилося — заслуговую на таку поважну нагороду.
Насправді я просто щасливий бути батьком. І щасливий, коли передаю мамі й татові їх крихітку, яка ще кілька днів тому не могла самостійно дихати, а тепер уже пробує посміхатися. У цьому, власне, усе моє життя.
Ольга Камська, спеціально для «ВЗ»
Фото Максима Козменка та з домашнього архіву Дениса Колюбакіна
