Світлана Бойчук: Без покликання не варто йти в медицину

Чому саме сімейна медицина?

Лікарська професія рідна мені ледь не з пелюшок, адже мої батьки медики. Тато — керівник Демидівської підстанції екстреної медичної допомоги Рівненського обласного центру ЕМД та МК. А після інституту очолював лікарську амбулаторію с. Більська Воля, де і рани зашивав, і пологи приймав, і зуби лікував, тобто був сімейним лікарем у повному розумінні цього слова. Мама працювала медичною сестрою, тож у дитинстві моїми улюбленими іграшками були пляшечки з-під пігулок і сиропів та медичні інструменти. Відтак навіть думки про якусь іншу професію не виникало.

Я цілеспрямовано готувалася до вступу в медичний виш, тому в школі наполегливо вивчала біологію та хімію. Батьки з острахом ставилися до мого рішення і навіть намагалися відрадити, бо в 90-ті медицина була на дуже низькому рівні, й перспектив для мене в цій галузі вони не бачили. Однак я вірила, що зміни відбудуться. Так і сталося.

Навчалася на лікувальному факультеті Тернопільської державної медичної академії ім. І. Я. Горбачевського. Спочатку вагалася з вибором фаху, але згодом мене зацікавила сімейна медицина. Лікування людини, а не окремої хвороби вважаю найправильнішим медичним підходом. І якраз на момент закінчення мого навчання у виші в Україні ввели нову спеціалізацію — «Загальна практика-сімейна медицина». Тож інтернатуру в Рівненській обласній клінічній лікарні я проходила вже як сімейний лікар, а в 2003 році розпочала трудовий шлях у Хрінницькій лікарській амбулаторії Демидівського району, де три роки була головним лікарем.

А далі життєві обставини склалися так, що я переїхала в Рівне й отримала роботу в тодішній Рівненській міській поліклініці №2. Щоправда, там було вільним лише місце лікаря-терапевта, тож мені довелося «перенавчатися», здобувати спеціалізацію з терапії й проходити відповідну атестацію. Протягом дев’яти років я обіймала посаду дільничного терапевта, а в 2016-му, коли поліклініку реорганізували в Центр ПМСД «Центральний» і створили на його базі лікарські амбулаторії загальної практики-сімейної медицини, мене призначили завідувачкою амбулаторії ЗПСМ №3. Нині моє основне завдання — організація роботи амбулаторії, але я не полишаю медичної практики: маю півставки сімейного лікаря й уклала декларації з понад 1 тис. пацієнтів.

Головна професійна мета і як її досягти?

Фах лікаря — унікальний, адже він окрім глибоких знань вимагає постійного самовдосконалення, високого рівня емпатії, психологічних навичок спілкування з найрізноманітнішими людьми, більшість із яких перебувають у стресовому стані. А ще лікар зобов’язаний мати активну громадянську позицію, оскільки в галузі відбуваються професійні та структурні зміни, і залишатися стороннім спостерігачем неможливо.

Мені багато хочеться змінити, наприклад, розширити функції нашого центру, підвищити самооцінку медиків та якість надання послуг. Створити такі умови в закладі, аби працівники із задоволенням ходили на роботу, а пацієнти обирали його за високі якість послуг і професіоналізм персоналу. Саме тоді довіра до фахівця, котрий прагне допомогти хворому, буде якщо не беззаперечною, то значно вищою, ніж зараз.

Намагаюся згуртувати колектив, адже наша амбулаторія найновіша в центрі, усі медики — молоді спеціалісти (у нас 7 сімейних лікарів і 8 медсестер). Тож одна з моїх цілей — перетворити амбулаторію на справж­ній дім для працівників, у якому всі підтримуватимуть один одного й допомагатимуть у будь-якій ситуації.

Ваш найбільший професійний успіх?

Очевидно, те, що, здобувши освіту, я працюю за обраним фахом — сімейним лікарем, а ще, звісно, довіра керівництва закладу як до завідувачки нової амбулаторії. Успіх для мене — це й повага колег, і довіра хворих, котрі обрали мене своїм лікарем. Кожен із моїх пацієнтів, якому вдалося допомогти, — це також успіх.

Пацієнт для вас — це…

…людина, яка прийшла до мене по допомогу. Як сімейний лікар маю знати про пацієнта все: ситуацію в сім’ї, звички, коло спілкування, наявні захворювання, засоби профілактики. Тож шукаю підхід до кожного пацієнта.

Сімейний лікар — це більше, ніж просто лікар, адже йому довіряє своє здоров’я ціла родина. І дуже приємно, що вже чимало моїх пацієнтів вважають мене практично членом сім’ї.

Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?

Нині стало важче працювати: пацієнтів більшає, змінилося і їх ставлення до медиків. На початку реформування галузі чимало медиків скептично оцінювали зміни, які відбувалися на первинці. Але коли побачили, що реформа реально працює, то докладають усіх зусиль, аби запровадити необхідні зміни.

Нині сімейні лікарі зацікавлені щонайперше у здобутті довіри пацієнтів, тому кожен прийом перетворюється на душевну розмову. У сімейних лікарів з’явилися нові функції, нам доводиться опановувати нові медичні маніпуляції, вчитися користуватися обладнанням, якого раніше не було. Проте, коли ми хочемо мати пацієнтів, то зобов’язані робити все, аби задовольнити їх потреби в медичних послугах. Водночас мусимо бути ще й мудрими та людяними, прий­мати кожного хворого так, щоб він відчував щире прагнення лікаря вирішити його проблеми.

Звісно, та кількість роботи, яка додалася у зв’язку з реформою, іде в «мінус» особистому життю, хоча я кожну вільну хвилинку намагаюся проводити з чоловіком і дітьми. Мої домашні вже звикли, що в мене постійно дзвонить телефон, і я маю відповідати. Іноді приходиш увечері додому й мрієш про тривалу відпустку. Але минають вихідні, з’являються нові сили, і ти знову біжиш на роботу!

На мою думку, без покликання не варто йти в медицину. Неможливо просто вивчитися на лікаря й виконувати свої обов’язки згідно з інструкцією — така людина не зможе бути щасливою в професійному плані.