Вікторія Крамаренко: Не втомлюйтеся робити добро своїм пацієнтам

416

Шлях у професію не завжди буває прямим. Але коли ви обираєте служіння людям, то медицина знайде вас сама. Принаймні так було в заступниці головного лікаря з медсестринської роботи Київської міської клінічної лікарні №2 «Опіковий центр» Вікторії Крамаренко.

Нагода відпочити трапляється нечасто, але й відпустка має бути активною

В її кабінеті в «опіковому» росте кавове дерево. Вікторія разом з колегами виростила його із зернятка, і воно почало родити. Ботаніки кажуть, що це протирічить законам агротехніки, мовляв, таке дерево не має давати плоди. А воно дає! Та ще й які! Це справж­ня зелена кава, особливий сорт із підвищеним вмістом кофеїну. Достатньо пожувати зернину ― і добу можна не згадувати про відпочинок. Вікторія сміється: «Це мій секрет, як додати до доби ще 24 години». Насправді ж секрет в іншому: ніколи не говори собі, що це неможливо. Просто роби!

ВЗ Медицина схожа на релігію, особливо українська. Наші медики часто працюють не завдяки, а всупереч… У вас теж так?

― Опікова травма ― найпідступніша. Стан хворого може змінюватися дуже швидко, тому він вимагає постійного нагляду медиків. Пацієнти з опіковою хворобою, як правило, перебувають на штучній вентиляції легень, дітки ― у боксах. Особливо важко влітку, коли в боксі підтримується температура понад 30 градусів, адже людина без шкіри весь час мерзне, втрачає рідину, постійно перебуває у стані шоку.

У цей час доступ до хворого має тільки медична сестра, яка його годує, миє, обробляє й перев’язує рани. І все це за зарплату у 3200 грн, що, звісно, дестабілізує, а працювати на одному ентузіазмі неможливо.

Я ж маю весь процес тримати під постійним контролем, забезпечувати, координувати… На телефоні перебуваю 24 години на добу, нерідко доводиться їхати на роботу вночі… Але навіть за таких навантажень я не могла не допомагати бійцям на Сході.

ВЗ А волонтерством ви займаєтеся з перших днів війни?

― Усе почалося з допомоги бійцям і людям, які опинилися в тилу. Домовлялася, пакувала, доправляла. Після роботи, о 6-7-й вечора, ми з чоловіком збирали коробки з одягом, їжею, медикаментами на волонтерських пунктах, по різних людях. До болю в пальцях, страшної ломоти у спині, до запаморочення від перевтоми. За два тижні назбирали по 3 тонни одягу, харчів, акумуляторів, спальників ― у хлопців же не було ані їжі, ані гідної зброї, а спали вони, зариваючись в землю… Тому я сідала за кермо своєї «Фієсти», чоловік ― «Куги», завантажених до краю, і мчали по бездоріжжю на Схід. Там швиденько розвантажувалися і верталися назад, без сну й відпочинку.

Потім один знайомий віддав нам свій старенький «Дукат», куди можна було більше завантажити. І вже на ньому взимку, в ожеледь на «лисій» гумі ми мчали туди, де нас потребували… Допомога фронту була понад усе.

ВЗ Але в зоні ООС ви працювали і як медик…

― Коли дізналася про Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. М. Пирогова, то одразу зробила заявку. Я розуміла, що в такий спосіб зможу більше допомогти фронту, адже бачила безпорадність бійців саме перед хворобами та пораненнями. Хлопці елементарно не знали, як користуватися новими засобами, що їм надходили, не вміли накладати оклюзійні пов’язки, американські джгути… Тоді я вирішила терміново міняти профіль, не припиняючи волонтерства. Їздила на ротації, надавала медичну допомогу й місцевому населенню. У Гречишкиному Новоайдарівського району, наприклад, через мої руки пройшло близько тисячі людей, у тому числі діти.

Я приїхала в напівзруйнований ФАП, а залишила повноцінну амбулаторію із сучасним устаткуванням, меблями, каретою швидкої допомоги. Так за участі громади та сільради ми створили амбулаторію європейського рівня. Я досі доставляю туди гуманітарну допомогу, медикаменти. Ті люди стали для мене другою родиною.

ВЗ А хто для вас є зразком незламності?

― У нашому центрі лікувався Народний Герой України, нескорений український військовий фельдшер 128-ї бригади Вадим Сидоренко, який пережив полон та ампутацію рук і ніг. Мої друзі з Канади прислали пневмоортези з підкачкою, ми поставили його на них, а потім… посадили на велотренажер. Згодом він пробіг марафон з американськими морськими піхотинцями і став членом параолімпійської збірної України.

ВЗ Кожен керівник хоче, аби підлеглий віддавався роботі цілком і повністю саме на робочому місці. Вам же одного робочого місця замало. Начальство не дивиться скоса?

― Так вважають лише керівники, які на бачать обріїв, не дивляться у майбутнє, відокремлюють себе від болю своєї країни та свого народу. Мені ж пощастило: головний лікар пішов назустріч і дозволив виїжджати в зону ООС по п’ятницях після обіду. Але я була зобов’язана повернутися в понеділок, бо «планьорка» в лікарні ― це святе. Саме головний лікар та начмед з хірургії й терапії стали для мене свого часу вчителями і наставниками, котрі допомагали давати раду з колосальним потоком важких хворих. Тут я опанувала тонкощі діагностики, симптоматичного лікування, трактування аналізів. Тому під час військових ротацій мені було набагато простіше орієнтуватися й приймати рішення із сортування хворих.

Волонтерством я займаюся досить давно й кидати не збираюся. Зокрема організовую разом з однодумцями допомогу Національному військово-медичному клінічному центру «Головний військовий клінічний госпіталь», у який щодня привозять поранених з фронту…


Я пройшла справжню школу, сувору, чесну, важку. І зрозуміла одну важливу річ ― у дорослому віці на медика вчишся на совість, більш свідомо.


ВЗ А як ви прийшли у професію? Мабуть, по стопах батьків?

― Професійним медиком я стала вже у досить зрілому віці, у 36 років. Хоча дійсно з дитинства мріяла бути лікарем, адже виросла в медичній родині. Оскільки всі в нашій сім’ї були стоматологами, то вмовляли обрати саме цю спеціалізацію. Але я вступила в економічний виш (напевно, то був такий протест). Потім, щоправда, зрозуміла: це не моє, та економістом таки відпрацювала. І вже маючи родину, дорослу доньку, я вирішила змінити професію. Завдяки підтримці чоловіка вступила до Київського медичного університету Української асоціації народної медицини. Та головне ― одразу влаштувалася до Опікового центру, де працюю вже 11 років: спочатку операційною сестрою, потім головною. Закінчила бакалаврат, здобула середню фельдшерську медичну освіту і вирішила на цьому зупинитися. Я пройшла справжню школу, сувору, чесну, важку. І зрозуміла одну важливу річ ― у дорослому віці на медика вчишся на совість, більш свідомо. В усякому разі, у мене було саме так.

ВЗ У вашому кабінеті я бачила дуже багато дитячих робіт.

― Так, це подарунки від дітей, їх батьків. І вони ― не лише спогади, а й своєрідні обереги. Коли видається вільна хвилинка, люблю їх перебирати ― то така енергетика! Ось цей янгол від хлопчика, якого я зустріла на Луганщині: у нього були зрощені руки ― синдактилія. Лікарі від нього відмовилися, а я наполягла, щоб батьки привезли Славика до Києва… Сьогодні він успішний програміст, дуже талановитий хлопець з великим майбутнім.

Кажуть, що в кабінеті не можна тримати зброю, але з цією «мухою» (ред. ― гранатомет), котру подарували мені бійці 11-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь» під час стрілецьких навчань, я не розлучуся ніколи! Вона нагадує мені про багатьох побратимів, яких довелося лікувати та рятувати.

А ось вазонки від важкохворого спинальника із Коцюбинського, що вже 8 років прикутий до ліжка. У нього розвинулися пролежні IV ступеня, і ця самотня людина виявилася для місцевої лікарні непотрібним тягарем. Довелося їздити до нього на перев’язки, чистити рани. Потім прооперували ― закрили ушкодження його власною шкірою. Тепер він радіє життю, з-під його рук виходять аутентичні витвори мистецтва. Звідкись дізнався про моє захоплення морем та черепашками і зробив горщики з морським декором. І решті співробітниць зробив ― кожній залежно від її уподобань.

ВЗ А що ви любите більше — море чи небо?

― Без моря я не можу жити. Ми з чоловіком пірнаємо на 30 метрів без акваланга на затримці дихання, запливши десь у Червоному морі чи в океані за 5-6 кілометрів від берега. Збираємо там черепашок, їх у мене кілограми! Я дарую їх тим, кого люблю. Наприклад, колись знайшла дві парні ― одна в мене, друга ― в доньки, яка, до речі, мешкає нині в Естонії і входить у топ-10 провідних програмістів країни.


Я зробила крок у небо, а насправді виявилося ― у нове життя.


Люблю і небо. Нещодавно стрибала з висоти 800 метрів без інструктора, з малим парашутом. Ох і відчуття! Тривалий вільний політ! Хочеться подарувати його всім, кому бракує любові та сили духу. Я зробила крок у небо, а насправді виявилося ― у нове життя.

Олена Жога, «ВЗ»

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я