Чому українські лікарні небезпечні для лікарів і пацієнтів?

У боротьбі за якість медичної допомоги оголошено бій недолікам, що лежать на поверхні. Однак існує прихований і вкрай небезпечний ворог — внутрішньолікарняні інфекції, які «косять» пацієнтів і персонал, завдають значних економічних збитків і перекреслюють наміри досягти належного рівня медичної допомоги. Через що в Україні його не помічають?

За визначенням ВООЗ, внутрішньолікарняна інфекція (ВЛІ) — це будь-яке клінічно виражене інфекційне захворювання, що виникло у хворого під час обстеження чи лікування в медичному закладі або протягом 30 діб після виписування з нього, а також будь-яке інфекційне захворювання співробітника лікарні, котре розвинулося внаслідок його роботи незалежно від часу появи симптомів. Тобто «підхопити» інфекцію в лікарні від сусіда по палаті з ГРВІ — не найстрашніше. Найбільшу загрозу становлять інфекції, що «осіли» на обладнанні, стінах чи в повітрі лікарняних приміщень і «загартувалися» в цьому резервуарі. Внутрішньолікарняна мікрофлора вирізняється високою стійкістю до антибактеріальних препаратів, тому ВЛІ часто мають тяжкий клінічний перебіг і спричиняють високу летальність. Еволюція мікроорганізмів у сучасному світі завдає нових клопотів — ВЛІ стають дедалі стійкішими до антибіотиків та дезінфекційних засобів, а почасти й непередбачуваними. А коли додаються ще й економічні проблеми медичної галузі, які обмежують заходи профілактики та перешкоджають ефективній боротьбі з ВЛІ, вона набуває масштабів епідемії.

Перемогти неможливо, мінімізувати реально

Сьогодні в усьому світі б’ють на сполох. У багатьох країнах смертність від ВЛІ у медичних стаціонарах виходить на перше місце, а внаслідок інфекцій, спричинених стійкими до антибіотиків мікроорганізмами, сягає 700 тис. осіб. ВЛІ спустошує як державну казну, так і бюджети страхових компаній та закладів охорони здоров’я, оскільки збільшує терміни госпіталізації та суттєво підвищує вартість лікування пацієнтів і внаслідок цього, і через використання дороговартісних антибіотиків. Тому у світі пріоритетним напрямком визнано створення ефективного інфекційного контролю (ІК), спрямованого на профілактику та подолання ВЛІ.

За даними Всесвітнього альянсу захисту пацієнтів ВООЗ, у розвинених країнах рівень внутрішньолікарняного інфікування становить 5-15%, а у відділеннях інтенсивної терапії — понад 25%. Зокрема, рівень захворюваності на ВЛІ у США — 50 випадків на 1 тис. пацієнтів, у Швеції — 117, в Іспанії — 100. У країнах, які розвиваються, на ризик ВЛІ наражаються понад 40% пацієнтів!

За даними ж Центру громадського здоров’я МОЗ України, у нашій державі у 2018 році офіційно зареєстровано лише 3216 випадків ВЛІ. З такими показниками можна жити «умовно комфортно», хоча й недовго. А от вийти на світову арену — соромно, бо всі розуміють, що за подібними «рекордами» криється повне ігнорування проблеми, тому Україна жодного разу й не звітувала на міжнародному рівні з цього приводу. Всередині держави питання вирішують традиційно просто: оскільки за кожним випадком внутрішньолікарняного інфікування традиційно слідує адміністративний «наганяй» керівнику закладу, а від нього — лікарям, то такий факт всіляко намагаються приховати. Тому на державному рівні «все спокійно»: немає даних — немає й проблеми, яку потрібно вирішувати. Бо останнє обходиться дуже дорого. Наприклад, щороку у США жертвами ВЛІ стають 2 млн пацієнтів, 88 тис. з яких помирають, а економічний збиток від проб­леми сягає 4-10 млрд дол.

Велика Британія також визнає, що через ВЛІ стаціонарне лікування пацієнтів збільшується на 3,6 млн днів, унаслідок чого країна щорічно додатково витрачає 1 млрд фунтів стерлінгів. Оплачує лікування таких пацієнтів або Національна служба здоров’я та страхові компанії (якщо проблеми не можна було уникнути), або сам лікувальний заклад, коли інфікування сталося з його вини, і це було доведено. Тому в цивілізованому світі в ІК зацікавлені самі лікувальні установи, адже що менше інфекційних ризиків, то менше економічних збитків. Хоча всі визнають: перемогти сучасні ВЛІ не реально, однак звести до мінімуму — цілком можливо.

Інфекційний контроль замість санепідрежиму

Що не так в українських лікарнях, де до запаморочення тхне хлоркою, за графіком працюють бактерицидні лампи, а медики носять білосніжні халати?

По-перше, існуючі санітарні норми, спрямовані на забезпечення санепідрежиму в лікарнях, застаріли. Але і їх не дотримуються як слід, бо медпрацівники вже давно переконалися в недостатній ефективності таких заходів. Нинішній же рівень фінансування не дає змоги закупити дезінфекційні розчини в повному обсязі (часом закладам не вистачає коштів навіть на елементарні мийні засоби).

По-друге, санепідрежим передусім акцентує увагу на приміщеннях (тотальна хімічна обробка поверхонь, дезінфекція інструментарію, кварцування тощо). Мало хто замислюється, наскільки це ефективно й безпечно для персоналу та пацієнтів. Чи забезпечують стерильність сухожарові шафи, коли немає сучасного стерилізаційного обладнання? Чи варто мити хлорованим розчином всю підлогу й стіни відділення та спричиняти алергію в присутніх замість того, аби обробити ним місця найбільшого контакту — дверні ручки, крани умивальників тощо? І таких питань ще багато.

Та головне: на сьогодні подібні кроки є лише складовою системи ІК, що спрямована на конкретну медичну процедуру (у лікувальному закладі та поза ним) і конкретного пацієнта. Саме система ІК — це комплекс заходів, які допомагають виявити ризики інфікування від діагностики інфекції до повного одужання пацієнта і передбачають переривання ланцюга передачі інфекції на всіх ланках (джерело, шляхи поширення та сприйнятливий організм).

Як забезпечити стійкість піраміди?

Система ІК сприяє профілактиці ВЛІ, її своєчасному виявленню та лікуванню. Тож її ключове завдання — створити надійні бар’єри для ВЛІ. Відтак в основі піраміди системи ІК лежить організаційний компонент. Це заходи, які виконують на державному, регіональному та місцевому рівнях з метою знизити ризики передачі ВЛІ в цілому. Вони підтвердили найбільшу ефективність, зокрема економічну. Без цієї основи решта компонентів будуть майже безсилими, хоча відмовлятися від них не варто.

Наступна складова піраміди — адміністративна, яка передбачає комплекс організаційних заходів безпосередньо в лікувальному закладі (планування приміщень, правильна організація роботи лікарні, відповідне навчання персоналу й інформування пацієнтів — усе, що знижує ризик поширення інфекцій). Після налагодження перших двох можна переходити до третього — інженерного компонента ІК. Він передбачає комплекс технічних заходів, спрямованих як на зниження концентрації інфекційних аерозолів у повітрі, так і на забезпечення належної деконтамінації різних об’єктів стаціонару, обслуговування обладнання (сучасна вентиляція, система знезараження повітря тощо).

Не менш важливий індивідуальний рівень забезпечення ІК — заходи щодо персонального захисту пацієнта та медичного працівника, повсякденне й неухильне дотримання яких є надійним щитом проти ВЛІ. Однак їх потрібно не тільки знати, а й бути готовими застосовувати. Втім, без турботи про ІК на державному, регіональному й місцевому рівнях ці зусилля виглядатимуть як порятунок потопаючих їхніми ж, нехай і стерильно чистими, руками.

Що ж розхитує піраміду ІК в Україні? Передусім невизнання проблеми як такої, а отже, й відсутність належної уваги до неї на державному рівні. Ніхто не веде достовірного обліку випадків внутрішньолікарняного інфікування, тож і заходи, передбачені системою ІК, фінансують лише частково і за залишковим принципом, ніби для замилювання очей «перевіряючих».

Фахівців, спроможних налагодити систему ІК, також практично немає. І що вкрай важливо «на старті» — відсутній головний запобіжник, який діє в усьому світі, де для отримання ліцензії на медичну практику медичний заклад повинен пройти незалежний аудит щодо дотримання ІК.

В Україні ж подібного аудиту не передбачено, тому отримати ліцензію й акредитуватися можна, відповівши на кілька питань про дотримання правил інфекційної безпеки, котрі, як то кажуть, не зроблять погоди в закладі. Чи ж матиме його керівник бажання надалі дбати про інфекційну безпеку, якщо всі необхідні документи вже на руках, а жодної відповідальності за внутрішньолікарняне інфікування пацієнтів не передбачено? Тому експерти стверджують, що на сьогодні система ІК не впроваджена в жодному державному медичному закладі України.

Лікування без інфікування

Фахівці переконані: запровадити ІК у лікувальному закладі на 10% чи на 90% неможливо. Він або є, а бо його немає. Тому перш ніж витрачати ресурси, потрібно чітко зрозуміти: якого результату прагнути та чи можливо запровадити весь комплекс заходів. Деякі з них дійсно забезпечують левову частку успіху, деякі виконують другорядну роль, але й ті й інші необхідно реалізувати.

У 2018 році вийшли нові рекомендації ВООЗ щодо впровадження ефективних заходів ІК. Зокрема, одним із найдієвіших кроків до мінімізації рівня внутрішньолікарняного інфікування визнано скорочення термінів перебування пацієнтів на лікарняному ліжку. Тому система охорони здоров’я має бути націлена на те, аби максимальну кількість медичних послуг надавали саме на амбулаторному етапі.

І все це — у комплексі, з виконанням кожного пункту на 100%, що й забезпечить пацієнту лікування без інфікування, а медперсоналу захист. Наприклад, в усьому світі прийнято реєструвати так звані аварійні ситуації, які трапляються в медичних закладах під час лікувальних процедур (порізи, травмування голкою тощо), призводять до ушкодження шкіри медичного працівника і потенційно можуть спричинити його інфікування. У клініках США щодня здійснюють понад 1 тис. таких записів (385 тис. щороку), у Німеччині — 500 тис. на рік. В Україні ж таких даних не оприлюднюють, та й самі медики не поспішають це робити. Інспектори з охорони праці стверджують: подібні журнали обліку відкривають для записів дуже рідко, тому згодом неможливо довести професійне походження захворюваності медика.

У бюлетень ВІЛ-інфекцій МОЗ щороку потрапляють кілька випадків такого інфікування, подібна ситуація і з вірусними гепатитами. Чого не вистачає медичним працівникам: поінформованості, виробничої дисципліни чи все-таки віри в те, що в рідній державі можна довести свою правоту і головне — отримати від неї правовий захист і належну компенсацію за втрату здоров’я? Швидше за все — останнього. Але ж і починати з чогось потрібно, інакше справа ніколи не зрушить з мертвої точки. Можна — із себе та з елементарних речей.

Світлана Тернова, «ВЗ»
Андрій Александрін

За оцінками експертів, перебування в лікарні завдає додаткової шкоди здоров’ю кожного десятого пацієнта. Що робити, аби, прийшовши на прийом до лікаря з однією хворобою, не вийти з двома, і чи можна захистити від внутрішньолікарняних інфекцій медиків?