Ця історія про сімейного лікаря, який знає, що таке перемога і що таке зрада, вміє дарувати любов чужим дітям, говорити в обличчя чиновникам правду і… захлинається від безпорадності, називаючи кількість українських медиків, що виїхали жити й працювати за кордон.
Ще в школі Юрій Зінчук марив кар’єрою актора, театральним вишем і курсом Сергія Герасимова. Звичайно, про лікарську справу теж часом замислювався, але вважав, що в медицину мають іти лише люди, наділені неабияким розумом. Але втрутився випадок, і вже майже на шляху до Дніпропетровського театрального училища Юрій різко змінив курс — зустрів секретарку сільради, яка повідомила йому про пільгову рознарядку до медучилища. Так він почав опановувати фах військового фельдшера.
Невинні жертви людської байдужості
Сьогодні важко собі уявити, що за таку святу справу, як усиновлення дитини, можуть покарати. А тоді, майже 40 років тому, Юрію Зінчуку довелося поборотися…
Хоча і вступив до Хабаровського медичного інституту на педіатрію, проте Юрій мріяв бути акушером і практикувався за будь-якої можливості. По знайомству влаштувався акушером у 1-й клінічний пологовий будинок Хабаровська. Місяць навчався в досвідченої акушерки, а потім почав приймати пологи сам. Здобув величезний досвід, а ще надивився такого, не приведи Господи… Народжували й 14-15-річні дівчатка, яких зґвалтували вітчими, і ув’язнені жінки, котрих привозили під охороною, і пацієнтки психіатричних лікарень. Горе, сльози, мертвонароджені, недоношені й покинуті діти — усе було… Але було й нестримне бажання допомогти хоча б комусь із цих полишених батьками малюків. Тож у 1983 році неодружений студент, комсорг курсу всиновив покинуте в пологовому будинку немовля. Записка від матері, яка втекла з лікарні без дитини, довжелезні вії малюка й посмішка уві сні ніби саме до юного акушера: з десятків відмовників Юрій обрав саме цього хлопчика. Довелося провернути ледь не аферу з мамою дитини, аби дозволили зареєструвати її на Зінчука.
Доглядали Богом даного Богданчика всім гуртожитком. А Юрій на той був єдиним годувальником для мами й двох сестер… Проте замість вдячності від людей юнак отримав купу неприємностей. «Доброзичливці» розпустили плітки, що дитину він украв, а їхні поплічники почали писати до газет, розгорнули справжнє цькування. Тоді студента ледь не відрахували з вишу, примусивши побігати між міліцією та деканатом. Довго розбиралися, хоча й не було в чому: усі документи були в порядку. Аж до самого ректора дійшли. Й тоді керівник інституту, розібравшись у ситуації, як то кажуть, всипав по перше число і декану, і профоргу… Після цього риторика змінилася: усі почали співати юному таткові дифірамби, потягнулися журналісти і з «Красной тихоокеанской звезды», і з «Комсомольской правды», і з «Известий»…
Проте Юрій і раніше намагався взяти на виховання чужу дитину. Тоді він ще сам був практично дитиною, студентом медучилища, 16-річним юнаком. Якось під час практики опинився в палаті для покинутих дітей, і один хлопчик припав йому до душі. Юрій навіть ім’я йому дав — Сергійко. І досі він перед очима сімейного лікаря Зінчука, котрий все життя спокутуватиме чужий гріх перед дитиною, яку йому не дали всиновити…
Свідоме батьківство
«Богдана я ледь не прогледів, — згадує Юрій Дмитрович. Навчаючись у Харківській зооветеринарній академії, син зв’язався із «мажорами», закинув навчання і на час отримання диплома не знав, де в кози хвіст росте. Але то був первісток. Складніше — з найменшим, проте я даю собі з ним раду, враховуючи помилки й набутий досвід. Коли я його вперше побачив, він нагадував Мауглі — хлопцеві було вже 18 років, однак на вигляд можна було дати не більше 14. Мати ще маленьким віддала його на виховання бабусі, і ріс він у любові, але сталася трагедія — й хлопець залишився сам. Дружина Галина спочатку чинила опір збільшенню й так величенької родини. Але я твердо вирішив і сказав: «Не сперечайся, неси краще бензилбензоат, оброблятимемо хлопця».
Сашко і справді був, як Мауглі з міських джунглів — у лахмітті, вошивий, весь у корості… Останнє турбувало особливо — нещодавно в лікарні від сепсису на тлі корости померла сільська дівчинка. Хлопчину відмили, відгодували, вилікували, одягнули… Він утікав, повертався, брехав, вагався… Потім одного разу отримав ременя і… дитину як підмінили. Через якийсь час сімейний лікар Зінчук його офіційно усиновив, дав своє прізвище і по батькові. Тепер Сашкові 23, він пише реп, працює й навчається в енергетичному технікумі. А Юрій тим часом розшукує його сестру Соню, яку віддали колись у Маріупольський дитбудинок — мати загинула в п’яній сварці.
Рідний син Руслан народився, коли Зінчук навчався на 5-му курсі. Потім вони стали батьками красуні Софійки. Після розвалу СРСР родина переїхала в Україну. Руслан і Софія продовжують батьківську справу: донька закінчила Донецький національний медичний університет, а син, здобувши диплом фахівця з управління персоналом фармацевтичного та медичного бізнесу Донецького інституту ПрАТ ВНЗ «МАУП», працює разом із батьком в КНП «Центр ПМСД №4 Дніпровського району м. Києва».
«І що цікаво, — розповідає Юрій Зінчук, — чим більше я намагався його виштовхнути у вільне плавання, тим більше виникало проблем. Тому вирішив: якщо наш родинний зв’язок такий міцний, треба це враховувати. Після кількох невдалих спроб здобути вищу освіту, у тому числі й театральну, Руслан закінчив медичне училище й 10 років пропрацював фельдшером у сільській амбулаторії в Новозар’ївці, що на Донеччині, яку мені вдалося облаштувати за останнім словом медицини, знайшовши спонсорів — місцеву агрофірму».
Саме в цій амбулаторії донька мала проходити інтернатуру, але завадила війна на Сході. Сім’я Зінчуків переїхала до столиці, де досвідченого дипломованого сімейного лікаря радо прийняли в амбулаторії загальної практики-сімейної медицини №5 «ЦПМСД №4 Дніпровського району м. Києва».
У жовтні Юрій Зінчук готується відсвяткувати 60-річчя, тож підбиває певні життєві підсумки. Це йому потрібно, аби перезавантажитися і знову – в бій!
«Я точно знаю одне, — розмірковує Юрій Дмитрович, — виховуючи дітей, ми дуже мало часу приділяємо розвитку їх внутрішнього світу, боїмося нав’язувати свою присутність у їхньому житті. А треба підказувати їм кожен крок: як іти, куди, із ким…. Ми ж із дружиною, яка майже все життя пропрацювала дитячою медсестрою, — люди прості й, проживши разом 36 років, дивимося вже не один на одного, а на дітей. Вони — індикатори нашої совісті, мудрості, а часом і недолугості. Але всі наші діти — й народжені нами, й ті, що прийшли до нас з іншого життя, — послані нам Богом, аби ми не збайдужіли та не зістарилися».
Добро повертається сторицею
Боляче, коли тебе не розуміють оточуючі, та вдвічі болючіше, коли серед таких — твої рідні. Неодноразово сімейний лікар Юрію Зінчуку доводилося чути від родичів: «Заради чого ти все це робиш? Для показухи? Слави та піару захотілося?» Юрій часом ніяковіє від таких закидів. Потім опановує себе, адже є й люди, які підтримують: «Тебе, мабуть, із небес прислали, аби не зникло на Землі милосердя!»
«Я їх усіх всиновив би, бо знаю, яка це каторга, яке приниження та соціальна дезорієнтація — жити в дитбудинку! — каже сімейний лікар Зінчук. — Ані любові, ані ласки… Та заодно й усім бездомним тваринам дав би притулок. І все це в мене від мами, людини неймовірної доброти. Добре пам’ятаю, як одна «відповідальна особа» наказала потравити котів на фермі, де вона працювала. Того ж дня всі тварини опинилися в нас вдома. Уявіть собі — 100 котів! Мама тоді стала «несуном»: у гумові рукавички наливала молоко і несла з ферми, аби нагодувати ті всі голодні роти».
А от батьківської турботи Юрію бракувало: скалічений на шахті, він пиячив, на добрі слова був скупий, часом завдавав шкоди всій родині. Саме через те, що батько не дав згоди, Юрію не дозволили всиновити Сергійка.
До речі, 13 котів і троє собак, котрі мешкають у Зінчуків — це те, що залишилося від притулку тварин, який Юрій Дмитрович організував ще в Новозар’ївці на Донеччині. Переїхавши до Києва із зони АТО, родина Зінчуків чотири роки була змушена орендувати приватний будинок — «убита» хата із грибком в одному з віддалених районів столиці коштувала їм 9 тис. грн на місяць. На Сході вони трималися до останнього, доки їх село не почали бомбардувати. Потім до нової влади надійшов сигнал, мовляв, у Зінчука в амбулаторії працюють самі бандерівці. На запитання, чи надавав допомогу українським бійцям, Зінчук відповів: «Я лікар і маю допомагати всім!» Він і допомагав всім: і пораненим, і контуженим, і навіть пологи під обстрілом «Градів» разом із Сонею приймав. Це була остання крапля… Один із синів тоді сказав батькові: «Треба виїжджати, адже ти, тату, із твоїм характером правдолюбця кулю в лоб точно отримаєш!»
На обслуговуванні в амбулаторії ЗПСМ №5 КНП “ЦПМСД №4 Дніпровського району м. Києва” – 7,5 тис. пацієнтів (1,7 тис. – діти), а також мешканці Борисполя та інших населених пунктів, розташованих поблизу.
Нині ж родина Зінчуків живе в затишному будиночку майже в лісі, неподалік від амбулаторії. І що головне — орендують вони його практично безкоштовно.
«Так Господь розпорядився! — сміється Зінчук-старший. — Добро ж повертається!»
На реформу сподіваюся…
Ніхто ніколи не зміг звинуватити сімейного лікаря Юрія Зінчука в байдужості. Але якщо заходить мова про доречність викликів лікаря додому, він наполягає на тому, що милосердя не повинно виходити за межі здорового глузду. І коли, кинувши тяжко хворих дітей, він біжить на виклик до 27-річної дівчини, яка лише трохи нездужає, то, звісно, дратується, однак висловить прикрість хіба що в гумористичній формі або вичитає, немов дитину. А одного разу від «догани» несерйозну молоду і на вигляд досить здорову пацієнтку врятувало те, що з кімнати до лікаря вибігли… аж 15 котів. А перед їхньою чарівністю сімейний лікар Юрій Зінчук ніколи не міг встояти.
«Є лікарі, які сьогодні непогано заробляють, — розмірковує він. — І в цьому є певна заслуга реформи первинної ланки. Але де індикатор якості? Нема. Робили-робили й не доробили… Якби мене сьогодні попросили проаналізувати всі наслідки медичної реформи, я відповів би питанням на питання: «Чому в нас все робиться із запізненням у десятки років?» Медичну реформу треба було починати на другий день після розвалу Радянського Союзу. Тим самим ми закріпили б кадри, значно зменшили б їх відтік за кордон. Жахливі цифри дає міграційна служба: на цю осінь заявки на трудову міграцію подали вже близько 2,5 млн працездатного населення України. Можливо, мої дані дещо застарілі, але останніми роками за кордон виїхало близько 70 тис. медпрацівників. Я кричу про це на всіх рівнях».
А от онлайн-запис Зінчук вважає великим досягненням. Адже це зменшує не лише контакти в середовищі хворих, а й стреси в чергах. Крім того, завдяки такому нововведенню можна більше не писати купи непотрібних звітів. Проте постає інша проблема: під час впровадження електронних рецептів, а надалі й електронних лікарняних листків виникає прогалина щодо захисту персональних даних.
Три «П» лікаря Зінчука
Юрій Зінчук і в роботі, і в житті послуговується трьома «П»: порядність, патріотизм, професіоналізм. І ще сповідує інтернаціоналізм. При цьому брати за горлянку злочинців від влади він готовий і понині, попри сатус і солідний вік. Головним плацдармом для цього вважає свою діяльність в Асоціації сімейних лікарів м. Києва, членом правління якої є. Його часто запрошують на телебачення, залучають до публічних дискусій.
Деякі «нововведення» Юрій Зінчук вважає просто злочинними, наприклад, скасування диспансеризації дітей віком понад 3 роки. І не лише по відношенню до здоров’я наших співгромадян.
Одного разу він зібрав колектив і сказав: «Зробімо все, що від нас залежить, аби люди нам повірили. А для цього треба просто людей любити». І диплом в номінації «Служіння людям», яким Асоціація сімейних лікарів м. Києва нагородила амбулаторію, — іще один мотиватор робити свою справу завжди добре.
Олена Жога, спеціально для “ВЗ”
