Лікар-нарколог із Чернівців Іванна Герасимчук одного ранку прокинулася і зрозуміла: конче необхідні зміни. Вона звільнилася з наркологічного диспансера й відкрила власну перукарню…
ВЗ Чому обрали спеціальність «нарколог»?
— Що стану лікарем, я вирішила ще у 7-му класі. У нас була спеціалізована школа з поглибленим вивченням хімії та біології. І після 11-го класу 17 із 25 моїх однокласників стали студентами Буковинської державної медичної академії. Інтернатуру пройшла з неврології, а потім опанувала вузьку спеціалізацію з наркології. Відтак почала працювати лікарем-наркологом обласного наркологічного диспансеру.
Сказати, що на початку працювати було складно, — це нічого не сказати. Тільки тоді усвідомила, наскільки мені пощастило, що в родині не було нікого зі шкідливими звичками чи залежностями. Пам’ятаю, якось прийшла до мами й кажу: «Ти мене колись на дискотеки не пускала… Якби ж ти бачила, із ким доводиться працювати, ти мене на роботу, мабуть, не пустила б».
Кожен клінічний випадок — непередбачуваний. Вивести із гострого психічного стану, нормалізувати життєві показники було найлегше. Найважче — втримати пацієнта в ремісії, запобігти поверненню до залежності. Деколи руки опускалися: вкладаєш у хворого душу, займаєшся психотерапією (хоча це й не входить до обов’язків нарколога!), а людина через кілька тижнів зривається…
Я впевнена, що потрібно лікувати і душу, і тіло. Проте в цьому й проблема нашої медицини: державні спеціалізовані наркологічні диспансери знімають гострі стани — виводять із запою, «білої гарячки». А далі хворими ніхто не займається, а насправді необхідна ефективна психотерапія. Лише тоді буде результат, тривала ремісія. Але все це потребує коштів, а в нас наразі лікарі працюють за копійчану зарплату.
ВЗ У вашій спеціальності вистачає кадрів?
— Лікарі-наркологи все частіше переходять у приватні центри. Там і зарплати вищі, і віддача є. Бо коли бачиш, що людині не просто стає легше, що їй вдається втримати цей стан, не зірватися, змінити своє життя на краще і поступово подолати залежність, відчуваєш: твоя робота важлива і потрібна.
У державній же клініці, на жаль, просто вигораєш. Принаймні так сталося зі мною.
ВЗ Як професійне вигорання проявлялося у вас?
— Пацієнт нарколога — це людина із низкою внутрішньо- та міжособистісних проблем. Тож у процесі комунікативної взаємодії хворі часто виплескують на лікаря хвилю роздратування, різноманітних, часом геть не пов’язаних зі станом здоров’я скарг, образ тощо. Я ж у свою чергу була зобов’язана спочатку зменшити цю психологічну напругу, а потім надати кваліфіковану допомогу. Це дуже виснажує. Ти співчуваєш і зрештою саме за це розплачуєшся вигоранням.
Я завжди відповідально ставилася до своїх професійних обов’язків, неодноразово залишалася в лікарні після закінчення робочого дня, додому приходила дуже втомленою. До цього додавалися відсутність балансу між витраченими зусиллями й винагородою за роботу, недофінансування лікувальних закладів, неможливість надати ефективну допомогу через недостатнє матеріально-технічне оснащення тощо.
Зрештою, помітила: удома не можу перемкнутися на сімейні справи, продовжую розмірковувати, чи правильно встановила діагноз, призначила лікування. Тобто напруга не полишає тебе ні на роботі, ні вдома. Причому відпочинок, сон чи навіть відпустка самопочуття не покращували. Тож у якийсь момент зрозуміла: більше так не можу.
ВЗ Усе це спонукало змінити професію?
— У 2016 році, коли було вже занадто важко, мені запропонували взяти участь у телевізійному шоу «Міняю жінку». У Чернівцях шукали сім’ю, у якій є двоє дітей і дуже активна мама. Тож вирішила спробувати себе в проекті. Потрапила на міжнародний телеобмін — поїхала до грецької родини.
Я змогла подивитися на своє життя ніби з боку й усвідомила, що, поки не пізно, із ним треба щось робити. Зрозуміла: мені потрібно змінюватися, життя поза лікарнею та пацієнтами дуже різноманітне, а я, по суті, не маю на нього часу. Жити треба тут і зараз.
Ця програма стала переламною в моєму житті. Команда, яка працює над проектом, не просто створює шоу, а випробовує тебе в нових обставинах і ролях. Я спробувала себе в якості продавчині в грецькій крамниці. Не знаючи мови, страшенно хвилюючись, усе-таки впоралася із невідомою мені роботою.
Коли ж ми із грецькими «чоловіком» та «донькою» поїхали до комплексу монастирів Метеора, я раптом зрозуміла, що нам дуже нудно разом, ми не вміємо розважатися, відпочивати. Ця сім’я кожною ситуацією ніби відтворювала мої проблеми. Зокрема, я зрозуміла, що розучилася відпочивати і розважатися зі своєю родиною. Бо думками я зазвичай була не з дітьми і чоловіком, а з пацієнтом, якого витягала з надважкого стану, а він у черговий раз зірвався. Саме під час телепроекту я змогла подивитися на своє життя ніби з боку й усвідомила, що, поки не пізно, із ним треба щось робити. Зрозуміла: мені потрібно змінюватися, життя поза лікарнею та пацієнтами дуже різноманітне, а я, по суті, не маю на нього часу. Жити треба тут і зараз, а професія має приносити задоволення, а не виснажувати.
Повернувшись зі зйомок, написала заяву на звільнення з наркодиспансеру. Пішла в нікуди. А потім узагалі кардинально змінила фах — закінчила курси перукарської майстерності й відкрила власну перукарню.
ВЗ Тоді з’явилося більше часу? Дійсно відчули себе вільнішою?
— На певний період — так. Це було щось абсолютно нове. Я із задоволенням створювала зачіски, експериментувала з кольорами та стрижками. На той момент я вже була переможницею конкурсу «Успішна пані Чернівців-2014», танцювала в театрі народних традицій «Чернівчанка». І досі кілька разів на тиждень ми з переможницями та учасницями конкурсу різних років збираємося в хореографіному залі, щоб ставити нові танцювальні номери. Потім виступаємо на різноманітних благодійних і культурно-мистецьких фестивалях. Це дає можливість розкритися, вдихнути на повні груди.
За той час, котрий прожила поза медициною, я багато чому навчилася. Зокрема, розділяти час на роботу і відпочинок. Зрозуміла, що велика кількість планів призводить до плутанини й відчуття пригніченості.
ВЗ У вас є колекція старовинних суконь. Розкажіть, із чого почалося ваше захоплення?
— Перші сукні, що з’явилися в моїй колекції, — від бабусі. Вона в мене була ще та модниця! Хтось ці речі просто викинув би, а я перешила ґудзики, випрала, попрасувала і залишила собі. Відтоді, коли бачу гарну автентичну річ, не можу пройти повз. Часто знаходжу вишукане старовинне вбрання на секонд-хенді. Там воно нікому не потрібне. А я купую, віддаю кравчині на ремонт — і сукня отримує нове життя.
Усього в колекції — близько 30 вбрань. Сукні 50-60-х років залюбки одягаю щодня. Давніші — хіба що на тематичні зустрічі й фотосесії. Є в колекції костюм із натурального оксамиту, вовняна сукня й хустка Павлопосадської мануфактури, а ще шовковий костюм, вишитий камінням, — імовірно, одяг нареченої з Індії.
Найдавніша річ у моїй колекції — накидка з оксамиту і натурального шовку. Вона була виготовлена десь наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. У неї вже трішечки обсипається підкладка, але від цього річ не втрачає вишуканості та краси. До речі, у ній я знімалася у фільмі «Віддана» за романом Софії Андрухович «Фелікс Австрія».
ВЗ Ви ще й актриса? Як у ваше життя ввійшли театр і кіно?
— Я дуже багато фотографуюся. Якось мої світлини у Facebook побачила чернівецька режисерка Світлана Новицька і запросила мене до роботи у її веб-серіалі «Фантоми старого міста». Раніше я ніколи не знімалася в кіно. Це була перша спроба.
Далі знялася в тизері на виставу «Сон осінньої ночі». Відтоді, до речі, виступаю в чернівецькому аматорському театрі, зіграла роль другого плану у фільмі «Віддана».
Я дуже люблю сцену. Проте для мене це не професія, а, мабуть, просто віддушина.
ВЗ Ви все-таки повернулися в медицину. Чому так вирішили?
— Власна перукарня — це дуже добре. Але… медицини мені бракувало. Певним чином я відпочила від професії нарколога. І, до речі, досі не маю бажання повертатися до неї. Проте хотілося розвиватися саме в медицині. Тому, коли мені несподівано запропонували посаду лікаря-методиста в Управлінні забезпечення медичного обслуговування у сфері охорони здоров’я Чернівецької міської ради, погодилася без вагань.
За той час, котрий прожила поза медициною, я багато чому навчилася. Зокрема, розділяти час на роботу і відпочинок. Зрозуміла, що велика кількість планів призводить до плутанини й відчуття пригніченості через те, що незакінчені проекти буцімто «висять» над головою. Тепер приділяю певний час планам, працюю над ними до їх завершення.
Я набула впевненості, більше розумію і сприймаю себе як особистість. Раніше ставила перед собою нереальні цілі. Але людина недосконала й не може постійно працювати на виснаження. Тому часто виникало відчуття неспроможності чи невідповідності незалежно від того, наскільки якісно виконане завдання. Тепер визначаю собі мету, якої реально можна досягнути.
Живу за принципом: бачити красу навколо себе, достатньо відпочивати, проводити більше часу із сім’єю. У цьому — щастя і самодостатність кожної людини, й лікаря зокрема.
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»
