Валентина Пугач власним прикладом доводить, що здаватися не можна за жодних обставин. Адже якби жінка опустила руки тоді, коли була змушена сісти в інвалідний візок, на світі нині було б дещо менше щасливих матусь.
Валентина Пугач — єдина на Вінниччині лікарка-гінеколог, яка пересувається на візку. Травма хребта сталася, коли жінці було 29. Згадує, як збиралася із силами, щоб сісти у візок, а потім вийти на роботу. Валентина Пугач зізнається: якби не підтримка колег і чоловіка, то залишилася б, напевно, у чотирьох стінах, а так щодня відчуває себе корисною і затребуваною.
Чергу до її кабінету займають ще до початку робочого дня. Дехто навіть долає сотні кілометрів, щоб тільки подякувати чи поспілкуватися із лікаркою знову, бо вміє Валентина Пугач не лише лікувати, а й слухати та мотивувати.
ВЗ Звідки берете стільки сили?
— Коли стається біда, головне — знайти мотивацію і не впадати у відчай, бо він точно не допоможе. Якби не моя робота, то я зачинилася б у хаті й не виходила. А лікарська справа повернула мене до життя.
Коли зрозуміла, що ходити ніколи більше не зможу, і доведеться, як то кажуть, виходити в люди на візку, то встановила випробувальний термін. Хотіла перевірити силу духу — зможу самостійно працювати чи ні? І головне: як до мене, лікаря на візку, поставляться пацієнти, чи захочуть користуватися моїми послугами? Це було найстрашніше, бо ж якби люди комплексували чи відчували дискомфорт через мою травму, то я, напевно, не змогла б продовжувати лікарську практику. Але всі — й колеги, й пацієнти — виявилися досить приязними.
Перший місяць чоловік щодня виносив мене на руках на другий поверх, бо саме там розташовувався кабінет гінеколога, а ліфта в приміщенні не було. А мої колеги — переважно жінки — зносили донизу після роботи. Було не дуже приємно, бо я не хотіла залежати від когось. Керівництво це розуміло й облаштувало для мене робоче місце на першому поверсі, а згодом встановили й пандус. Нині ж доступними є перші поверхи всіх корпусів санаторію, де я працюю. Це зручно не лише для поранених бійців, котрі в нас лікуються, людей з інвалідністю, а й для пацієнтів поважного віку, бо пандусом легше піднятися, ніж сходами.
ВЗ Що спричинило травму?
— Падіння з дерева. Як лікар я розуміла, що сталася біда, бо ніг не відчувала. Після знімка медики констатували перелом хребта. Сказали, що потрібна термінова операція. Санітарною авіацією мене доправили до Києва, в Інститут травматології та ортопедії НАМНУ, де й оперували кілька разів. Потім була тривала реабілітація, а після прийшло усвідомлення, що ходити я більше не зможу.
Більше року була прикута до ліжка, не могла нічого робити. Тоді здавалося, що життя розділилося на «до» і «після». Але рідні з усіх сил допомагали не впасти в депресію. Мій старший брат — лікар, так от він категорично не дозволяв читати художні твори: «Щоб я у твоїх руках бачив лише книжки з гінекології!» Так я повторювала теорію. Потім були наукові журнали, знайомство з новими дослідженнями, результатами експериментів. Після такого курсу самоосвіти я вже марила роботою, але тоді навіть голову підняти було важко.
У мене в родині — майже всі медики, тож вони знали, що головне завдання на той момент — змусити тіло сісти. Хтось постійно був поруч, допомагав робити вправи, перевертатися. Я лежачою навчилася в’язати. Потім, уже сидячи, — прати, готувати, згодом пристосовувалася до візка. Найважче було мити підлогу. Пригадую, як одного разу, вимивши всю кімнату, заявила родичам, що більше цього не робитиму. Проте за тиждень знову взялася до такого надскладного для мене завдання…
ВЗ Коли вирішили повернутися на роботу?
— Мені часто снилася робота, я мріяла повернутися, але страшенно боялася, не наважувалася навіть заговорити про це з рідними. Однак згодом зрозуміла, що всі бар’єри — у нас в голові, ми самі собі їх створюємо. А до життя треба ставитися з любов’ю, сприймати його як дар. До цієї думки мене підвела людина-легенда Микола Подрезан — затятий мандрівник, із яким ми зустрілися під час реабілітації у Слов’янську. Тоді він активно займався марафонами для людей з особливими потребами.
У нашому санаторії він уперше проводив конкурс краси «Міс на візку». Запропонував і мені взяти участь, але я відмовилася, подумки вирішивши, що це якесь знущання. Втім, коли потрапила на сам конкурс, думку змінила. Микола потім підійшов до мене й запитав, ким я працювала до травми. Коли дізнався, що гінекологом, усміхнувся й сказав, що такому лікарю не обов’язкові ноги — була б голова на плечах і руки вправні. Спитав, чи не хотіла б далі працювати, й заявив: якщо керівництво закладу мені відмовить, то він за власні кошти організує лікарський кабінет. І зробить це не для мене особисто, а в першу чергу для таких, як я, людей.
Його міркування стали для мене вагомим аргументом, тож, приїхавши додому, я сказала рідним, що повертаюся на роботу. Вони зраділи цій звістці, а найбільше тішився головний лікар нашого закладу, бо посада гінеколога на той час була вакантною.
ВЗ До вас на прийом нині приїздять пацієнтки з усіх куточків Вінниччини й не лише. Певно, маєте якісь лікарські секрети?
— Головне правило лікаря — лікувати не лише тіло, а й душу. Якось до мене звернулася жінка, котрій провели екстирпацію, але про повне видалення матки й придатків не розповіли, щоб не травмувати. Вона нормально почувалася, допоки не пішла на огляд до іншого лікаря і той сказав: «О! У вас, виявляється, нічого немає!» Для жінки це стало шоком, порушилися стосунки з чоловіком, розпочалася депресія. Коли вона вперше прийшла до мене, на ній лиця не було. Ми багато розмовляли… І якось вона повертається до мене й каже: «Де ви черпаєте те добро? Пересуваючись на візку, заспокоюєте і втішаєте ту, яка ходить на своїх двох». Це був початок одужання.
Іноді лікарю треба просто вислухати пацієнта, і він у собі знайде ліки від недуги. Тому особливих секретів немає. Є просто любов до людей, своєї роботи й звичайнісінька людяність.
ВЗ Ви рахували, скільком жінкам допомогли реалізувати мрію про материнство?
— Щастя материнства виміряти не можна. Мої щасливі мами живуть по всій Україні. Пам’ятаю жінку, яка довго не могла завагітніти, я лікувала її, підбираючи різні методи. А потім вона народила хлопчика й у мій день народження прийшла до мене. Була зима, мороз, вона заходить у кабінет і тримає в руках малюка, загорненого в ковдру. «Я прийшла вас привітати й подякувати за чудо!» — каже. Я вже готова була вичитати її, мовляв, і по телефону можна було привітати, адже мороз, а вона приїхала з дитиною. А жінка плаче і обіймає мене…
Попри те, що власних дітей не маю, почуваюся багатодітною мамою, бо кожного, кому допомогла з’явитися на світ, вважаю рідним. У мене тепер — велика «родина», багато спілкування, у тому числі й у соцмережах, багато хвилювань і радощів. І розуміння, як же добре жити і працювати, даруючи людям відчуття щастя.
ВЗ Знаю, що заради вашого комфорту керівництво санаторію навіть приміщення переобладнало…
— Я про це не просила, але приємно, коли помічають якісь моменти й виправляють незручності. Торік, наприклад, придбали оглядове крісло-трансформер з можливістю керувати ним із положення сидячи. Кабінет обладнаний так, що я роблю все самостійно, маневруючи на візку, навіть здатна обходитися без медсестри. Ще й встигаю з пацієнткою поговорити, бо як без жіночих розмов?
ВЗ А про що мрієте?
— Добре було б мати в кабінеті УЗ-апарат, щоб за потреби самостійно проводити дослідження. Але поки що лікарня не може собі цього дозволити. А в житті, як, мабуть, і кожен із нас, люблю подорожувати. Були із чоловіком цього літа в Одесі. Дуже хочеться відкрити для себе Європу, бо ж нові враження — це те, що потім довго зігріває.
ВЗ Певно, часу на відпочинок небагато, адже окрім роботи ви встигаєте ще й відвідувати науково-практичні конференції.
— Лікар має вчитися все життя й постійно підвищувати свій кваліфікаційний рівень. У мене бувають важкі пацієнтки, які сподіваються на допомогу. Хіба можу їх підвести? Тому скрупульозно вивчаю кожен випадок і шукаю можливість допомогти жінці завагітніти та виносити дитину. Медична наука не стоїть на місці, й за нею треба встигати. Тож якщо хочеш бути корисним людям — розвивайся, не відставай, навіть коли ти у візку.
Свого часу я не могла навіть уявити, що із такою травмою буду здатна працювати. Коли моя пацієнтка з багаторічним діагнозом «безпліддя» стала мамою, зрозуміла, що можу бути корисною іншим. Нині ж, реалізувавши себе і в сімейному, і в трудовому плані, я хочу достукатися до людей із подібними проблемами: не бійтеся! Шукайте можливість реалізуватися, включайтеся в усі сфери життя, впливайте на прийняття рішень у суспільстві! Ви — його рівноправні члени, тож користуйтеся своїми правами! А головне — не опускайте рук!
Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»