Вітчизняна ендокринологія народилася 100 років тому у Харкові. Її колискою став перший науковий ендокринологічний заклад на теренах колишнього СРСР — Органотерапевтичний інститут (нині — Інститут проблем ендокринної патології ім. В. Я. Данилевського НАМН України). Майже півтисячний колектив лікарів та науковців впевнений, що їхній заклад чекає майбутнє, не менш величне, ніж минуле.
Відкриття Органотерапевтичного інституту
Минав буремний 1919 рік. В Україні вирувала громадянська війна, а в Харківському медичному університеті непоборні оптимісти мріяли про науку. Серед них — і професор Василь Якович Данилевський. Втіленням його наукових ідей стало відкриття в листопаді Органотерапевтичного інституту. Три надзвичайно складні завдання (лікування хворих із патологією залоз внутрішньої секреції, створення для цього вітчизняних ліків та їх фабричне виробництво) були вирішені в рекордно стислий термін — за п’ять років.
Виробництво ліків для лікування хворих із патологією залоз внутрішньої секреції
Уже наступного після відкриття інституту року, коли стало зрозуміло, що виробництво органопрепаратів потребує серйозних експериментальних розробок, В. Я. Данилевський організував і очолив першу наукову лабораторію — відділ експериментальної біології. Напружена робота харківських дослідників увінчалася успіхом уже за два роки: вони розробили та захистили патентом унікальний на той час для всього світу спосіб виготовлення придатних до тривалого зберігання спиртово-водних (безбілкових) витяжок із залоз внутрішньої секреції, що відрізнявся від методу Броуна — Секара та відкривав шлях до масштабного виробництва лікарських засобів для потреб практичної охорони здоров’я. Із впровадженням цього методу інститут налагодив виробництво таких органопрепаратів, як спермоль, церебрин, оварин, простатин тощо. Мільйони життів було врятовано завдяки створенню в Україні в 20-ті роки ХХ ст. перших у світі інсуліновмісних ліків.
Черговий етап розвитку інституту розпочався в 1927 році з відкриттям Ендокринологічної клініки, яка стала першим у країні та третім у світі (після Швейцарського центру й клініки Мейо в США) ендокринологічним стаціонаром. Саме тут закладено основи діагностики та лікування ендокринних захворювань. А очолив її приват-доцент, пізніше — професор Віктор Мойсейович Коган-Ясний, котрий входив до команди мрійників В. Я. Данилевського.
Завдяки цим сміливцям стали можливими інтенсивна науково-лікувальна та виробнича діяльність інституту, створення нових лабораторій, впровадження методу промислового виробництва інсуліну. І вже незабаром Україна не лише забезпечила ним власне населення, а й експортувала препарат за кордон. Ще за декілька років інститут виробляв уже 28 найменувань органопрепаратів і 12 гормональних лікарських засобів: адреналін, дийодтирозин, метилтестостерон, тиреоїдин, фолікулін та інші. Деякі з них і сьогодні, у ХХІ ст., — в арсеналі фармацевтичної промисловості.
У 30-ті роки в Києві, Одесі, Сталіно (нині — Донецьк), Чернігові та Дніпропетровську були відкриті філії інституту, а сам заклад отримав назву «Всеукраїнський інститут ендокринології і органотерапії» і став єдиним керуючим центром подальшого розвитку експериментальної, клінічної ендокринології та органотерапевтичної індустрії в Україні.
У довоєнні роки В. М. Коганом-Ясним, Б. В. Альошиним, Б. А. Вартапетовим, С. Г. Генесом, Г. Л. Ейнгорном, В. П. Комісаренком, С. М. Лейтесом, О. В. Палладіним, Ю. А. Копиловичем були створені наукові школи, які сьогодні відомі всьому світові.
У ці часи інститут став базовим закладом вітчизняної ендокринології. Нові власні та світові досягнення і відкриття у вченні про залози внутрішньої секреції коригували напрямки наукових розробок. В 1941 році заклад отримав назву «Український інститут експериментальної ендокринології».
Операція «Ліквідація»
Першу воєнну зиму колектив інституту зустрів в евакуації в місті Бійськ на Алтаї. Вже за два тижні після прибуття потягів з обладнанням харків’яни налагодили промисловий випуск лікарських препаратів, необхідних для фронту і тилу. Одночасно заснували ендокринологічну службу Алтайського краю. Три роки роботи в незвичних і складних кліматичних умовах не зламали ані науковців, ані клініцистів. За їхню самовіддану працю інститут було внесено до Книги пошани гвардійців трудового фронту. Тільки-но Харків звільнили, інститут повернувся з евакуації, і його колектив розпочав відновлення зруйнованої альма-матер.
Та медиків чекало ще одне випробування: населення приєднаних до України після Другої світової війни закарпатських і прикарпатських регіонів гостро потребувало ліків від зобу. Річ у тім, що мешканці наших Карпат, як і європейських Альп, через значну висоту над рівнем моря страждають від йододефіциту, що провокує розвиток ендемічного зобу. Отже, інституту було делеговано функції головного організатора та куратора у створенні системи протизобних диспансерів. Так розпочалася операція «Ліквідація», що розтяглася в часі на майже 70 років.
Перші протизобні, а пізніше — ендокринологічні диспансери відкрили в Тернополі, Івано-Франківську та Львові. А хіміки-синтетики інституту розробили дієвий препарат «Антиструмін» для масової профілактики серед населення.
У 1951 році в клініці інституту вперше в Україні застосували радіоактивний йод для визначення функціонального стану щитоподібної залози, а в 1953 році вперше випробували його для лікування дифузного токсичного зобу. Диспансеризація населення також давала хороший результат, тож здавалося, що проблему подолано, ну принаймні, взято під контроль.
Аж тут Україну спіткала нова біда — техногенна катастрофа в Чорнобилі.
Міфи і правда про Чорнобиль
Вміст у радіоактивних викидах ізотопів йоду зумовив украй негативний вплив на щитоподібну залозу. І якщо одразу після аварії спостерігали катастрофічний, небачений доти ніде у світі сплеск раку щитоподібної залози серед дитячого населення, то надалі першість завоювали її автоімунні захворювання, особливо автоімунний тиреоїдит. Зрозуміло, що найбільше жертв цієї недуги було серед ліквідаторів наслідків радіаційної катастрофи, а також переселенців із Чорнобильської зони. Враховуючи таку ситуацію, інститут спільно із Центром радіаційного захисту населення запланували й успішно виконали два наукові дослідження методів лікування автоімунного тиреоїдиту в осіб, котрі постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Так, уперше в світі для лікування автоімунних тиреопатій були використані низькоінтенсивне лазерне опромінювання та кріогенні технології.
Колектив інституту налічує близько 100 наукових співробітників, серед них – 12 докторів, 58 кандидатів наук, 8 професорів, 1 член-кореспондент НАМН України.
Та, незважаючи на всі зусилля вчених і лікарів, за останні десятиріччя частота захворювань щитоподібної залози, а також раку цього органа зросла майже вдвічі. Щороку в Україні оперують понад 3 тис. хворих на рак щитоподібної залози. Але приблизно стільки ж пацієнтів не отримують належного лікування. Приміром, у цілком благополучних у цьому сенсі Сполучених Штатах Америки на 100 тис. населення виявляють і оперують у 2 рази більше хворих. Тобто є над чим працювати, і не лише вченим і лікарям, а й державі. Адже поширеність захворювань щитоподібної залози безпосередньо пов’язана з погіршенням стану довкілля.
Підготовка нових кадрів
Так склалося, що в Україні ніколи не було та й досі немає інтернатури за фахом «Ендокринологія». Щоб набути такої вкрай необхідної спеціалізації, інтерни спочатку вивчають внутрішні хвороби, а вже згодом, отримавши спеціалізацію з терапії, йдуть в ендокринологію. Традиційно держава не приділяє належної уваги заповненню цієї прогалини в освіті медиків. Певною мірою завдання з підготовки ендокринологів покладають на інститут. Від 1953 року це були навчальні збори, які лікарі тоді назвали декадниками: вони відбувалися у Харкові протягом десяти робочих днів. Бажаючих освоїти професію ендокринолога було чимало: на «декадники» приїздили по 800 і більше лікарів-практиків з усіх куточків країни. Ще б пак! Лекції читали «зіркові професори» з великим практичним досвідом. Держава фінансувала тоді і відрядження курсантів-слухачів, і працю доповідачів.
Сьогодні ситуація з бюджетними коштами для навчання кадрів змінилася, і, на жаль, не на краще. А традиції підтримуються: як і 50 років тому, бажаючі поновити знання приїздять до Харкова, хоча тепер спеціалізовані навчальні збори тривають три дні. Цьогоріч відбувся 69-й щорічний «декадник»! Крім того, інститут щороку проводить традиційні наукові заходи, зокрема Данилевські читання та науково-практичну конференцію «Ендокринна патологія у віковому аспекті». А головними науковими новинами, тенденціями розвитку галузі та перспективами на майбутнє ендокринологи діляться на своїх з’їздах, перший із яких відбувся в Харкові в 1965 році. Цього року пройде уже ІХ з’їзд, на який, до речі, запрошено фахівців із 10 країн світу.
Ендокринологія в Україні має стати пріоритетом державної політики
Колективу інституту є чим пишатися, але є і за чим жалкувати. Боляче через втрату висококваліфікованих кадрів. Соромно за найнижчу у світі зарплатню, яку отримують професори та досвідчені лікаріклініцисти. Що у ХХІ столітті керівників примусили, а вони покірно виконали «коригування кадрового складу інституту відповідно до реального фінансування», тобто скоротили сотні посад, понівечили долі сотень науковців, залишили без утримання сотні сімей талановитих медиків…
Юрій КАРАЧЕНЦЕВ, директор ДУ “Інститут проблем ендокринної патології ім. В.Я. Данилевського НАМН України”, член-кореспондент НАМН України, доктор медичних наук, професорБудь-яка держава, що не піклується про науку, ризикує завтрашнім днем. На жаль, поки що ми спостерігаємо геноцид медичної науки. Та наші науковці — народ терплячий, і наукову продукцію видає, попри всі негаразди. І цим я пишаюся! Так само, як і тим, що мої колеги сьогодні є авторами наукових розробок, котрі не мають аналогів у світі. Зокрема, це кріогенні методи лікування автоімунних захворювань щитоподібної залози або створення банку кріоконсервованого органа для автотрансплантації з метою профілактики та лікування гіпотиреозу. Наші науковці першими на теренах колишнього Радянського Союзу та України відкрили лабораторію андрології, хроноендокринології, апробували метод інтенсивної інсулінотерапії.
Є й інші унікальні відкриття. Ми з гордістю констатуємо, що сьогодні співпрацюємо з провідними науковими установами США, Німеччини, Бельгії, Польщі, Нідерландів, Італії, Австрії, Китаю, країн колишнього СРСР.
Наш науково-практичний журнал «Проблеми ендокринної патології» індексований у Scopus — той, хто користується міжнародною мережею наукових баз, добре знає, що туди включають лише високоавторитетні видання. Тож із понад сотні українських видань медико-біологічного профілю лише 9 (разом із нашим) індексовані у Scopus.
Як не пишатися тим, що наші науковці тільки за останні 10 років розробили близько 100 нових лікувальних і діагностичних технологій? Однак без фінансування науки Україна може перетворитися в одну велику ЦРЛ, де надаватимуть певний обсяг звичайних медичних послуг, але не розроблятимуть і не впроваджуватимуть нових методів лікування, бо практикуючим лікарям системи охорони здоров’я це не під силу, та й завдання в них інше.
Проте ми віримо, що в новому складі МОЗ — люди, які переймаються не тільки сьогоднішнім, а й майбутнім рівнем медицини. Отже, розвиватимуть і медичну науку. Принаймні вже почався довгоочікуваний діалог між МОЗ і НАМН України».
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
