Олександр Врублевський: Я зберігаю фото дітей, яких оперував у різних країнах

З 11 тис. прооперованих афганців вижили лише 10 тис., але й вони стовідсотково померли б, якби не лікарі-­місіонери. Саме заради цього хірург Олександр Врублевський уже багато років у складі незалежної міжнародної медичної гуманітарної організації «Лікарі без кордонів» їздить у гарячі точки планети, ризикуючи власним життям. Наразі він — один із найкращих фахівців з хірургічного лікування бойової травми у світі.

Поранений під час вибуху маленький пацієнт і його батько радіють одужанню (Афганістан)

Хлопчик, врятований лікарями місії, та його брати (Ємен)

ВЗ Ваше прізвище доволі відоме в Україні. Ви досліджували історію роду Врублевських?

— Коли брати до уваги дані, які я відшукав в архівах, то відомості про Врублевських датуються 1835 роком. Однак мені не вдалося віднайти всі гілки нашого генеалогічного дерева, адже цей рід має українське, польське та литовське коріння. Я ще й нині веду пошуки, бо ж цікаво знати, ким були мої предки і що встигли зробити за життя.

Мої дитячі та шкільні роки минули в Тернополі, де прізвище Врублевських було доволі відомим. Мама працювала завідувачкою неонатологічного відділення міського пологового будинку, а тато викладав на кафедрі біохімії в Тернопільському медичному інституті. Ми належимо до тієї родини, що дала світу відомого вченого-біохіміка Августина Врублевського. Його брат Тадеуш був відомим адвокатом, політиком, бібліофілом, засновником бібліотеки Врублевських у Вільнюсі.

У нашому родоводі — також відомий герой Паризької Комуни Валерій Врублевський. Перше, що я зробив по приїзді в Париж, де навчався й жив, — відвідав кладовище Пер-Лашез. Там біля стіни Комунарів і похований мій пращур. На його надгробку викарбуваний напис: «Героїчному синові Польщі — народ Парижа».

Валерій Врублевський багато зробив для народу Франції, і я, хоч не дуже поділяю його соціалістичні погляди, однак ціную за боротьбу проти насилля над людською сутністю, що відповідає моїм життєвим принципам. Очевидно, його гени передалися й мені. Свого часу я виступав проти комуністичного режиму, згодом став членом Народного руху й увійшов до команди В’ячеслава Чорновола. Доказом бунтарського духу, успадкованого від відомого пращура, можна вважати і той факт, що мене обрали співголовою Всеукраїнського страйкового комітету медпрацівників 1991 року. Під час Помаранчевої революції координував роботу хірургічної служби, за що був нагороджений медаллю. Втім, коли відчув, що країна рухається не в тому напрямку, а мої намагання схожі на «голос волаючого в пустелі», до того ж почалися утиски на роботі (я тоді працював у Національному інституті раку), то зібрав речі й поїхав, як то кажуть, у світи.

Прагнув туди, де міг би принести більше користі, зокрема в країни Африки, Азії. Мені здавалося, що в Польщі чи Україні пацієнтів врятують і без мене, а там — ні. 

---

ВЗ І як розпочалося ваше життя за кордоном?

— Оскільки походжу зі старовинного польського роду, то для мене переїзд до Польщі не виявився стресовою подією. Мову опанував ще в дитинстві, мене добре знали в польських медичних колах як фахівця, адже часто доводилося там бувати на спеціалізованих конг­ресах і конференціях. Також свого часу стажувався в різних клініках Польщі.

Ще до переїзду за кордон довелося попрацювати хірургом у деяких країнах світу (зокрема, Ємені й Ефіопії) у різних лікарнях — як державних, так і приватних. Тобто практичний бік роботи мені був знайомий. Мав кваліфікацію дитячого хірурга, але за кордоном немає такого розподілу, тому отримав спеціалізацію загального хірурга.

Не можу сказати, що було легко: мусив підтверджувати свій фах, складати іспит з тео­рії. Щодо спеціалізації, то до уваги взяли мій досвід роботи в гарячих точках і, як кажуть студенти, зарахували мені іспит «автоматом». Після цього я почав працювати в клініці дитячої та онкологічної хірургії Поморського медичного університету, що в місті Щецин.

ВЗ А коли виникла ідея «хірургічних» подорожей світом?

— У польській клініці мені доводилося проводити оперативні втручання різного рівня складності, але, враховуючи досвід минулих поїздок, я відчував, що цього замало, що «захворів» екстремальною хірургією. Прагнув туди, де міг би принести більше користі, зокрема в країни Африки, Азії. Мені здавалося, що в Польщі чи Україні пацієнтів врятують і без мене, а там — ні.

Я уже мав досвід співпраці з різними недержавними благодійними місіями, тому цього разу зв’язався з міжнародною організацією «Лікарі без кордонів». Спочатку мені допомагало знання англійської, а згодом вивчив арабську, суахілі та французьку. Також співпрацюю з організацією Emergency Italy NGO, яка об’єднує хірургів для надання допомоги в місцях воєнних дій. До прикладу, госпіталь у Кабулі, де я працював останнім часом, є найбільшим центром лікування бойової травми в Афганістані. Тільки торік там було виконано 11 тис. операцій. Цей конвеєр складно уявити! Скажімо, коли доправляють 20 поранених на день, то хірурги вважають, що роботи в них просто немає. На жаль, в Афганістані з початку радянської окупації й донині триває хронічна війна, уже виросли цілі покоління, які не знають мирного життя. І люди, у тому числі діти, повсякчас потребують допомоги.

Хтось, можливо, подумає, що там на нас чекають високі заробітки, але робота в місіях не має жодного стосунку до заробляння грошей. Участь у місії оплачують миротворчі та гуманітарні неурядові організації, й суми, які отримують хірурги, не можна порівняти із зарплатнею таких спеціалістів у клініках. Наприклад, мій колега з Канади в себе на батьківщині на місяць заробляє близько 20 тис. дол., тоді як за роботу в Конго він отримав лише 1,5 тис. дол. Зрозуміло, що ми їдемо туди не за грошима…

ВЗ Як вдається долати постійну напругу, пов’язану з подібною роботою?

— Останніми роками я побував у понад 20 місіях у країнах, де тривають бойові дії. Звісно, це велике психологічне навантаження, і якби не моя дружина, котра підставляє своє тендітне плече, щоразу терпляче чекаючи на моє повернення, було б набагато важче. Я знаю: вона дуже за мене переживає, але разом із тим розуміє, що це — моя самореалізація як хірурга. Завдяки сучасним засобам комунікації ми щодня на зв’язку, навіть, коли я цілий день оперую, кілька хвилин, щоб сказати: «У мене все добре» або ж надіслати коротке СМС-повідомлення, завжди знайдуться.

Досвід, здобутий у гарячих точках світу, безцінний, бо дає змогу зростати професійно. Крім того, він формує мій фаховий імідж — наразі я належу до невеликої групи хірургів, які мають найбільшу у світі практику в лікуванні бойової травми.

Морська риболовля — один з улюблених видів відпочинку (Куба)

Навіть у мирному житті завжди є місце екстриму (Марокко)

Найкращий відпочинок — разом із дружиною (Коста Рика)

ВЗ З початком воєнних дій на Сході України ця тема стала актуальною й для нас. Чула, що ви ділилися своїм досвідом з нашими хірургами.

— Так, зокрема я підготував доповідь «Основні принципи лікування бойової травми в цивільного населення», де виклав концептуальні засади цього медичного напрямку і розповів про випадки з власної професійної практики.

З огляду на багаторічний дос­від найдоцільнішим вважаю 4-ступеневий алгоритм лікування людей, які постраждали під час бойових дій. Перший етап — селекція та реанімація, другий — хірургічний контроль ушкоджень, третій — стабілізація у відділенні інтенсивної терапії й останній — дефінітивна хірургія, відновлення функцій організму. Найважчим, на мій погляд, є перший крок, коли лікар вирішує, кого рятувати, а кого — уже пізно…

Важливо знати, що порятунок поранених значною мірою залежить від обіз­наності хірурга з основами військової хірургії, адже тактика лікування бойової травми відрізняється від ведення хірургічної травми в умовах мирного часу. Приміром, не всі ушкодження потрібно обробляти. Також я категорично проти мінімальних розрізів, бо це те саме, що зазирати у кімнату крізь шпаринку, коли бачиш тільки обмежену частину приміщення, а от коли прочиняєш двері, тобто відкриваєш черевний простір, — перед тобою вся картина цілком.

Вогнепальні кульові поранення спричиняють ушкодження грудної та черевної порожнин — найчастішими є ураження печінки, кишечника та сечоводів. За таких поранень, якщо пацієнт нестабільний, ми проводимо «пакування»: беремо так звану черевну хустку, виготовлену з марлі, і вкладаємо її поміж печінкою та діафрагмою. Я зазвичай роблю подвійне пакування, бо знаю з досвіду, що воно ефективніше. Це тимчасове спинення кровотечі дає змогу стабілізувати пораненого, а згодом розпочати другий етап хірургічного лікування.

Інше ноу-хау військово-польової хірургії: для того щоб не стискати внутрішніх органів, ми не зашиваємо черевної стінки, а вшиваємо лист пластика (найчастіше зі стерильного пакета для взяття сечі). Хворі цю процедуру переносять доволі добре. Загалом нам дуже часто доводиться використовувати підручні засоби. До прикладу, інструмент для катетеризації сечового міхура застосовуємо для тимчасового спинення кровотечі в рані: він допомагає стиснути судини, й ми можемо доправити пацієнта до операційної без значної крововтрати.

У військово-польовій хірургії все відбувається під тиском часу. Якщо великий потік поранених, ми не можемо вит­рачати години на одного, бо знаємо, що в черзі очікування — ще десятки осіб.

Останніми роками я побував у понад 20 місіях у країнах, де тривають бойові дії. Звісно, така робота — це велике психологічне навантаження, і якби не моя дружина, котра підставляє своє тендітне плече, щоразу терпляче чекаючи на моє повернення, було б набагато важче. 

---

ВЗ Що на війні найстрашніше?

— Держава, на теренах якої тривають бойові дії чи проводиться терористична діяльність, не завжди має можливість належно убезпечити своїх мешканців. Страждає найбільш незахищена частина населення — цивільні. Тоді на допомогу приходять гуманітарні організації — це чи не єдиний порятунок для мирних людей. Вони не мають бетонних бункерів, бронежилетів, спеціальних авто і, звісно, першими потрапляють у пекло війни. Шкода, що не всім вдається допомогти.

Я зберігаю у своєму архіві фото дітей, яких оперував у різних країнах. Знаєте, ці дітки так горнуться до нас! Пригадалася дівчинка з Іраку. Вона увесь час повторювала, що не хоче іти додому, бо там війна, а «ти мене врятував». Не можу забути й іншу дівчинку — з Нігерії з опіковою раною голови внаслідок вибуху снаряда: уся її голівка була обсмалена. Але і її вдалося врятувати, як і хлопчика з Ірану, пораненого осколками імпровізованого вибухового пристрою, що спрацював поруч зі школою. Врятовані життя маленьких пацієнтів — це те, що змушує після кожного повернення додому думати про наступну поїздку.

ВЗ Хтось із видатних стверджував, що сила хірурга криється у його серці. А ви як вважаєте?

— Це просто професія, а вже від людини залежить, як саме вона розпорядиться своїми вміннями. Хірургічний фах треба дуже любити, до автоматизму відточувати майстерність. А сила хірурга, на мій погляд, — у збалансованому поєднанні голови та рук. Я знаю фахівців, які теоретично опанували всі етапи виконання складних операцій, а мануальних навичок, на жаль, їм осягнути не вдалося. Хірургія в перекладі з грецької означає «мистецтво рук», тож я студентам завжди кажу, що це не прос­то фах чи ремесло, а саме мистецтво, бо ми творимо руками.

Звісно, треба добре усвідомлювати, що ти робиш. Бо як не буває однакових характерів, так і тіло кожного пацієнта індивідуальне — можливі певні вади розвитку, «нестандартне» розташування судин, але ти завжди повинен бути до цього готовим.

ВЗ Поговорімо про проблему професійного вигорання — як вирішують її лікарі-місіонери?

— Коли я повертаюся з місії, то щонайменше ще два тижні «оперую» уві сні, а думками перебуваю в тих краях, де доводилося побувати. Іноді шукаю своє «радіо», яке має кожен медик-місіонер для підтримання постійного зв’язку з базою та госпіталем.

Я знаю фахівців, які теоретично опанували всі етапи виконання складних операцій, а мануальних навичок, на жаль, їм осягнути не вдалося. Хірургія в перекладі з грецької означає «мистецтво рук», тож я студентам завжди кажу, що це не просто фах чи ремесло, а саме мистецтво, бо ми творимо руками.

---

Звісно, така робота діє на психіку. Більшість хірургів, котрі їдуть із місією, мають досягнення в плановій чи ургентній хірургії, але досвід лікування саме бойової травми в них відсутній. Відтак трапляються випадки депресивних станів, особливо коли не вдається врятувати поранених.

У кожній із наших організацій працюють професійні психологи, крім того, багато залежить від стресостійкості людини. Мені, скажімо, робота з психологом не потрібна — це засвідчили тести. Іншим набагато важче.

ВЗ Цікава ваша думка щодо української медицини. Що стримує її розвиток та впровадження реформ?

— Як на мене, то найбільше заважають залишки комуністичної ментальності. Кожну реформу потрібно починати із себе: коли ти готовий до змін, то робиш усе правильно, якщо ж дієш із примусу, то нав­ряд чи здатен повноцінно запровадити нововведення. На словах та папері система охорони здоров’я України нібито й змінилася та запрацювала, але, як сказав один із моїх українських колег, це просто імітація бурхливої діяльності, бо не завж­ди за словами йдуть справи. На жаль, я не побачив суттєвих змін під час нещодавнього візиту до України.

Особливо мене непокоїть питання імплементації лікарського самоврядування. Ця модель, я впевнений, допоможе і лікарям, і пацієнтам, бо не буде керована згори. Приміром, самоврядна організація «Ізба лікарська» діє в Польщі з 1921 року, й хоч її робота була тимчасово призупинена в комуністичні часи, нині вона працює дуже продуктивно. Саме «Ізба лікарська», а не міністерство, видає сертифікати на медичну практику, організовує іспити, несе повноцінну відповідальність за лікаря. Різниця в тому, що міністрів призначає уряд, а керівництво нашої організації вибирають самі лікарі. Тож я вважаю, що майбутнє української медицини — за самоврядуванням, але справжнім, а не підконтрольним Міністерству охорони здоров’я.

Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»