Незважаючи на умови підпілля, система медичної допомоги в УПА була налагоджена чітко, по-військовому. Лікарі та медичний персонал не лише рятували життя бійцям і мирному населенню, а й опікувалися санітарно-гігієнічною пропагандою, профілактикою хвороб і підготовкою медичних кадрів.
Військо УПА мало свою медичну структуру, так звану Санітарну службу, яка займалася лiкуванням поранених і доглядом за хворими. Лікарі Санітарної служби працювали у двох напрямках. Одні лікарі, прикріплені до відділів УПА, в умовах бойових дій надавали першу допомогу пораненим, часто виносячи їх з-під обстрілу. Інші ж лікарі працювали при районних підпільних шпиталях, куди привозили тяжкопоранених, зокрема й мирних громадян. Але медичний персонал, що працював при військових вiддiлах УПА, не міг одночасно опікуватися технiчним забезпеченням пiдпiльних польових шпиталiв. Тому цi функції перебрав на себе реорганiзований Український Червоний Хрест (УЧХ), який із початком Другої світової війни відновив свою діяльність. Згідно з наказом ч. 21 від 2 листопада 1943 року командирами груп, комендантами воєнних округів, Українському Червоному Хресту поставлено завдання: «Звести при групах пост начальних лікарів… В кожній воєнній окрузі Український Червоний Хрест має назначить медичного шефа, який відповідатиме за здоров’я війська, робітництва запілля, цивільного населення… В різних стратегічних теренах потворити санітарні пункти…». Під наказом — підпис командира УПА на псевдо «Клим Савур».
Організовувала роботу підпільного УЧХ Катерина Зарицька-Сорока (псевдо «Монета»). На Тернопільщині УЧХ очолила Галина Дидик (псевдо «Анна»), на Рівненщині — Дмитро Сагайко, на Перемищині — Богдан Гук, на Лемківщині — Богдан Крук.
Співпраця між Санітарною службою УПА та УЧХ була настільки тісною, що неможливо чітко розмежувати їхні компетенції. Основна різниця полягала в тому, що лікар і весь медичний персонал Санітарної служби УПА підпорядковувалися командирові сотні або куреня. Працівники ж УЧХ, котрі виконували свої завдання в терені, були підлеглими зверхника УЧХ.
УЧХ, чи як на деяких теренах його називали, референтура Служби здоров’я, працював на всіх щаблях підпільної мережі, а саме в окрузі, надрайоні, районі.
Завдання ж медично-санiтарного вiддiлу полягало в організації медичної роботи в бойових частинах, санiтарних пунктах, амбулаторiях, у тому числi для цивiльного населення. За допомогу воякам вiдповiдали лiкар, фельдшер i санітар, якi були пiдзвiтнi медичному шефовi. Лiкар мав оглядати стрiльцiв раз на 2-4 тижнi i приймати хворих в амбулаторiях. Фельдшер надавав допомогу пораненим у бою та пiд час відпочинку, вiдповiдав за гігієну вiйська, дезінфекцію на випадок спалаху iнфекцiйних хвороб або застосування хiмiко-бактерiологiчної зброї, пiдбирав медикаменти для санітарів в аптечному вiддiлi УЧХ.
В УПА Український Червоний Хрест виконував такі функції:
- добір кваліфікованих медичних кадрів і вишкіл санітарного персоналу;
- організація медично-санітарної допомоги у військових частинах;
- забезпечення інструментами та медикаментами;
- організація транспортування поранених і хворих вояків УПА.
Структура медично-санітарної служби УПА
Катерина Зарицька-Cорока не мала жодного відношення до медицини, адже за фахом була інженером-геодезистом. Проте саме вона структурувала медично-санітарну службу УПА, адже доти існували окремі санітарні пункти в селах, але не було централізації й завершеної організації. Вона як Голова УЧХ налагодила діяльність чотирьох відділів, котрі опікувалися не лише повстанцями, а й цивільним населенням. «Монета» відповідала за підготовку персоналу, лікарів, медсестер, санітарів для УПА, дбала про забезпечення повстанців медикаментами.
Підпільний УЧХ як медична служба УПА складався із двох частин — військової та територіальної, що в свою чергу поділялися на чотири головні відділи:
- Перший відділ — медично-санітарний — займався організацією невеличких лікарень («шпитальок»), бункерів, перев’язувальних пунктів, забезпечував медичним персоналом, опікувався пораненими і хворими.
- Другий — фармацевтичний — заготовляв медичні препарати шляхом закупу чи наскоків на військові аптеки і розподіляв їх по лікарнях і медичних пунктах.
- Третій відділ — харитативний (суспільної опіки) — опікувався родинами членів ОУН, УПА, заарештованими чи засудженими і дітьми-сиротами.
- Четвертий — господарський — організовував школи медиків, переважно лікарів, бо їх катастрофічно не вистачало. На місцях лікарі вже самостійно проводили вишколи санітарок чи медсестер, яких пізніше розподіляли по окремих відділах УПА. Також цей відділ вiдповiдав за зберiгання харчiв, забезпечував ними санітарні пункти. Денний рацiон хворого повстанця складався з 50 г товщу (жиру), 200 г м’яса, 500 г хлiба, 1 кг
картоплi, 30 г цукру, а також меду, сушених фруктiв, цибулi, капусти, гороху, рiзних круп тощо. Через бойові дії харчування могло бути i значно скромнiшим, але загалом санпункти були забезпеченi продуктами на 5-6 мiсяцiв.
В яких умовах працювали лікарі Українського Червоного Хреста?
Працівники УЧХ через специфіку своєї діяльності були змушені більшість часу проводити у підземних приміщеннях: криївках («шпитальках») і бункерах.
Криївка не мала стандартної форми — усе залежало від винахідливості повстанців, які займалися її облаштуванням. Працювали в них 1-2 лікарі та 2-3 санітари. Найчастіше їх будували під землею. Медичний пункт складався з приміщення на 10-15 ліжок, кухні та канцелярії. Деякі криївки використовували для зберігання ліків, санітарного матеріалу, продуктів харчування, запасів зброї. «Шпитальки» організовували також у будинках і господарських спорудах місцевого населення.
Бойові та санітарні частини негативно ставилися до криївок через те, що їх неможливо було обороняти від ворога, а тому їх намагалися переводити в бункери.
Під час конструювання підземних сховищ передусім зважали на дотримання конспірації, забезпечення вентиляції й обладнання виходку. Також однією з важливих вимог до криївки було забезпечення її водою. Отже, їх намагалися будувати поблизу потічків, від яких різними способами доставляли воду. Часом щастило натрапити на підземне джерело, що становило велику цінність для санітарного приміщення. Взимку топили сніг. Шпитальки було нелегко освітлювати й опалювати. Часто обходилися лише світлом каганця або свічки, бо не завжди вдавалося придбати нафтову чи карбідову лампу. Можна лише здогадуватися, яких зусиль докладали лікарі, аби в таких умовах виконувати хірургічні операції, перев’язки та впорядковувати ліки.
Герої не вмирають
Катерина Зарицька-Сорока — «Монета» (1914-1986) народилася в Коломиї. В 1943 році організувала й очолила підпільний Український Червоний Хрест. Керівництво визвольного руху нагородило її Срібним Хрестом Бойової Заслуги. Схоплена у вересні 1947 року на залізничній станції Ходорова. Засуджена до 25 років тюрми. Вийшла на волю 21 вересня 1972 року, жила у Волочиську Хмельницької області. Похована на Личаківському цвинтарі.
Галина Дідик — «Анна»(1912-1979) народилася в с. Шабалин Бережанського повіту на Тернопільщині. Під час Другої світової війни стала співорганізатором Українського Червоного Хреста. В 1939 році вперше заарештована радянською владою. З 1944 року — провідниця УЧХ на Тернопільщині, а з 1947-го керувала всією структурою УЧХ. Заарештована в березні 1950 року радянськими органами безпеки. Засуджена до 25 років тюремного ув’язнення, яке відбувала у м. Володимир (Росія), потім у Мордовії. Після звільнення в 1971 році оселилась у Христинівці на Черкащині. Похована в Бережанах.
Лікар Юрій Липа народився в Одесі 5 травня 1900 року в родині відомого лікаря, письменника та політичного діяча Івана Липи. Середню освіту Юрій здобув в Одесі. У 1918 році виїхав з батьками до Києва, брав участь у визвольних змаганнях 1917-1920 років.
Медичні студії Юрій Липа закінчив докторатом в 1929 році в Університеті Познані. Спеціалізацію відбував у Данцинґу і Варшаві. До 1943 року провадив приватну практику у Варшаві, там же встиг закінчити Вищу школу політичних наук.
Юрій Липа написав низку праць на тему лікування травами: «Фітотерапія», «Ліки під ногами», «Лікарські рослини в давній і сучасній українській медицині», «Лікування зелами хронічних хвороб» та інші.
У 1943 році родина Ю. Липи переселилася із Варшави до Яворова в Галичині, де він відкрив власну лікарську практику. У цей час в околиці вже діяли відділи УПА. Лікар Юрій Липа мав зв’язок з українським підпіллям, допомагав медичною опікою та медикаментами Українській Повстанській Армії. Він лікував хворих та поранених повстанців як у своїй амбулаторії, так і ночами — у лісах та санітарно-медичних пунктах УПА.
19 серпня 1944 року офіцери НКВД забрали лікаря Юрія Липу із садка біля хати, а через два дні дружина знайшла його тіло, поколене штиками та присипане землею і сміттям.
Лікар Юрій Липа похований у селі Бунів біля м. Яворів Львівської області.
Кожен лікар на вагу золота
За нормами Служби здоров’я, лікар мав бути в кожному курені, який складався з кількох сотень. В Українському Червоному Хресті УПА працювало понад 100 лікарів. Найвідоміші з них Юрій Липа, Петро Скобельський, Юрій Давиденко, Яромир Олесницький, Олексій Зеленюк та Володимир Манюха. Через брак персоналу медичну допомогу в УПА надавали також студенти-медики, яких налічувалося кілька сотень.
В УЧХ працювали фельдшери та медичні сестри, деякі з них здобули медичну освіту ще в мирний час, інші ж часто нашвидкуруч навчалися на спеціальних підпільних курсах, які організовував УЧХ. Студент-медик Любомир Палюга згадує: «У Львові діяв підпільний український університет, саме там викладали медицину для прихильників УПА».
З вересня 1944 року на хуторі Морги села Сілець Підгаєцького району на Тернопільщині проводили курси підвищення кваліфікації лікарів-медиків УЧХ під керівництвом Яромира Олесницького, асистента кафедри хірургії Львівського медичного інституту, та Богдана Савки («Софрона») — лікаря із Сокальщини.
«Це були студенти медицини, зокрема вищих семестрів, котрих вишколювали наші лікарі як хірургів. Ця ділянка медицини була нам найпотрібніша, бо, властиво, інших хвороб не брали до уваги. Кожний, хто мав простуду або іншу легшу хворобу, мусив її поборювати без лікарської опіки, бо навіть термометрів не було, і ніхто гарячки не міряв. Насамперед нам треба було мати хірургічно підготованих медиків. Одна така хірургічна школа була в присілку села Поручин на Бережанщині, де вишколювали тоді 12 медиків як хірургів. Цих студентів медицини готували головний лікар «Софрон», котрий походив із Сокальщини, і другий, Олесницький, під псевдом «Ярий», який пізніше загинув в УПА», — згадувала згодом Голова Крайового Українського Червоного Хреста Ірина Козак-Савицька.
Для підготовки працівників санітарних служб також організували курси. Аби потрапити на них, слід було відповідати двом умовам: мати 6 класів освіти і бути відданим справі.
Основи санітарної служби нарівні з іншими предметами викладали у старшинських школах, де працювали висококваліфіковані лікарі. Зокрема, у старшинській школі «Олені І/ІІ» викладали санітарну службу лікарі Самуель Нойман («В. Максимович») та «доктор Кум» (справжнє ім’я невідоме). Основні напрямки підготовки: перша медична допомога, фармацевтичний, загальновійськовий та ідеологічний вишколи. Підручником для медичної школи слугував «Санітарний конспект», укладений лікарями «Юрком» і «Шуваром». Освітні матеріали часто друкували та поширювали серед вояків УПА і цивільного населення для надання само- та взаємодопомоги. Випускники вишкільних курсів працювали у Службі здоров’я і разом із санітарною службою обозних відділів військових штабів УПА закладали шпитальні пункти, забезпечували їх технічну організацію, постачання та продаж ліків.
«Мирні» лікарі в УПА
Коли фахового медичного персоналу у відділах не вистачало, Санітарна служба УПА користувалася допомогою лікарів, які практикували в околиці. Поранених і хворих часто доправляли в амбулаторію або прямо додому до лікаря. Деколи лікарі відвідували поранених вояків УПА в лісових шпитальках чи провізорних санітарних приміщеннях по селах.
Зі згадок полковника М. Омелюсіка: «Бували випадки, коли поранених або хворих повстанців вдавалося примістити в міських лікарнях. Становище лікаря при виконанні таких завдань було надзвичайно складне. Професійно-етичне зобов’язання не дозволяло відмовитися від уділювання найконечнішої допомоги раненому та хворому, а за виконання лікарського обов’язку чекала його тюрма, кацет або смерть. В усіх тих випадках лікар мусив виконувати свої професійні обов’язки з надзвичайною обережністю та в таємниці перед гітлерівським і сталінським окупантом. Про їхню працю, крім невеликого круга довірених осіб, ніхто не знав, і нині неможливо відтворити повний список їхніх імен. Деякі з тих лікарів залишилися в Україні, а інші опинилися на еміграції. З уваги на можливий терор супроти родини та близьких, вони мовчали».
Ліки й інструменти здобували в бою
Джерела забезпечення ліками та медичним устаткуванням були різноманітні. Чимось допомагали аптеки, а решту здобували шляхом бойових нападів на німецькі, мадярські та словацькі групи постачання. Місцеве населення, насамперед жінки і діти, збирали різноманітне зілля. УЧХ виготовляв короткі довідники про практичне застосування лікарських рослин. Було надруковано вступну частину з підручного довідника «Зела та їх пристосування», опрацьованого Богданом Круком («Мельодією»), студентом медицини, надрайоновим референтом Служби здоров’я (УЧХ) на Лемківщині.
Медичні інструменти закуповували через підпільну мережу ОУН. Окремо варто згадати про численні пожертви легально працюючих лікарів і аптекарів, які добровільно віддавали ліки та перев’язувальний матеріал УЧХ для УПА.
Як зазначив у своїх спогадах курінний лікар УПА Богдан Крук, тільки у Львові навесні 1944 році за активної допомоги українських студентів медицини та лікарів було закуплено ліків на 1,5 млн польських злотих.
Зі спогадів лікаря Модеста Ріпецького: «Проблема постачання ліків, хірургічних інструментів та інших медичних припасів для Санітарної служби новозорганізованого куреня не становила серйозних труднощів. Незабаром мені вдалося придбати більше припасів, як було потрібно. Завдячували ми за це передусім місцевому населенню. Заклики підпільної мережі ОУН в час німецької окупації: організувати для Української Повстанської Армії ліки, військові уніформи, взуття, зброю, харчі — знайшли спонтанну підтримку цивільного населення».
Чужих хворих не буває
У медично-санітарній системі УПА нарівні з українськими лікарями працювали їхні колеги інших національностей. До служби залучали зокрема лікарів-євреїв. Деяким із них навіть спеціально допомагали втекти із гетто. Серед лікарів-євреїв в УПА, імена та псевдо яких збереглися, були Самуель Нойман («В. Максимович», лікар і викладач старшинської школи в «Олені І/ІІ» в Карпатах), «Грифель» із Луцька, Абрагам Штерцер (зараз живе в Ізраїлі), Шая Варм з Варшави, «Амікус», «Льодовий», «Боско», «Попер», «Кум», «Гіль», «Березо» та інші. Вояками УПА опікувалися й лікарі-поляки: Тадеуш Крвавіч — директор очної клініки медичної академії в Любліні, Галина Якубюк — лікар з Томашова Любельського… Серед лікарів УПА були німці (син німецького колоніста «Рат»), словаки, вірмени, грузини.
Для підпільників ночі були днями, а дні — кошмарними ночами. Читаємо у спогадах курінного лікаря Богдана Гука: «Пасивні очікування, чи під час «облави» ворог не відкриє замаскованих дверей криївок, свідомість, що ані порятунку, ані виходу зі сліпого кута бути не може, та тверде рішення не здатися живим у руки ворога, створювали атмосферу, що в ній жити і працювати було дуже важко. Кожний, хто хоч раз у своїм житті віч-на-віч правдоподібної смерті робив іспит власної совісті, знає, наскільки панічно-тривожна така хвилина. Часто досить одного такого пережиття, щоб людина змінила свої погляди — а то і спосіб життя».
Лікарська практика без права на помилку
Зі спогадів районної провідниці УЧХ на Радехівщині Ярослави Левкович («Романини»): «Ми подалися прямо в Бутин, бо там якраз привезли тяжко пораненого, який вже мав гангрену. Що я там застала? На ліжку лежить блідий молодий хлопець. Лікар ходить розтривожений по хаті і молиться, бо треба ампутувати руку, а він не хірург, а терапевт і має всього три скальпелі. Коли йому сказали, що прийшла районова, тобто я, він втішився і звернувся до мене за порадою, що робити. Йому треба було моральної підтримки. Я запитала, який він бачить вихід із положення. На це лікар відповів, що коли не ампутувати руку, то смерть неминуча. Якщо зробити операцію, то поранений може або вижити, або померти. Я сказала: «Вибирайте другий випадок, бо все в Божих руках, а ви робіть, що у ваших силах». Він рішився на одчайдушний крок і сказав готувати все до операції. Присутні були два медбрати — «Сніп» і «Дрозд», один із них східняк. Із медсестер — «Іра», надосвідченіша, яка мала за собою 8 років медичної праці в Жовківській лікарні, друга «Веселка», третя «Оля» з Боянця, Бурко Марія та Музика Ганя, здається, з Пристяні. Наркозу не було, тільки заморозили руку, але пораненому сказали, що кістки складатимуть. Один медбрат став у ногах, другий — у головах і притримували поранененого, аби він не кидався, а ми з «Ірою» подавали інструменти. Ще й до сьогодні мені в очах, як ампутована рука впала у відро. Операція закінчилася успішно, але найстрашніше було попереду, коли поранений побачив, що немає руки».
Юлія ГОВОРУН, «ВЗ»
За матеріалами «Український Червоний Хрест в роках 1941-1950 (нариси, статті, спомини) // Літопис Української Повстанської армії. Том 32. «Медична опіка в УПА»
Редакція дякує дослідниці українського визвольного руху, кандидатці історичних наук, старшій науковій співробітниці Національного музею історії України Аліні Понипаляк за допомогу в підготовці матеріалу.
