Згідно із чинним законодавством України організацію професійного навчання працівників здійснюють роботодавці. До цього спонукає й логіка успішного управлінця: кваліфіковані кадри — запорука конкурентоспроможності закладу. Однак реалії часто не збігаються із вимогами закону і законами логіки.
Ірина МАЗУР, Президент ГО «Асоціація стоматологів України», доктор медичних наук, професор- По-перше, слід зважити на те, що в країнах Європи основними провайдерами таких послуг є університетські й професійні медичні школи, які пропонують високу якість освіти, а також провайдери, акредитовані національними регулюючими органами, державними організаціями. Також у Європі має місце акредитація педагогів БПР, а заходи CМЕ (безперервної професійної освіти) найчастіше фінансуються з різних джерел.
В Україні доцільно створити власну національну модель системи безперервної медичної освіти лікарів, яка об’єднає зусилля закладів післядипломної освіти МОЗ України (провайдери формальної освіти), лікарського самоврядування (провайдери неформальної освіти) та професійних медичних асоціацій (провайдери інформальної освіти). Свого часу Національна Лікарська Рада розробила таку модель, її схвалили міжнародні організації, які мають значний досвід у цій сфері. Кожному відведено своє місце в такій системі. Заклади післядипломної освіти МОЗ України готуватимуть фахівців згідно із затвердженими навчальними планами та програмами (резидентура, спеціалізація, стажування тощо) і видаватимуть дипломи певного зразка. Неформальна освіта, якою опікуватиметься лікарське самоврядування, буде спрямована на впровадження сучасних технологій та нових методів лікування в практичну охорону здоров’я, поліпшення медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги та їх виконання лікарями.
І, нарешті, неформальну складову візьмуть на себе професійні медичні асоціації — вона реалізуватиметься у вигляді науково-практичних конференцій, семінарів, дистанційних форм навчання. Вважаю, що імплементація такої моделі має стати стратегічним завданням вітчизняної системи охорони здоров’я в процесі її трансформації.
- По-друге, БПР має бути не лише обов’язком лікаря (у цій частині прийнято правильні рішення), а й його невід’ємним правом. Держава повинна подбати про належні умови для реалізації такого права. Медичні працівники старшого покоління пам’ятають, як за радянських часів довелося проходити тримісячні курси підвищення кваліфікації. Це не означає, що до такого архаїчного досвіду потрібно повертатися.
Йдеться про інше — держава не просто зобов’язувала медичного працівника пройти такі курси, вона виплачувала йому заробітну плату за весь період, забезпечувала його заміщення на робочому місці (з відповідними виплатами іншому лікарю), гарантувала надання житла на період навчання, виплати на відрядження тощо. Це і є умови для реалізації права на БПР.
Нині в чинному Законі України «Про професійний розвиток працівників» №5067-VI також вказано, що формальне і неформальне професійне навчання здійснюється за рахунок коштів роботодавців. Однак на практиці право лікаря на БПР реалізується не повною мірою. Бо роботодавці не поспішають створювати для того необхідні умови. Тобто, з одного боку, вони за вдосконалення кваліфікації фахівця, яке можна здобути за рахунок БПР, а з іншого — кажуть, що замінити фахівця на робочому місці ніким.
У стоматології над лікарем висить ще й дамоклів меч виконання плану прибутку. Коли він його виконуватиме, якщо поїде на курси, роботодавця не цікавить, пріоритетом для останнього залишається надходження в касу закладу. Тому курсанти й примудряються «рахуватися» на лекціях під час навчання лише формально, а замість цього перебувають на робочому місці. В результаті нинішній системі БПР приклеюють ярлик «корупційна». Дійсно, так не має бути. Тому Національна Лікарська Рада наполягає на забезпеченні умов для реалізації права лікаря на БПР. Що це означає? У кожній європейській державі, де БПР є обов’язковим, лікарю надають 10 додаткових до основної відпустки оплачуваних днів, які він присвячує або відвідуванню конференцій та тренінгів, або написанню статей чи дисертації, або й просто відпочиватиме, якщо все згадане раніше він, наприклад, робив за рахунок власних вихідних. До речі, у Швеції БПР для лікарів формально не є обов’язковим, однак страхові компанії пильно стежать, чи підвищує фахівець свій професійний рівень, у яких заходах він бере участь, скільки отримує при цьому балів, аби вирішити, чи співпрацювати з ним. Тому на одному із останніх засідань Постійного комітету лікарів Європи шведська медична асоціація наполягала на тому, аби їхня держава офіційно визнала обов’язковість БПР для лікарів і збільшила додаткову відпустку на ці цілі із 6 до 10 днів.
Наступний аспект. У держбюджеті-2020 на 37% скорочено фінансування освітніх закладів на здійснення БПР. Щоправда, ці кошти перевели на капітаційні виплати для 50% лікарів, які отримають близько 2000 грн. Визнаймо, що цього не вистачить на здобуття 50 балів упродовж року. Організація конференцій — справа витратна. Ті, хто думає, що такі заходи бувають «безкоштовними», не враховують, що їх спонсорують фармкомпанії, тож неминучий конфлікт інтересів.
До речі, у Європі, лікарям не нараховують балів БПР за участь у так званих рекламних конференціях, або якщо лектор на них не є щонайменше кандидатом медичних наук. Тож коли ми ставимо за мету надавати лікарям сертифікати без «тіні промоції», тоді провайдерам буде складно організувати конференції на високому рівні, залучити цікавих і відомих викладачів і при цьому вкластися у 2000 грн на 1 лікаря за 50 балів БПР. Або ж лікарям доведеться доплачувати з власної кишені. Ми порахували, що вартість БПР 1 лікаря на рік становить майже 12 тис. грн, а не дві. Тобто якщо помножити цю суму на кількість лікарів в Україні, а це 185 тис. лікарів (включаючи тих, що працюють в інших відомствах, приватному секторі, організаторів охорони здоров’я), держава мала б виділити 2,2 млрд грн. Натомість згідно із Законом України «Про Державний бюджет на 2020 рік» на видатки за програмою «Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів у сфері охорони здоров’я, підготовку наукових та науково-педагогічних кадрів закладами післядипломної освіти» (КП 2301080) заплановано трохи більше 248 млн грн.
Зрозуміло, що навіть об’єднавши обидві програми БПР, ми аж ніяк не вийдемо на 2,2 млрд грн. Водночас наші розрахунки переконливо засвідчують, що збереження закладів післядипломної освіти суттєво зменшить витрати на БПР лікарів, оскільки навчання в них обходиться дешевше. Тому не варто руйнувати історично сформовану потужну базу післядипломного навчання. До того ж вона спроможна модифікуватися, хоча маємо визнати — робить це повільно. Але, зруйнувавши її, ми втратимо кадровий потенціал. До того ж кошти, виділені на БПР, «підуть за лікарем» переважно міжнародним провайдерам, які вже сьогодні готові перехопити ініціативу й запропонувати сучасні форми навчання (переважно дистанційні), які в них «на потоці», тоді як в Україні цей досвід тільки накопичується.
Окрема розмова — про привабливість міжнародних балів. Їх розрахункова вартість набагато більша: близько 68 Євро за 1 бал, а їх потрібно 50, і з кожним роком кількість збільшуватиметься. Хто це оплатить — наші лікарі чи держава? Хоча сьогодні Асоціація проводить заходи, де лікарі безкоштовно можуть отримати міжнародні бали. Тому можливості лікаря вільно вибирати форму БПР залежать ще й від його особистих доходів. Це варто враховувати під час реформування вітчизняної системи».
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
