Це було після відомих терористичних актів у Нью-Йорку. Телебачення активно транслювало виступи тих, хто засуджував дії терористів. Пройшов і сюжет із чемпіоном світу з боксу у тяжкій вазі славетним Мохамедом Алі. Але що це? Замість добре знаного спортсмена з могутньою статурою перед телеглядачами постала його тінь – невиразне мовлення, скуті рухи. Помилки не було: просто телеглядачі побачили те, що зробила з колишнього атлета хвороба Паркінсона.
Йдеться про одну з найзагадковіших хвороб, до кінця й на сьогодні не розгаданих. Відомо, що це поліетіологічна недуга, спричинювана багатьма чинниками, і є наслідком ураження нервової системи — дегенеративних, інфекційних, токсичних, травматологічних, судинних. Встановлено, що в основі її патогенезу лежить загибель так званих дофамінергічних нейронів. Вони утворюють дофамінергічні системи, що забезпечують регуляцію низки важливих функцій. Загибель цих нейронів і призводить до розвитку надзвичайно підступної хвороби, що й утруднює її діагностику та лікування. Видимі ознаки патології виявляються запізно — перші клінічні симптоми з’являються уже на стадії дегенерації 80 відсотків дофамінергічних нейронів, адже процес дегенерації — прихований і тягнеться протягом 20-30 років.
Сьогодні загострює проблему зростання захворюваності серед населення, її «омолодження». Минули часи, коли недуга уражала лише людей похилого віку, нині ж нерідко її жертвами стають і 45-50-літні. Їх долі не позаздриш: радикальних засобів лікування не існує — йдеться лише про підтримання певної якості життя.
Що нині робиться, аби полегшити долю хворих? Це питання наш кореспондент з’ясовував із керівником спеціалізованого Центру діагностики та лікування недуги, провідним в Україні експертом із проблем хвороби Паркінсона, доктором медичних наук професором Іриною КАРАБАНЬ.
Що під маскою?
ВЗ Чому медицині ніяк не вдається знайти управу на хворобу Паркінсона?
— Почнемо з її історії, досить незвичайної. Англійський лікар Джеймс Паркінсон першим описав її симптоми ще 200 років тому, але витоки її визначити не зміг. І лише через 150 років уже наступне покоління дослідників виявило зміни у мозку хворих: дефіцит нейротрансміттера дофаміну. Та чому виник той дефіцит? Той, хто зможе відповісти на це запитання, встановить і першопричину патології. Було кілька теорій, але їх відкинули. Спершу — вірусна, потім — вікова, але життя й це спростувало, оскільки нині кількість хворих віком до 50 років становить уже 15 відсотків.
ВЗ Чим конкретно можна пояснити, що діагностування часом розтягується на роки і завдає багато труднощів лікарям загальної діагностично-лікувальної мережі?
— Через «закритість» хвороби точно діагностувати її настільки складно, що цей процес справді розтягується на тривалий час. Бо недуга маскується під інші схожі екстрапірамідальні патології, яких нараховується до сорока. Уся діагностика побудована на таких тонкощах, що стає доступною лише вузьким спеціалістам високого класу.
ВЗ Бажаною була б доклінічна діагностика…
— Саме раціональну й доступну лікарям схему доклінічної діагностики і розробляє наша українська неврологія. Висловлюється думка: потрібно за генетичними маркерами виділяти людей, схильних до розвитку захворювання, визначивши критерії групи ризику. Наступний етап: за допомогою доступних, недорогих методів дослідження виділити тих осіб, у яких хвороба вже почала розвиватися, але ще знаходиться у прихованій фазі.
Як зупинити процес дегенерації нейронів?
ВЗ Чи змогли б неврологи завдяки доклінічній діагностиці зупинити процес дегенерації нейронів? Це був би ідеальний варіант розв’язання проблеми…
— На жаль, це поки що нереально, оскільки ми ще не знаємо справжньої причини загибелі нейронів.
ВЗ Які підходи до лікування хвороби Паркінсона ваш спеціалізований Центр може рекомендувати лікарям?
— Можна говорити про спробу розтягнути процес дегенерації, уповільнивши його. Це дало б змогу подовжити компенсований стан хворого на довгі роки. Сьогодні на користь нейропротекції виступає багато хто із фахівців, оскільки порівняно зі здобутками у симптоматичній корекції рухових розладів впливу на природний перебіг захворювання не існує.
Це патогенетична і симптоматична терапія, яка має на меті контроль основних симптомів хвороби за рахунок корекції нейрохімічного й нейрофізіологічного балансу, що виникає у головному мозкові. І далі: фізична й соціально-психологічна реабілітація, аби підвищити якість життя хворого. І ще наша порада лікарям: остаточне рішення про включення окремих препаратів долікувального комплексу можна приймати лише після тривалої процедури діагностичного тестування та аналізу прогнозу ефективності. До цього додам, що будь-які антипаркінсонічні препарати можна призначати лише тоді, коли у діагнозі немає сумніву. У разі тривалого безперервного лікування ми не рекомендуємо користуватися максимальними добовими дозами препаратів.
ВЗ На яких етапах має застосовуватись стратегія нейропротекції?
— В ідеалі — на ранній чи навіть досимптомній стадії нейродегенеративного процесу, оскільки клініка хвороби Паркінсона розвивається тоді, коли 60-80 відсотків дофамінергічних нейронів уже загинуло. Вважаємо це перспективним напрямком профілактики й лікування недуги, мішенями якої є апоптоз, оксидативний стрес, ексайтотоксичність, мітохондріальна дисфункція та інші процеси, що лежать в основі нейрональної загибелі. Активно вивчаються антиапоптозні агенти, нейротрофічні чинники, можливості клітинної терапії. Дослідники виділяють також дофамінергічну нейропротекцію, пов’язану з ефектами протипаркінсонічних засобів класу агоністів дофамінових рецепторів (АР), блокаторів НМДА та інгібіторів МАО-В. Ці препарати давно застосовуються для симптоматичної терапії хвороби. Останнім часом з’явилися нові дані про механізм їх дії.
Поступ науки обнадіює
ВЗ Чого вдалося досягти фахівцям вашого спеціалізованого Центру?
— Прагнули до максимуму. Для кожного пацієнта — індивідуальне медичне тестування. Відвойовуємо нові й нові позиції, нехай і не сенсаційного рівня, але такі, що наближають українську неврологію до перемоги над паркінсонізмом. Наші хворі не є втраченими для сім’ї та суспільства. Прагнемо зробити все, аби їх життя за даних обставин було максимально комфортним.
У близькому майбутньому певне місце у лікуванні хвороби посяде генорегуляторна терапія, для утвердження якої так багато зробив академік Володимир Веніамінович Фролькіс. Перспективними можна вважати застосування трофічних чинників, хірургічної нейротрансплантації культури так званих ДА-клітин в організм хворого. Доцільним лишається принцип комплексної патогенетичної терапії.
ВЗ За останнє десятиліття стрімко пішла вгору клітинна терапія. Висловлюється думка про можливість її використання для лікування нейродегенеративних захворювань…
— Клітинна терапія, маю на увазі пересадження ембріональних нейронів, поки що не рекомендована для застосування у клініці. Наразі у світі намагаються удосконалити цей підхід до лікування за рахунок генно-інженерних клітин нейронального та ненейронального походження, а також стовбурових клітин. На одній із наукових конференцій із проблем паркінсонізму деякі вчені висловлювали думку, що саме таким шляхом можна буде отримати необмежену кількість специфічних нейронів. Але це складна справа: ще належить навчитись керувати проліферацією стовбурових клітин. А втім подальший поступ клітинної терапії, як і неврології, нові здобутки науки зможуть полегшити це завдання, зроблять реальним і цей новий підхід.
ВЗ Лікування нейродегенеративних захворювань неможливе без лікарських засобів особливо високої якості. Якою мірою ваш спеціалізований Центр у змозі впливати на якість і безпечність ліків?
— Ми спроможні контролювати цей процес, оскільки наш Центр має статус Міжнародного центру з апробації нових антипаркінсонічних препаратів. Вони надходять з-за кордону, оскільки наша фармацевтична промисловість їх не випускає. До того ж не ліками єдиними живе наш хворий.
Пацієнти мають і надійний морально-психологічний тил — це Асоціація хворих на паркінсонізм. Таким чином, вималювався корисний трикутник: «лікар—пацієнт—його близькі». Це не лише моральна підтримка — Асоціація у змозі налагоджувати контакти з державними та громадськими структурами, здатними впливати на розв’язання питань соціального захисту хворих, якості їх життя, адаптації у сім’ї та суспільстві.
Розмову вів
Василь КАЛИТА, «ВЗ»
