Сектор лабораторної медицини сьогодні виглядає як персонажі відомої байки Крилова: частина ледве виживає, намагаючись надавати населенню якісні безкоштовні послуги; частина робить бізнес на високому рівні й не може зрозуміти, чому ринок досі не є цивілізованим, а ще один великий шматок ринку залишається «у тіні» і просто робить швидкі гроші, не переймаючись наслідками для хворих. Який із цих трьох сегментів розвиватиме надалі держава — питання широке. Мабуть, при цьому буде насамперед враховуватися не бажання окремих гравців розширити свій бізнес, а реальні можливості українського пацієнта.
Демократія або централізація?
Нескладно здогадатися, чому лабораторна діагностика викликає у бізнес-колах таку зацікавленість і чому майже щомісяця з’являються нові приватні центри та клініки, чиєю основною спеціалізацією є проведення аналізів. Пацієнт, який навчився самостійно «ставити» собі діагноз за допомогою телебачення або Інтернету, минаючи лікаря, звертається безпосередньо до приватної лабораторії. Разом із тим до неї йдуть і люди з направленням, які не хочуть проводити час у чергах у районній поліклініці, й ті, що лікуються у приватних медичних закладах і намагаються зекономити на аналізах. Кількість таких звернень постійно збільшується, і це стимулює зростання ринку лабораторної медицини. Але ключовим фактором є те, що вона дозволяє виявити захворювання на ранній стадії. Цитуючи власників лабораторного бізнесу, за деяких захворювань $1, вкладений у діагностику, економить $100 та більше.
Звичайно, бурхливий розвиток приватного сектора міг відбутися тільки на тлі того плачевного стану, в якому вже багато років перебуває державна охорона здоров’я. У той самий час більшість громадян продовжує користуватись саме державними лабораторними послугами — через нестачу коштів, силу звички або за направленням лікаря. І ось тут зарито камінь спотикання, через який приватні лабораторії вимагають у держави дозволу на аутсорсінг лабораторної діагностики, змін у законодавстві та рішення про рівність лабораторій різних форм власності.
Але чи потрібно це галузі охорони здоров’я й особисто пацієнтові?
Доменна піч
Щоб відповісти на це непросте запитання, потрібно зрозуміти, який саме внесок роблять приватні лабораторії у загальну охорону здоров’я.
Відомо, що у держави не вистачає коштів на інноваційне сучасне обладнання для всіх українських лабораторій. Тільки зараз почалося оснащення деяких із них (наприклад, у Києві, Івано-Франківську торік було відкрито нові корпуси з сучасними діагностичними та бактеріологічними лабораторіями). Але навіть за умови наявності новітнього обладнання залишається проблема нестачі реагентів, із якою стикаються практично всі лабораторії.
За такого стану справ не дивно, що держава здебільшого намагається забезпечити можливість проведення хоча б рутинних та базових тестів, таких як біохімічні та загальні клінічні аналізи (більш ніж 70% державних тестів — це ручні методики). У той самий час приватні заклади мають можливість приділяти більше уваги «просунутим» аналізам, які потребують спеціалізованого і високовартісного обладнання та дорогих реагентів.
Потреба у специфічних тестах стала причиною, з якої медичні заклади часто відіграють роль проміжної ланки між пацієнтом та приватною лабораторією. Проте великі гравці залишаються незадоволеними і стверджують, що ринок в Україні взагалі майже не рухається вперед.
«Існує низка факторів, через які лабораторний ринок України є недорозвиненим. Перш за все — це постійна потреба у ресурсах. Якщо станок можна придбати на умовах реагентного контракту, то купівля реагентів постійно потребує коштів. Це головна причина, з якої обладнання у державних лабораторіях часто «простоює»: сьогодні гроші є, завтра їх уже немає, і станок, який простояв більш як 2 місяці, потрібно запускати наново. Адже лабораторний ринок — як доменна піч: якщо ти одного разу зупинився, процес потрібно запускати за великі кошти», — розповів Микола Скваронський, комерційний директор компанії «Синево Україна».
За його словами, велику проблему становить і нестача кваліфікованого персоналу. «Якщо лікарів ще можна знайти, то грамотних менеджерів, здатних приймати управлінські рішення, — одиниці. Перешкодою на шляху розвитку лабораторного сегмента є й застаріле законодавство. Наприклад, запитання: чому пробірку можна транспортувати лише у вертикальному положенні? Звичайно, у 50-х рр. її затикали ваткою, і якщо таку пробірку перевернути, все виллється. Але сьогодні все інакше. Нажаль, законодавство досі не знайоме з тим, що таке вакутайнер, не дозволяє використовувати у звітності можливості ІТ-системи і це створює великі труднощі у роботі», — підкреслив експерт.
Для приватних лабораторій важливу проблему становить валютна залежність ринку — адже на сьогодні майже вся реагентика закуповується за кордоном. Також складно проходять державні процедури реєстрації нового обладнання та митного контролю: за словами М. Скваронського, іноді перевезення обладнання та матеріалів з обмеженим терміном придатності займає від 0,5 до 1 року.
Нарешті, розвиток лабораторного сегмента в Україні гальмує відсутність належної дистрибуції та сервісу.
Лабораторне свавілля
Звичайно, це тільки один погляд на питання. Але якщо не брати до уваги великі приватні лабораторії, а зосередитися на ринку загалом, можна побачити цікаву картину: операторів багато, проте офіційно та прозоро працюють одиниці. З якістю їх послуг також не все просто.
«Приватні лабораторії часто навіть не вказують, на якому обладнанні проводилося дослідження, які реактиви використовувались — адже існують закриті і відкриті системи. В основному зараз придбавають відкриті системи. Зазвичай нові приватні лабораторії починають із гідних реактивів, а завершують незрозуміло якими. При цьому пацієнти витрачають кошти, а ми, лікарі, маємо великі розбіжності у результатах аналізів. Часто вони зовсім не співпадають із клінічною картиною. Запитання: хто нестиме відповідальність за неякісні аналізи і яким чином?» — висловив свою точку зору Олександр Ларін, директор Науково-практичного центру ендокринної хірургії МОЗ України, доктор медичних наук, професор.
Він визнав, що лабораторна служба в Україні майже відсутня. Окрім того, пацієнт, потрапляючи у державну або приватну лабораторію, не завжди отримує той об’єм лабораторних досліджень, який потрібен. За багатьма галузями охорони здоров’я існують протоколи, де міститься визначений перелік досліджень по тим чи іншим нозологічним одиницям.
«Але ми бачимо, що лікарі призначають не увесь спектр аналізів — причинами може бути лише відсутність коштів у хворого або знань у спеціаліста. Пацієнт починає ходити туди-сюди від лікаря до лабораторії. При цьому йому можуть зробити аналізи або на 2-4 тис. грн, або зовсім загальні, які не показують реальної картини. Ніхто не проти приватних лабораторій. Але це теж нонсенс, коли родичі пацієнта, який лежить у реанімації, на таксі везуть аналізи у лабораторію, яку їм вказує лікар, тому що державні лабораторії зруйновано. Я за те, щоб був ринок, щоб були акредитовані приватні лабораторії, і не за формальними ознаками, а реально. Підходи в українських лабораторіях мають співпадати з європейськими стандартами. До речі, якщо ми подивимось на Європу, то, наприклад, у Марселі (Франція) функціонують лише дві лабораторії, і вони встигають обслуговувати все місто», — зазначив О.Ларін. Він висловив думку, що правила гри на лабораторному ринку поступово сформуються, якщо Україна йтиме вперед. Проте зараз ситуацію можна охарактеризувати як лабораторне свавілля.
Марина ЧІБІСОВА, спеціально для «ВЗ»
