Сьогодні весь медичний науковий світ шукає і не знаходить розгадки появи страшного ворога людства COVID-19, на рахунку якого тисячі життів. Колишній директор Інституту мікробіології та імунології імені І. І. Мечникова НАМН України академік Юрій Волянський обов`язково долучився б до цих пошуків і, можливо, тоді вакцини та ліки, на які всі так чекають, з`явилися б набагато раніше.
Юрій Волянський (12.02.1940 — 17.10.2013)
Автор 25 монографій, 437 наукових статей, 24 методичних рекомендацій для лікарів і біологів. Йому належать 86 авторських свідоцтв і патентів України та зарубіжних країн на нові ліки. Він став фундатором авторитетної наукової школи, керував захистом 10 докторських і 36 кандидатських дисертацій з мікробіології, імунології та фармакології.
За часи керівництва Інститутом мікробіології та імунології імені І. І. Мечникова Національної академії медичних наук України Юрій Волянський розробив низку нових наукових напрямів і створив лабораторії клінічної імунології, алергології, молекулярного моделювання, нових і маловивчених інфекційних захворювань, екологічного та епідеміологічного моніторингу, лабораторію математичного моделювання патологічних, імунологічних та фармакотерапевтичних процесів, а також лабораторію імунореабілітології.
Шкода, що дітище першого в незалежній Україні Заслуженого діяча науки та техніки зараз на межі виживання замість того, щоб вирішувати нагальні питання, яких життя щодня підкидає в необмеженій кількості.
Усі наші шовкопряди родом із дитинства…
Майбутній академік народився 12 лютого 1940 року в селі Новогригорівка Арбузинського району Миколаївської області. Досить рано залишився без батька, який добровільно пішов на фронт (хоча мав бронь від обов’язкового призову). На відміну від більшості хлопців приморського краю, що бачили себе в майбутньому капітанами, Юра мріяв… вчитися. Тому до школи пішов у 5 років, а коли закінчив її, то довелося попрацювати в колгоспі ― до 17 років в інститут не брали навіть таких розумних.
Особисте кредо: «Якщо я не здатний піднятися до ідеалу, то принаймні в мені є щось, заради чого мені дано ці ідеали»
Два роки хлопчина вирощував кокони тутового шовкопряду і потім усе життя згадував ті роки, шкодуючи, що в країні відмовилися від розведення цієї комахи, яка є ідеальною для вивчення неспецифічної резистентності. Потім, коли він очолить інститут, шовкопряди знову повернуться в його життя ― саме для цього.
У 1957 році мрія Юрія Волянського збулася: він вступив на лікувальний факультет Одеського медичного інституту імені М. І. Пирогова, але не закінчив його, бо саме тоді зрозумів, яке місце в житті йому призначила доля. На третьому курсі навчання в Одеському медінституті відкрили новий санітарно-гігієнічний факультет. Юрій загітував групу студентів перейти на новий факультет, де зрештою й отримав кваліфікацію лікаря за фахом «Санітарно-гігієнічна справа».
Епідемія туберкульозу? Кличте Волянського
У 70-ті роки минулого століття було правило: у районних лікарнях санітарного лікаря призначати заступником головного. Так вчорашній студент стає другою за ієрархією відповідальною особою районної лікарні м. Герца Чернівецької області. А відповідати було за що: тоді Західною Україною активно ширився туберкульоз, лікуванням якого безпосередньо й займався Юрій Волянський.
Плоди наших дій уже є, розчарування, хоча й повільно, але проявляється. Однак зрілі плоди боротьби з мікробами повною мірою пожинатимуть прийдешні покоління. Природу не обдуриш, грубе втручання у її святая святих не може залишатися безкарним.
Юрій Волянський
«Але його амбіції були вищими за посаду заступника головного лікаря, тож він вступає до аспірантури на кафедру мікробіології Чернівецького медичного інституту, яку успішно закінчує, і у 1971 році на спеціалізованій раді Кишинівського державного медичного інституту захищає кандидатську дисертацію на тему «Деякі аспекти епідеміології та профілактики стафілококової інфекції». Молодого талановитого вченого одразу ж запрошують працювати асистентом у Чернівецький медичний виш, де він швидко завойовує авторитет і стає доцентом, а потім завідувачем кафедри мікробіології завдяки його першій науковій праці — розробці нового протимікробного препарату з групи четвертинних амонієвих — декаметоксину. З 1967 року і понині цей препарат застосовують у практичній медицині для лікування гнійно-запальних захворювань», — згадує Тетяна Колотова, старший науковий співробітник ДУ «Інститут мікробіології та імунології імені І. І. Мечникова НАМН України». Але це був лише початок.
У 1977 році Юрій Волянський із сім’єю переїхав до Новокузнецька Кемеровської області, де очолив кафедру мікробіології Новокузнецького інституту удосконалення лікарів. Заклад мав дуже хороші ресурси для наукової роботи. Там за його участі було розроблено 72 оригінальні хімічні препарати, захищені авторськими свідоцтвами. Ці засоби визнано високоактивними щодо хвороботворних мікробів, у тому числі збудників чуми, туляремії, холери, сибірки, бруцельозу. А вже через кілька років Юрій Волянський захищає докторську дисертацію і… повертається в Україну.
Подарунок прийдешнім поколінням
Узимку 1983 року сім’я Волянських перебралася до Харкова, де Юрію Леонідовичу запропонували очолити НДІ мікробіології, вакцин і сироваток імені І. І. Мечникова МОЗ України. Саме завдяки його зусиллям нині заклад має статус Інституту мікробіології та імунології Національної академії медичних наук України. У 1986 році він ініціював створення першої в країні кафедри клінічної мікробіології та імунології Харківської медичної академії післядипломної освіти, що й нині працює на базі інституту. Подальші 30 років життя Юрія Волянського пов’язані з колективом харківських науковців.
«Коли ми приїхали до Харкова, інститут нагадував пустелю. Цілеспрямованої та злагодженої роботи не було. Знаю, що директора шукали довго. Коли з’явився Волянський, інститут ожив. Але ми практично не бачили батька ― він жив на новій роботі», — згадує його старший син і колега Андрій Волянський, доктор медичних наук, завідувач лабораторії імунореабілітології ДУ «Інститут мікробіології та імунології імені І. І. Мечникова НАМН України».
Юрій Волянський добре розумів кризу антибіотикотерапії. Він не раз говорив, що її видно неозброєним оком, адже гнійно-запальний процес і сепсис процвітають навіть у кращих клініках розвинених країн. Уже тоді він передбачив: «Більшість медиків сприймають мікроби винятково як шкідливих істот. Вбачають у них тільки причину хвороби або її ускладнень, всіляко примудряються застосовувати протимікробні засоби. Плоди наших дій вже є, розчарування, хоча і повільно, але проявляється. Однак зрілі плоди боротьби з мікробами повною мірою пожинатимуть прийдешні покоління. Природу не обдуриш, грубе втручання у її святая святих не може залишатися безкарним».
Молодого талановитого вченого одразу ж запрошують працювати асистентом
у Чернівецький медичний виш, де він швидко завойовує авторитет і стає доцентом, а потім завідувачем кафедри мікробіології.
Тетяна Колотова
Інститут у той час працював над вирішенням двох фундаментальних проблем: внутрішньолікарняних інфекцій і антибіотикорезистентності. Професор Волянський переформатував роботу науковців: сучасні принципи і методи антибактеріальної терапії на основі нових даних про молекулярні механізми формування стійкості до антибіотиків стали головним напрямком досліджень. Науковці працювали над застосуванням пробіотиків, пребіотиків, методів комп’ютерного моделювання в практичній медицині.
Чорнобиль та СНІД: що спільного?
Досягнення
За участі Юрія Волянського було розроблено 72 оригінальні хімічні препарати, захищені авторськими свідоцтвами. Їх визнано високоактивними щодо хвороботворних мікробів, у тому числі збудників чуми, туляремії, холери, сибірки, бруцельозу.
Професор Волянський не міг обійти увагою болючу для України тему — Чорнобильську катастрофу. «На основі оцінки і узагальнення матеріалів ядерних випробувань на Семипалатинському та Новоземельному полігонах, надзвичайної ситуації на виробництві «Маяк» (Південний Урал), після аварії на Чорнобильській АЕС він зробив системний аналіз і прогнозування медичних та соціальних наслідків ядерних катастроф, розглянув механізми, етапи, послідовність і тривалість негативних ефектів ядерного впливу, ― згадує нинішній директор Інституту мікробіології та імунології імені І. І. Мечникова НАМН України Валерій Мінухін. ― Юрій Леонідович обґрунтував точку зору, згідно з якою оцінка окремих наслідків ядерних катастроф за впливом малих доз іонізуючої радіації на людину не є цілком точною, а тому домінуюча роль належить нейроімуноендокринній регуляції організму в розвитку патологій на тлі дії екстремальних факторів ядерних катастроф».
Глибокому аналізу піддав Юрій Волянський і гіпотези про походження ВІЛ-інфекції. Він досліджував механізми взаємодії вірусу імунодефіциту людини з рецепторним апаратом клітин-мішеней, особливості імунного статусу при СНІДі.
Юрій Волянський ніколи не вважав себе чистим науковцем ― у його розумінні цінність наукових розробок завжди мала підтверджуватися життям. Тому він жодного разу не стояв осторонь проблем у важкі для України часи. Укази Президента України «Про надзвичайну ситуацію з чуми та необхідні протиепідемічні заходи», «Про невідкладні заходи боротьби із захворюваннями на холеру», Постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи для припинення поширення захворюваності на холеру і чуму» він сприймав як наказ до дії і завжди брав безпосередню участь у створенні державних програм виходу країни з надзвичайних ситуацій. І якби Юрій Леонідович не пішов від нас 8 років тому, можна сміливо стверджувати: Україна обов`язково наблизила б перемогу світової науки над COVID-19.
Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»
