Психіатрична служба в Україні завжди була падчіркою, тому на реформування покладалися великі надії. Проте, стало лише гірше. На сьогодні служба допомоги людям з психічними розладами на межі колапсу. Чи вистачить сил її врятувати і хто має це робити?
Медичний портал «ВЗ» вирішив поцікавитися, як справляються з ситуацією в одному з найблагополучніших регіонів – про це розмова нашого кореспондента із заступником головного лікаря комунального підприємства «Обласний заклад із надання психіатричної допомоги Полтавської обласної ради» Людмилою Самолеліс.
ВЗ Раніше усі жалілися, що коштів за субвенцією не вистачає. Для вас така проблема теж була актуальною?
Людмила САМОЛЕЛІС, заступник головного лікаря комунального підприємства «Обласний заклад із надання психіатричної допомоги Полтавської обласної ради»–Так, ми не були виключенням. Судіть самі: минулого року за субвенцією ми отримали понад 79 млн. грн – цих грошей не вистачило навіть на заробітну плату працівникам. А потрібно ще ж профінансувати харчування, лікування, оновлення діагностичного обладнання, комунальні послуги, перебування пацієнта, розвиток закладу тощо. Дякуючи тому, що наш Департамент охорони здоров’я вийшов із клопотанням про додаткове фінансування до обласної ради, ми отримали кошти з обласного бюджету (83 млн. грн.), і залатали ці дірки. За перший квартал нинішнього року субвенції (понад 23 млн. грн.) вистачило тільки на заробітну плату. І знов таки допоміг обласний бюджет. Відзначу, що обласна рада із розумінням ставиться до наших проблем – саме це утримує медицину регіону на плаву.
ВЗ На які пакети ваша установа підписала контракт з НСЗУ?
– Ми законтрактувалися з 1 квітня на наступні пакети послуг: амбулаторна вторинна (спеціалізована) та третинна (високоспеціалізована) медична допомога дорослим та дітям, включаючи медичну реабілітацію та стоматологічну допомогу, на суму більше 2,5 млн. грн.; психіатрична допомога дорослим та дітям – на понад 30 млн. грн.; стаціонарна паліативна медична допомога дорослим та дітям, за який отримали більше 430 тис. грн. Звичайно, цих коштів недостатньо навіть на зарплату, виходячи з тарифу, затвердженого НСЗУ– він складає 7406,4 грн, а має бути, як мінімум, вдвічі більшим. Визначаючи цей тариф, Національна Служба Здоров’я України мала б прислухатися до психіатрів-практиків і залучити їх до цього процесу. Але такого не відбулося, отже, маємо те, що маємо.
Через карантин планове лікування у нас було тимчасово призупинено – відновилося нещодавно. Це в якійсь мірі заощадило кошти. А що буде в перспективі, невідомо.
Ми не маємо можливості закуповувати ліки останнього покоління, бо вони перебувають за межами «Національного переліку ліків», а коштують новітні ефективні нейролептики від 4 до 14 тис. на місяць. Зрозуміло, що придбати їх за власний кошт людина з інвалідністю і мізерною пенсією не може. Застарілі ж препарати, які ми змушені використовувати, мають побічні дії на організм пацієнта і подовжують термін лікування в стаціонарі.
ВЗ А цей термін повинен ж суттєво зменшитися з огляду на останні настанови?
– Період перебування хворого у лікарні має залежати не від настанов , а, насамперед, від його психічного стану та супутніх соматичних захворювань. Минулого року в обласній клінічній психіатричній лікарні пролікувалися 4722 пацієнти. Якщо оцінити перебування хворого в ліжко-днях, то виходить така картина: 2018-й рік – 57,3; 2019-й – 49,8;перше півріччя нинішнього – 47,4. Але не забуваймо про те, що в більшості своїй наші пацієнти – особливий контингент, стабілізація стану яких вимагає тривалого часу. Не можна уніфіковувати терміни лікування людей із різними психічними розладами. Деякі пацієнти мають лікуватися в середньому 60 діб, комусь вистачить і 21 доби, а іншому й декілька місяців потрібно, тому єдиний тариф «за пролікований випадок», як рекомендує НСЗУ, для психіатрії не зовсім підходить. Специфіку патології обов`язково потрібно враховувати.
ВЗ Хто має вирішити проблему тих хронічних хворих, які втратили соціальні зв’язки і яких доводиться виписувати «в нікуди»?
– Справді, завдання стаціонарних закладів –лікувати, а не утримувати. В той же час психіатрія – це та галузь охорони здоров’я, яка, крім медичної складової, має ще й суттєву соціальну. Уявімо собі ситуацію, коли «хроніка» із серйозними психічними розладами виписали додому, а доглядати за ним нікому. У високорозвинених країнах для таких створені центри психічного здоров’я, сестринські будинки, спеціальні гуртожитки, де подібні пацієнти, що пройшли стаціонарне лікування, могли б адаптуватися і соціалізуватися. Там надається психологічна, реабілітаційна, соціальна допомога, аби хворому повернули навички життя і поведінки. На жаль, у нас такого немає. Сьогодні це велика проблема, яка може обернутися бідою.
Перш ніж реформувати систему психіатричної допомоги, слід було створити службу, яка б опікувалася такими людьми. Потрібно ретельно підготувати для цього не тільки приміщення, але й спеціалістів – клінічних психологів, реабілітологів, ерготерапевтів, лікарів «первинки», соціальних працівників. Безумовно, ініціатором тут мала б виступати держава, залучаючи ентузіастів на місцях.
ВЗ А як ви оцінюєте ідею створення мобільних психіатричних бригад? Наскільки вони могли б вирішити проблеми з пацієнтами психіатричного профілю і розвантажити стаціонари, отже, здешевити послугу?
–Ідея, безумовно, хороша. Ми обговорювали це питання на засіданнях нашої психіатричної спільноти, в Департаменті охорони здоров’я Полтавської ОДА. Така бригада у складі психіатра, психолога, медичної сестри, соціального працівника може надати не лише психіатричну допомогу хворому, але й психологічну – членам його родини, а також проконсультує їх щодо подальшого лікування у разі, якщо клінічний випадок не вимагає термінової госпіталізації. Але ми досі не маємо нормативної бази діяльності таких бригад, як і не розуміємо того, кому нині підпорядковані дільничні психіатри. Ці моменти поки не з`ясовані. В нас є надія на те, що Міністерство соціальної політики візьме на себе частину функцій, пов’язаних із наданням соціального супроводу особам із психічними та поведінковими порушеннями. В усякому разі, наказ № 429 Мінсоцполітики від 23 червня цього року містить у собі такі положення. А як це працюватиме на практиці, побачимо.
ВЗ Прийнята три роки тому Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні передбачає зміну організаційної структури лікарень вашого профілю. Як це відбувається у вас?
– Минулого року ми провели оптимізацію – скоротили 65 ліжок, а нинішнього – об’єднали всі медичні психіатричні заклади області (Полтава, Кременчук, Лубни) в один. Якщо 2019 року в обласній клінічній психіатричній лікарні було 765 ліжок, то на початок 2020-го – 700, а нині, після об’єднання, загалом 920. Плануємо до кінця року позбутися ще 60 ліжок. Щодо персоналу, то скорочення не проводили: його й так не вистачає. Наприклад, на сьогодні бракує 34-х медсестер. Із молодшим медичним персоналом така ж ситуація. Якщо раніше медики отримували 25% надбавки за складність роботи з психічними хворими, то тепер це входить у загальну суму, і наразі наша медсестра отримує таку ж платню, як у звичайній лікарні. А умови праці в психіатричному закладі значно складніші. Чомусь держава це не враховує…
ВЗ У новій Концепції акцент зроблено на амбулаторну психіатричну допомогу, а не на стаціонари у профільних клініках. Коли станеться це переформатування?
– Сама ідея амбулаторної психіатричної допомоги доцільна. Адже не секрет, що приблизно 30% наших хворих можна лікувати амбулаторно, а вони перебувають у стаціонарах монопрофільних лікарень. Проте ані медичну галузь, ані суспільство не підготували до цього! Хіба готові сьогодні прийняти наших хворих багатопрофільні лікарні? Чи бачили ви хоч в одній з них відділення психіатричної допомоги?! Ні… Від наших пацієнтів відкараскуються і сімейні лікарі: не вистачає знань, недосконала законодавча база для цього, і взагалі, «це не наш контингент». Це стосується як дорослих, так і дітей. Та й суспільство теж не прагне співіснувати із людьми з психічними розладами.
Концепція розвитку охорони психічного здоров’я на період до 2030 року була ухвалена три роки тому. Але кошти не виділили і нічого кардинально не змінилося. Реформа наголошує на тому, що медична психіатрична допомога має бути ближчою до пацієнта. Не кожен хворий може приїхати до лікаря-психіатра в обласний центр – йому краще лікуватися за місцем проживання. Тим більше, якщо в нього виявлені ще й інші захворювання – наприклад, серцево-судинні, онкологічні та ін. Такої можливості наразі немає. Отже, амбулаторну медичну психіатричну допомогу треба вибудовувати, і робити це слід негайно.
Протягом багатьох років психіатрія фінансувалась за залишковим принципом. Психіатрична служба не розвивалась – вона виживала. Коштів на заміну застарілого обладнання не було, висококваліфіковані фахівці в зв’язку з малою зарплатнею звільнилися. Ніхто не переймався і реабілітацією психічно хворих пацієнтів. Ці питання слід переглянути, якщо ми справді хочемо повернути людей до повноцінного життя та реінтегрувати їх у суспільство. На жаль, умови перебування хворих у стаціонарах у більшості своїй теж незадовільні: в наших палатах перебувають по 12-16 осіб, а мало б бути максиму по 4 пацієнти. Хто допоможе відремонтувати і переобладнати старі приміщення, побудовані шість, а то й більше, десятиліть тому? Держава кошти на це не виділяє, а місцеві бюджети не спроможні «потягти» такі витрати. І це біда більшості пострадянських країн, де ніякий місцевий бюджет із цим не впорається. Нас хвилює і те, що наші пацієнти з супутніми інфекційними хворобами, туберкульозом залишилися за бортом реформи: звичайна лікарня їх не приймає на лікування, а наші спеціалізовані установи не мають на це грошей. Хто подбає про таких? Думаю, що реформу психіатричної допомоги слід все-таки удосконалити, допрацювати, «дошліфувати» її актуальні моменти, аби закрити ці наболілі питання як для хворих, так і для нас, медиків, і для держави теж. Люди із психічними розладами, як і медичний персонал, що ними опікується, не повинні бути вигнанцями суспільства.
Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»,
м. Полтава.
