Останнім часом в соціальних мережах поширюються заклики до блокування проєкту Закону України «Про систему громадського здоров’я» як такого, що обмежує права людини в царині охорони здоров’я. З’явилася й відповідна петиція проти його прийняття, яка набрала понад 25 тисяч підписів. Чи не найбільше опонентів – у норм щодо карантинних обмежень і вакцинації. Що не влаштовує?
Нове чи старе, але забуте?
Ольга ЛИТВИНОВА, доцент кафедри соціальної медицини, організації та економіки охорони здоров’я Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, магістр державного управління Ініціатор петиції про категоричну незгоду із законопроєктом «Про систему громадського здоров’я» №4142 від 22.09.2020 вважає його дискримінаційним та антиконституційним у частині заборони прийому та відвідування закладів освіти дітьми без одного або декількох щеплень. Хоча слід зауважити, що ця норма не є новою, вона скопійована із ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», прийнятого ще у 1994 році.
Однак питання вакцинації у згаданому законопроєкті є дуже чутливим, як і визначення середовища, у якому цей процес має відбуватися. Документ визначає рівень захворюваності та поширеності хвороб населення на певній території у певний період як «епідемічний стан», хоча в епідеміології існує термін «ендемія», що означає постійне існування якогось, найчастіше інфекційного захворювання в популяції, на конкретній території.
Визначення календаря профілактичних щеплень також майже повністю скопійоване із Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Відмінність полягає лише в тому, що в попередньому документі було вказано, що календар «забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я», а в новому додано, що він ще й «реалізує» цю політику. Незрозуміло, як перелік часових нормативів проведення щеплень, який є неживим об’єктом, може щось реалізувати. Вакцинацію здійснюють фахівці первинної ланки медичної допомоги, тож вони й реалізують розроблену державою політику запобігання вакцинокерованим інфекціям.
Закон провокує до непокори?
Найбільше суперечок і побоювань спричиняє ст. 7 нового законопроєкту, де одним з повноважень Кабінету Міністрів України прописано прийняття «рішення про проведення додаткових обов’язкових профілактичних щеплень населення за епідемічними показаннями при загрозі епідемії інфекційної хвороби на території України». Слово «обов’язкові» провокує непокору, адже громадяни сприймають його як синонім насильства, звідси й реакція «відторгнення», яка часто є невиправданою. До сьогодні в Україні обов’язковими були лише 5 щеплень, передбачені чинним законодавством (туберкульоз, поліомієліт, дифтерія, кашлюк, правець та кір). Решта – добровільні. Водночас якщо на певній території виникло небезпечне захворювання, яке становить загрозу зараження багатьох людей, відповідні щеплення стають обов’язковими. Однак через ліквідацію СЕС, яка мала такі повноваження, реалізація згаданої норми є проблематичною. Примусово вакцинувати населення ніхто з лікарів не наважиться, хоча обмежити невакцинованих осіб у певних діях цілком можливо. Європейський суд з прав людини більше схиляється до виправдання обов’язкової вакцинації перед правом вибору людини. Як розгортатимуться події у законодавчому полі України – покаже час. Наразі ж маємо юридичні колізії і новий законопроєкт їх не лише не усуває, а й дещо поглиблює.
Навіщо норми, які виконати неможливо?
Статті законопроєкту, які визначають права та обов’язки суб’єктів господарювання, повторюють норми статей Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Однак пропонується усувати від роботи, навчання, відвідування закладів освіти «осіб, які є носіями збудників інфекційних хвороб, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому законодавством порядку допомоги з соціального страхування». По-перше, вимога щодо виплат соціального страхування не може бути виконаною, оскільки вона не відповідає його принципам, зокрема, щодо цільового використання коштів, а також потребуватиме додаткових коштів з бюджету Фонду соціального страхування України, джерела покриття яких відсутні. До того ж чітко не прописано, який саме вид допомоги із соціального страхування пропонується здійснювати.
Другою проблемою стане вимога усунути (згідно із законодавством) від навчання та роботи осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекційних хвороб. Якраз згідно із законодавством це зробити буде досить складно. Необхідно дотримуватися балансу між правами дитини на освіту та правами інших дітей щодо права на безпечне середовище.
До того ж згідно з чинним законодавством лише повнолітні особи дають особисту згоду на профілактичні щеплення. За тих, хто не досяг п’ятнадцятирічного віку, це роблять їхні батьки, або інші законні представники. Для щеплення осіб віком від 15 до 18 років згоду необхідно отримати не тільки у них, а й в одного з батьків (представників). І вони ж мають право відмовитися від щеплення дитини.
Дещо дивним видається і п. 7. ст. 17. «Облік та реєстрація інфекційних хвороб», де вказано, що особи, визнані бактеріоносіями і працюючі у сфері обслуговуванням населення, тимчасово переводяться на роботу, не пов’язану з ризиком поширення інфекційних хвороб, але лише за їх згодою. Виникає питання: що буде, якщо вони такої згоди не нададуть?
Хоча слід зазначити: позитивним моментом законопроєкту є відстоювання обов’язкових профілактичних медичних оглядів працівників закладів освіти і дитячих закладів оздоровлення та відпочинку з метою виявлення хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв.
Незнання породжує страхи
Ажіотаж навколо багатьох питань, окреслених у законопроєкті, виникає через недостатню обізнаність громадян щодо вакцинації. Як свідчить практика, найбільше їх лякає ймовірність виникнення ускладнень після вакцинації. Страх перед побічними діями вакцин переважає страх перед ризиком інфекційних захворювань, що і породжує масову відмову від вакцинації. Ситуацію підігріває антивакцинальна кампанія у ЗМІ і майже повна відсутність альтернативної пропаганди, яка б аргументовано спростовувала фейки. Натомість маємо дивну ситуацію: пацієнти не можуть реалізувати своє право на отримання достовірної інформації щодо вакцин (вид, реєстрація, зберігання, частота ускладнень тощо). Якщо пацієнт розуміє, про що саме потрібно дізнатися напередодні щеплення, можливо, йому й нададуть таку інформацію, але переважна більшість не знає, про що запитувати лікаря. При цьому у закладах, які проводять щеплення, не дуже виявляють ініціативу такого просвітництва, як і бажання особливого спостереження за вакцинованими – найчастіше через брак персоналу, його надмірну завантаженість, часові обмеження процедури тощо.
Карантин у садочку – за рішенням Уряду?
Сам термін «карантин» у новому законопроєкті трактується як і в Законі України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Це визначення цілком адекватне і прийнятне в нинішніх умовах. Однак ст. 20 законопроєкту викликає певні застереження. Вона визначає, що карантин встановлюється та відміняється Кабміном (за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, Головного державного санітарного лікаря України).Та оскільки чинне законодавство не окреслює масштабів загрозливої події, при яких Кабмін прийматиме таке рішення, для встановлення карантину, наприклад, в дитячому садочку з приводу вітрянки, потрібно буде запускати ланцюг узгоджувальних дій аж до участі Уряду, або взагалі його не запроваджувати. Тому у новому законі має бути чітко розмежовано функції виконавчої вертикалі для встановлення карантину при спалахах різних інфекційних захворювань – від особливо небезпечних до дитячих інфекцій.
Так само дивує й насторожує позиція щодо суб’єктів, які приймають рішення про проведення профілактичних щеплень населення за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об’єктах. Пропонується, що такі рішення, окрім керівників Ради міністрів АРК, місцевих та центральних органів виконавчої влади, чомусь прийматимуть ще й керівники, які реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, СБУ. Цікаво, останні прийматимуть паралельні з «центром» рішення чи лише в окремих ситуаціях? І, головне, навіщо залучати силові структури до прийняття рішень щодо вакцинації?
Сила закону не повинна відштовхувати
Дуже насторожує й п. 5 ст. 23 «Готовність та реагування на надзвичайні ситуації у сфері громадського здоров’я». Достатньо її процитувати, аби зрозуміти, що нічого не зрозуміло. «У разі запровадження режиму надзвичайної ситуації, режиму надзвичайного стану або інших режимів, встановлених законодавством, на відповідних територіях для регулювання діяльності органів влади, суб’єктів господарювання та громадян тимчасово на термін дії відповідного режиму у разі неможливості забезпечення дотримання державних медико-санітарних нормативів та евакуації людей, замість державних медико-санітарних нормативів та правил можуть застосовуватися відповідні допустимі параметри впливу на організм людини фізичних, хімічних та біологічних факторів у надзвичайних ситуаціях».
По-перше, про які «інші» режими, до того ж встановлені абстрактним законодавством, йдеться? Це дуже важливо, адже вони є підставою для застосування (замість медико-санітарних норм і правил) якихось відповідних (до чого?) допустимих (ким?) параметрів впливу (яких саме?) певних факторів на організм людини! Та й мотивація таких дій теж досить дивна: «для регулювання діяльності органів влади, суб’єктів господарювання та громадян»! Оскільки, наприклад, до фізичних факторів належить температура, вологість, швидкість руху повітря, атмосферний тиск, шум, вібрації та інші види коливальної дії, неіонізуюче та іонізуюче випромінювання, кліматичні параметри тощо, перелік потенційних можливостей їх впливу на організм людини вже викликає занепокоєння.
Наступний пункт згаданої статті законопроєкту зазначає, що введення в дію таких параметрів впливу на організм людини здійснюється шляхом включення відповідних положень у рішення про запровадження режиму надзвичайної ситуації або надзвичайного стану. Тобто знову декларується силовий механізм, що зазвичай відштовхує населення. Тож не дивно, що подібні «норми», овіяні суцільною таємницею і прихованими загрозами, негативно сприймаються суспільством.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
