До пандемії Сovid-19 спеціальність «терапевт» була певним чином знецінена. І раптово, на хвилі пандемії, саме терапевти стали чи не найпопулярнішою спеціалізацією! Саме сьогодні вони на передовій війни з вірусом і від ефективності їх роботи залежить навантаження на вторинну ланку.
Як відчуваються ці зміни всередині терапевтичної спільноти та про можливе майбутнє терапії ВЗ розмовляв із терапевтом, головним лікарем медичного центру VERUM, асистентом кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб ННЦ “Інститут біології та медицини” Київського національного університету імені Тараса Шевченка Вадимом Жежерою.
ВЗ Лікарю, чи відчували ви раніше зверхнє ставлення колег та пацієнтів до свого фаху?
Вадим ЖЕЖЕРА, терапевт, головний лікар медичного центру VERUM, асистент кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб ННЦ “Інститут біології та медицини” Київського національного університету імені Тараса Шевченка– Я згадую період свого навчання у виші, коли вибір терапії як основної спеціалізації був наче вирок. Гіршої долі майбутній лікар собі й уявити не міг. Тобі протиставляли хірургів, кардіологів або урологів, акцентуючи на їх значущості. А ти хто? Невдаха, доля якого сидіти в поліклініці та клепати лікарняні. Але така ситуація складалася роками, та і сама кафедра терапії ніколи не підтримувала позитивний образ лікаря-терапевта. Я досі пам’ятаю полум’яні промови нейрохірургів та представників інших «поважних» кафедр на посвяті у студенти. Серед них не було терапії. Тобто знецінення спеціальності відбулося ніби всередині системи і все із цим погодилися. Більш того, інтересу до терапії ні в кого не було. Її примітизували до нежиті та довідки у басейн. І логічно, що про жоден післядипломний саморозвиток терапевта мови не було. Більшість із нас просто відсижували на прийомі. Деколи у лікарських колах та спільнотах було соромно сказати, що ти терапевт. Твій телефон ніхто не питав, ти взагалі мало кому був цікавим… І одного дня все змінилося. Нас почали розглядати ніби через збільшувальне скло і передавати твій номер як трофей. Виявилося, що кваліфікований терапевт може не тільки тиск виміряти, а й провести цілу родину крізь хвилю Сovid-19, минаючи загострення. А надалі коригувати постковідний стан пацієнта, займатися профілактикою, допомагати відновлювати сили. Тоді про нас згадали не тільки пацієнти, а й колеги. Почався ажіотаж з деклараціями, люди зрозуміли, що мати гарного сімейника – за щастя. Але, правду кажучи, не всі терапевти чи сімейні лікарі були готові до таких змін і далеко не всі виявили бажання займатися лікуванням Сovid-19. Тут як раз і стали очевидними прогалини в знаннях. З’ясувалося, що треба розвиватися, вчитися, рости на рівні з іншими фахівцями.
ВЗ Тобто рівень підготовки сімейних лікарів та терапевтів все ж таки не відповідав такому навантаженню та відповідальності, як сьогодні?
– Нажаль, готовності до зустрічі із вірусом не було ані в нашого міністерства, ані в держави, ані в лікарів та лікарень. І це стосується всіх спеціалізацій. Просто, приміром, урологи як займалися сечовивідною системою, так і займаються нею сьогодні. А наші «довідки» все же таки відійшли в минуле, а рівень відповідальності шалено зріс. Ті, хто зважився швидко зорієнтуватися та включитися в активну терапію коронавірусу, з початку шукав будь-яку наукову інформацію. Дуже допомагав досвід іноземних колег, які вже його мали. Але всі ми рухалися методом проб та помилок. Призначали, відміняли, знову призначали. Так набували власного досвіду. Але ставши теоретиком, лікар навряд чи зміг би знайти відповіді на свої питання щодо Covid-19. Вся медицина кров’ю писана і цей випадок не виключення.
ВЗ Ви пам’ятаєте свого першого хворого на коронавірус? Не було страху?
– Страху не було, але я чітко відслідкував відчуття невизначеності, дезорієнтації. Я не розумів, що буде далі – як вірус себе проявить всередині організму. В цілому я ніби й був готовий: були усі засоби захисту та певний алгоритм дій в голові. Але коли ми маємо справу з чимось невідомим, наш мозок зазвичай тривожиться. Впевненості не було – точно. Пройшов майже рік і тепер все відбувається майже автоматично. Але мені є на що спиратися – на свій досвід та власні помилки.
ВЗ Як думаєте, чи збереже терапія та сімейна медицина свою популярність та затребуваність після пандемії?
– А тепер це все буде залежати від нас. Або ми почнемо виконувати свої функції та ретельно працювати із пацієнтами щодо покращення їх якості життя, або знову дістанемо зі столу бланки довідок. Решта захворювань, окрім Covid-19, не зникла. Є хронічні патології, які потребують ретельного контролю та певного способу життя. Треба бути реалістами: терапевти все ж таки менеджери здоров’я пацієнта і мусять сповідувати превентивну медицину. Так, досвідчений терапевт дійсно може самостійно впоратися із більшістю патологій, виключаючи невідкладні стани. В решті випадків треба швидко відреагувати та скоординувати пацієнта – направити в те відділення або до того фахівця, де йому справді місце. А не змушувати проходити безліч обстежень по колу. Але ми не Боги і є речі, за які терапевтам не варто нести відповідальність. Не погоджуюсь із необхідністю вести неускладнені вагітності сімейними лікарями. Я за першим фахом акушер-гінеколог, тому знаю, що вагітність дуже примхлива: зараз вона не ускладнена, а через годину вже треба рятувати дитину чи майбутню маму. Те саме стосується профілактичних гінекологічних оглядів – цим має займатися гінеколог, а терапевт лише вчасно направляти та слідкувати за результатами. Гінеколог може спрацювати на випередження і виявити певні процеси ще в безсимптомній стадії. Терапевту це навряд чи вдасться. Але ви праві в тому, що сьогодні спеціалізація має крутий шанс відновити свою репутацію, розправити крила. Якщо деякі колеги припинять займатися дурницями і чекати сто гривень за день лікарняного від пацієнтів, а почнуть заробляти на персоналізованій профілактиці, вчасному лікуванню та покращенню стану здоров’я своїх пацієнтів. Тоді в нас цей шанс дійсно буде.
ВЗ Але й одночасно має змінитися парадигма освіти терапевта?
– Звичайно. Кафедри мусять прививати повагу до фаху. Особисто я, викладаючи зараз терапію студентам, намагаюся це робити. Дуже сумно, коли запитуєш в нової аудиторії: хто бажає стати терапевтом? І не бачиш жодної руки у залі. Я розумію, молодь мріє про ювелірні спеціалізації, де одне хірургічне втручання дозволить заробити адекватні гроші. Де ти відчуваєш себе майже Богом, рятуючи життя. Але хтось має турбуватися про те, щоб таких критичних станів просто не виникало. І це наша місія. Я дуже сподіваюся, що серед наступного набору студентів (післяCovid-19) я побачу ліс рук. А поки розповідаю своїм студентам, що досвідчений терапевт – це ходяча енциклопедія, яка мусить мати базові знання з усіх інших спеціалізацій. Жоден інший лікар не може похизуватися такими об’ємами знань. Ніколи не бачив осуду, скажімо, в сторону отоларинголога, за те, що той не вміє прочитати КТГ плоду чи енцефалограму. Мовляв, це ж не його. А терапевт мусить орієнтувати і в тому, й в іншому. Це варто поваги. Більш того, відтепер стало зрозуміло, що терапевт теж мусить відвідувати стажування та міжнародні конференції. Якщо ми зараз не зловимо цю хвилю – навряд и буде другий шанс. Знову затягне на дно медицини…
ВЗ Міжнародні конгреси чи симпозіуми – задоволення не з дешевих. Чи можуть сімейні лікарі собі це дозволити?
– Більшість курсів дійсно коштують грошей, але не всі, тому при бажанні лікар може знайти бюджетну або безкоштовну інформацію. Окрім цього, завжди слід враховувати лікарську спільноту – братство. Я оплатив курс по кардіології і поділився, приміром, із колегою, який купив курс по захворюванням нервової системи. А він – зі мною. Часто буває, що конгрес пройшов і через певний час лекції викладають у відкритий доступ. Головне – шукати можливості, а не жалітися на брак коштів. Не треба забувати про фармакологічні компанії, котрі до пандемії залюбки возили на свої конференції лікарів, які хотіли вчитися. Я вважаю, що цією можливістю варто скористатися і це не означає, ныби компанія тебе «купує» та вимагає надалі просувати її препарати. Ні! Саме на конференціях ми й дізнаємося про новітні технології або нові ліки, тому це нормально, що за більшістю освітніх заходів стоїть фарма. Адже тільки я як лікар визначаю – буду призначати цей препарат чи ні. Грамотний лікар в змозі відрізнити дієвий препарат гарної якості від фуфломіцину. Наприклад, я противник полівітамінів (про це всі знають), і жодна компанія, яка їх виготовляє, до речі, нікуди мене не запрошувала.
ВЗ Як наразі, під час пандемії, проходить контроль за хронічними захворюваннями? Чи не буде згодом спалаху й цих хвороб?
– Хронічні захворювання як були, так і залишилися. На початку карантину пацієнти дійсно боялися зайвий раз приходити до лікаря. Але це швидко минуло, принаймні в нашій клініці. Ті пацієнти, які вже консультувалися раніше, просто певний час самостійно лікувалися по схемам, які їм призначали. Згодом ми почали запрошувати їх на прийом, на обстеження. Більшість хронічних захворювань краще тримати в стадії ремісії, аніж лікувати загострення. Особливо при інфікуванні коронавірусом. Тому ми розробили низку онлайн-консультацій: вони дозволяють пацієнту бути на зв’язку з лікарем та не піддаватися ризику інфікування.
ВЗ Як пацієнти реагують на такий вид консультацій?
– З початку дивувалися. Дехто відмовлявся. Але зараз більшість побачила в цьому купу плюсів. Не потрібно витрачати час та кошти на дорогу, сидіти в черзі тощо. Є час, коли лікар приділяє увагу тільки тобі але через екран телефону чи монітору. Я вирішую, чи потрібні дообстеження і в такому випадку прошу здати певний аналіз в найближчій до пацієнта лабораторії. Отримую результати на пошту і зв’язуюсь з пацієнтом, щоб внести корективи в лікування. Але, повторюся, мова йде про тих пацієнтів, яких я вже знаю і лікував очно, до пандемії. З первинним прийомом таке не практикую.
ВЗ Чому ви пішли з державної медицини?
– Мені набридло дивитися пацієнту в очі та гадати, чи той мене віддячить. Ми ледь зводили кінці з кінцями і шансів, що все зміниться, нажаль, я не бачив. Праця терапевта була повністю знецінена і це страшенно давило. Коли я прийшов сповістити головного лікаря, що звільняюся, той запитав: «Ти що, не отримуєш 100 доларів за день? Чому тобі мало?» Я здивовано дізнався, що мав налагодити схему відкатів із лікарями вузьких спеціалізацій та різними центрами діагностики. Тоді все мало йти, на думку керманича, як по маслу. Оскільки частиною схеми я стати не схотів, вихід був один – приватний медичний заклад. Сьогодні я радий, що не маю витрачати свій робочий час на обговорення «а скільки я вам винен?» Є каса, є відкритий прайс на послуги. Все прозоро. Я лікую, бухгалтерія рахує гроші. В приватній медицині теж не все просто й не до кожного лікаря повний запис. Але тут ти сам собі хазяїн: витрачай певний час на самоосвіту та кваліфікацію, будуй довірливі стосунки з пацієнтами і через певний час їх буде багато, незважаючи на вартість прийому.
ВЗ Що було найскладнішим в перехідний період адаптації?
– Страх спілкування з пацієнтами і так званий синдром самозванця. Раніше мені здавалося, що пацієнти приватних клінік зовсім інші. І вимагають особливого підходу. Я думав, що це багаті та пихаті люди і боявся сказати щось не так. Перші тижні прийму були кошмаром, коли трусилися і ноги, і руки. Згодом я зрозумів, що хворі скрізь однакові, а в приватному закладі, навпаки, більш ввічливі. Звичайно, тут люди вимагають до себе більшої уваги і це нормально. За кожен аналіз чи обстеження пацієнт приватної клініки спитає з свого лікаря. І буде правий. Тому й права на помилку, як на мене, тут немає.
ВЗ Згодом новачку-терапевту довелося стати головним лікарем приватного закладу. Чи це правильно, що лікар з великим прийомом ще й адміністратор?
– Це досить важко. Звичайно, пацієнти часто відволікають. Але коли я погоджувався на цю посаду, то сам вирішив залишити клінічну практику. Втратити навички практикуючого лікаря дуже легко, як й потік пацієнтів. На сьогодні приблизно 70% свого робочого часу я віддаю пацієнтам, решту – адміністративній роботі. Дуже вдячний своїм колегам, які допомагають нести цей тягар. Зі звітами мені дуже допомагає начмед, наприклад. Я думаю, за поганих відносин в колективі все було б набагато важче. Повторюся, суміщати не легко, і інколи, особливо під кінець важкого робочого тижня, хочеться все покинути. Але ти трохи відпочиваєш і йдеш далі.
ВЗ Яких менеджерських навичок бракувало на початку найбільше?
–Я мав досвід адміністративних посад і в державному секторі медицини. Я був і замом головного лікаря, і завідуючим відділенням. Звичайно, я проходив курси управління медичним закладом, але на практиці все виглядає інакше. На мою думку, найбільше бракувало аналітики. На початку я не нехтував порадами більш досвідчених колег з інших лікарень. Слухав й робив власні висновки. Було й те, що не вдавалося, за що «прилітало», але це мій шлях, мій досвід.
ВЗ На вашу думку: чи вдалася реформа первинки?
– Наразі дуже рано робити будь-які висновки. Прогнозую, що на заплановані зміни піде років п’ять і по закінченні цього терміну вже можна сказати: спрацювало чи ні. Поки, звичайно, ні. Але це тільки початок шляху. Первинка в державному секторі суттєво недоукомплектована. Багато сімейних лікарів толком не розуміють, які зміни запроваджено і до чого вони мають призвести. Їх кинули у бій неготовими. Операційна система, в якій ми мусимо працювати, то висне, то взагалі вмирає. Зрозумілого алгоритму дій немає, а є багато зайвого хаосу. З’явилося ще більше писанини, а Covid-19 взагалі все загострив та погіршив. Ми маємо великі проблеми із статистикою і це логічно за такого стану речей. Однак саму ідею реформування я підтримую. Для пацієнта це могло би бути дуже зручно – мати до кого звернутися у разі проблем зі здоров’ям. Але на сьогодні пацієнти толком не знають для чого потрібен терапевт і з якими питаннями точно не до нього. Сподіваюся, що згодом систему відрегулюють, на це потрібен час. Функціонал сімейного лікаря стане очевидним і сталим. Якщо цікавить моя особиста думка, то вважаю, що не на тих лікарів зробили ставки. В нас були абсолютно готові потенційні сімейники – лікарі швидкої допомоги. От там досвід, як треба! Більш старшому поколінню цих лікарів вже не варто їздити по нічних викликах. Вони могли сидіти на сімейному прийомі та приносити там багато користі. А не молодь, яка ще анатомію досконало не вивчила.
ВЗ Як ви, як головний лікар закладу, де є первинна ланка, плануєте розвивати сімейну медицину?
– Ми працюємо над розширенням цього сектору – плануємо відкривати додаткові клініки та віддалені кабінети. Також в планах на найближчий час ввести посаду – сімейний лікар в аптеці. Це буде соціальною інновацією мережі VERUM та стане у нагоді пацієнтам, які звикли лікуватися у провізора, оминаючи лікаря. Тобто людина зможе проконсультуватися на місці щодо певного препарату, сумісності діючих речовин чи побічних ефектів. Ну і, звичайно, освітній процес сімейних лікарів – теж наше завдання. Тому ми проводимо семінари, тренінги та курси для наших лікарів. Це все задля того, щоб зробити спеціалізацію опорною.
Тетяна ПРИХОДЬКО, спеціально для «ВЗ»
