У житті є безліч обставин, які можуть спонукати доктора виїхати з рідної країни жити і працювати за кордон. Далеко не завжди причина у низькій заробітній платі або неможливості реалізувати свій потенціал, як заведено вважати.
Іноді причини навіть дуже позитивні — сімейні обставини. А ось далі — все, як то кажуть, на загальних підставах.
Про те, який шлях доводиться долати перш ніж повернутися в улюблену професію, «ВЗ» люб’язно погодилася розповісти лікар-педіатр, кандидат медичних наук, член Європейської асоціації з дитячих інфекційних хвороб (ESPID) Інна Германенко.
ВЗ До моменту від’їзду Ви зробили досить успішну кар’єру — захистили кандидатську дисертацію, опублікували понад 100 наукових робіт, обіймали посаду проректора з лікувальної роботи та доцента кафедри дитячих інфекційних хвороб Білоруського державного медичного університету. Вам важко було все це залишити?
Інна ГЕРМАНЕНКО, лікар-педіатр, кандидат медичних наук, член Європейської асоціації з дитячих інфекційних хвороб (ESPID)— Переїзд був продиктований особистими мотивами, адже мій чоловік громадянин Швеції. Одружившись, якийсь час, чоловік намагався пристосуватися до життя в Білорусі, та, на жаль, не вийшло.
Але професію змінювати я ніколи не планувала. Навпаки, мені хотілося розвиватися, вдосконалюватися, бути корисною людям, отримувати від своєї роботи задоволення.
На батьківщині, на жаль, реалії не надто радували: система влаштована так, що лікар завжди змушений керуватися командами «з гори», відчувати нескінченний контроль та перебувати у перманентному стресі від того, що будь-яка твоя дія може бути оскаржена. При цьому, захиститися лікар ніяк не може, а повинен тільки постійно виправдовуватися …
Все це, звичайно, накладає відбиток на те, як себе почувають медики — їм, на жаль, не дуже комфортно, що своєю чергою й спонукає багатьох до від’їзду.
ВЗ Проте, далеко не всі наважуються щось міняти так кардинально. Напевно і у Вас були певні побоювання?
— Звичайно, будь-який переїзд — це завжди дуже серйозно. І перше, що лякає, думаю, не тільки мене — це те, що ти потрапиш в абсолютно інше середовище, де в взагалі-то і без тебе непогано обходилися. А тому думаєш, що на тебе особливо не чекали, адже є й свої професіонали. Доведеться пристосовуватися до нового життя в усіх його аспектах, зокрема і в професійному плані. Тож, для більшості людей це стрес!
На моє щастя, дійсність виявилася більш приязною, ніж припущення. Люди, і в тому числі майбутні колеги, зустріли мене дуже гостинно, адже Швеція — інтернаціональна країна.
Дуже багато лікарів тут колись звідкілясь приїхали або вчилися за кордоном. Та навіть ті, хто тут народився і виріс, як правило, вихідці з інтернаціональних сімей.
ВЗ Переїзд до іншої країни — не те ж саме, що туристична поїздка. Які складності довелося долати в першу чергу?
—У чому насправді можуть виникати складнощі, і до цього потрібно бути готовим – це знання мови і особливостей країни, в яку ти їдеш.
Коли я вісім років тому переїхала до Швеції, мені тоді вже виповнилося п’ятдесят років, я певною мірою відбулася в професії і була вже зрілою людиною, тож це було непросто. Все-таки так кардинально міняти життя краще трохи раніше — років в тридцять п’ять – сорок. Тоді на розвиток ще залишається досить багато часу. У мене, правда, вийшло, але я була досить досвідченим фахівцем, крім того, тісно співпрацювала з європейськими професійними організаціями.
Так чи інакше, але потрібно було освоїти мову (хоча б до певного рівня) і скласти іспит. Вчити мову довелося тут, бо в Білорусі на це, на жаль, не було часу.
Потім необхідно було отримати місце на, так звану, «пробну практику». Це не дуже складно — у перший місяць потрібно показати, що ти, в принципі, лікар. Ходиш за колегами і вони тобі ставлять питання: як би ти вчинив в тому чи іншому випадку, яке б рішення прийняв, що б призначив для діагностики тощо. Або, наприклад, як би ти розрахував харчування для дитини. Все це я, безумовно, знала, а крім того, повторюся, досить добре орієнтувалася що і як відбувається в Європі, в світі. Я й зараз читаю багато іноземної фахової наукової літератури — це дуже гарна звичка, ніколи не завадить.
Після було шість місяців фактично самостійної роботи, але при керівникові. Цей етап, на жаль, не всі іноземці могли пройти, тому, в останні кілька років шведи дещо змінили алгоритм . Тепер людина спочатку повинна скласти теоретичний іспит, який включає дуже багато з клінічної практики: практично всі дисципліни і навіть трохи біохімії, гістології тощо.
Ці тести, звичайно, не з легких, але, в принципі, якщо посидіти, почитати, згадати, то нічого захмарного.
Потім потрібно скласти практичні навички – продемонструвати свій підхід до пацієнта, як збираєш анамнез, встановити діагноз і призначити якесь мінімальне лікування.
ВЗ Як у Швеції працюється лікареві?
— Тут система охорони здоров’я дуже розумно вибудувана.
Почнемо з того, що у Швеції є дві категорії медичних сестер: медична сестра в нашому розумінні тут — молодша медсестра, а медична сестра за шведською моделлю — це фахівець, який вчиться мінімум три роки у вищій школі чи університеті, а потім ще мінімум рік проходить стажування за фахом. Тобто, фактично, це те ж саме, що у нас фельдшер.
Годі й говорити, що такі медичні сестри дуже компетентні, і тому саме вони беруть на себе дуже великий обсяг роботи з пацієнтами.
Робота лікаря — оглянути, діагностувати і дати перші рекомендації : призначити лікування, дієту і так далі. Все інше є завданням медичних сестер.
Крім того, у лікаря багато інших помічників. Наприклад, у відділенні є нутриціоніст, тож сім’я має можливість отримати у нього всі необхідні рекомендації з питань годування малюка, приготування їжі для дитини та інших. Таким чином, час лікаря не витрачається на розповіді, як приготувати кашку, супчик тощо.
Не кажучи вже про те, що тут лікар взагалі не займається розв’язанням соціальних питань. Скажімо, коли я як педіатр, оглядаючи дитину, помічаю, що мама не робить того, що я призначила раніше, і це викликає у мене занепокоєння, я можу і повинна делегувати розв’язання цього питання соціальним працівникам. Для цього я заповнюю відповідну онлайн анкету і вказую, на що саме необхідно звернути увагу. А вже соціальні працівники, а не педіатр, з’ясовують причини та можливі варіанти допомоги сім’ї впоратися з цією ситуацією.
ВЗ Кому шведські пацієнти довіряють більше, лікареві чи Google? З ними складно знаходити спільну мову?
— О, ні, тут дуже вдячні пацієнти! У Білорусі я пропрацювала понад двадцять п’ять років, а тут самостійно тільки шість, але навіть за ці шість років почула в рази (!) більше подяки та визнання від пацієнтів, яких лікувала. На додаток, вони дуже позитивно ставляться до лікарів-іноземців.
Ще одна важлива відмінна риса, про яку не можна не сказати, — статус лікаря тут дуже високий, і пацієнти беззастережно довіряють лікарям. Люди впевнені, якщо ти отримав ліцензію лікаря, то не може бути жодних підстав тобі не довіряти, навіть коли ти поки лікар-стажер.
Натомість у Білорусі я багато разів чула від пацієнтів: «Я подивився в Google, в принципі, у дечому ви маєте рацію …». У Швеції навпаки, ми їм говоримо: «Ну почитайте, зрештою, в Google, наприклад, про ту чи іншу дієту! Або подивіться на You Tube, як виконувати ті чи інші вправи», але пацієнти не довіряють інтернету, вони довіряють лікарю і вважають за краще мати інформацію від нього!
ВЗ Як влитися в нову систему?
— Я б порадила спочатку дуже уважно спостерігати, бути поруч з колегами, дивитися що і як вони роблять. Але, як то кажуть, не святі горщики ліплять!
Важливо розуміти і бути готовим до того, що у Швеції до професії лікаря потрібно пройти дуже довгий шлях. Коли лікар приїжджає сюди з будь-якої європейської країни, то повинен скласти іспит — ми про нього вже говорили — щоб отримати місце в інтернатурі, яка тут називається «загальна спеціалізація» і триває вісімнадцять місяців.
Відбувається це, як і у нас: інтерни ходять по різних відділеннях, опановують різні навички з допомогою досвідчених фахівців. Часто, аби пройти інтернатуру, потрібно стати в чергу. Чекати можна декілька років, особливо у великих містах, працюючи тим часом помічником лікаря. Ця робота оплачується, хоча й зовсім не так, як лікарям.
Потім, попрацювавши помічником лікаря, необхідно пройти спеціалізацію, яка триває п’ять років. Для мене це було швидше, оскільки я на той час в Білорусі закінчила аспірантуру та клінічну ординатуру, отримала науковий ступінь. Це мені зарахували, що значно прискорило проходження спеціалізації.
Але якщо людина знає чого прагне і вмотивована, то цілком реально подолати будь-які труднощі і здійснити заплановане.
ВЗ А що передбачає повний п’ятирічний курс спеціалізації?
— Потрібно пройти всі цикли від офтальмології, гінекології, хірургії тощо під керівництвом фахівців, але водночас, майже самостійно. Саме такий підхід дозволяє опанувати безліч практичних навичок.
Хочу сказати, що тут лікарі багато чого вміють робити руками (звичайно, якщо хочуть). Наприклад, вони досить добре можуть розібратися в лор-проблемах, гінекології, очних хворобах і так далі.
До нас в педіатрію на стажування також приходять лікарі загальної практики на два-три місяці. Вони беруть пацієнтів, з нами обговорюють їх ведення тощо. Це дуже позитивний практичний досвід.
Отже, тут особливо не кваплять події — лікарями стають тільки в сорок – сорок п’ять років. Тому нашим колегам не варто боятися, що вони приїдуть і будуть старшими за місцевих ескулапів. Тут до цього дуже адекватно ставляться.
ВЗ Як складалися стосунки з колегами? Як вони ставляться до іноземців, Ви для них — конкурент?
— Конкурент, безумовно, але не тому, що іноземка. Звичайно, в деякому сенсі, дискримінація існує. Вона не відкрита, але дуже зрозуміла. Хоча про це вголос ніхто не скаже, але, якщо потрібно обирати, наприклад, кого з претендентів брати на роботу, звичайно, перевага буде не на користь іноземця. І вже повірте, знайдеться маса формулювань, аби пояснити таке рішення. Але тут вже, як то кажуть, маємо, що маємо.
Щодо ставлення колег, це, напевно, як і скрізь — люди дуже різні. Багато хто ставиться до колег-іноземців дещо скептично, і не особливо налаштований прислухатися до їхньої думки. Але, якщо ти вмієш свою точку зору обґрунтувати і відстояти, це приймається і тебе почують.
З іншого боку, потрібно розуміти, що лікарі тут, особливо в останні п’ять років, стали дуже регламентовані величезною кількістю коротких, але докладних гайдлайнів/керівництв тощо.
Наприклад, якщо у пацієнта болить живіт, є дуже чіткий алгоритм дій лікаря — ані кроку у бік! Таких алгоритмів дуже багато, для будь-якого стану, і всі вони виконуються. В якомусь сенсі це добре, але для нас не звично.
Напевно, у зв’язку з тим, що ми вихідці з системи охорони здоров’я, де не було таких широких можливостей для діагностики, ми, чесно кажучи, на голову вище місцевих лікарів, оскільки у нас дуже добре розвинене логічне/ клінічне мислення. Ми абсолютно по-іншому дивимося на проблему: при болю в животі шведський лікар почне обстежувати живіт відповідно до алгоритму і без жодних інших припущень, а наш, швидше за все, розгляне всі можливі припущення. Адже, якщо і у дитини болить живіт, це не означає, що проблема саме в животі! Можливо, справа у якійсь психотравмі — розлучилися батьки, неприємності у школі тощо. Іншими словами, ми розглядаємо проблему комплексно, беручи до уваги й ось такі психологічні аспекти. Тому, із задоволенням відзначу, що наші лікарі точно не гірше.
Я, до речі, знаю, лікарку з України, яка пройшла тут спеціалізацію з дитячої психіатрії й успішно працює у Швеції. Хоча так буває не у всіх, багатьом пострадянським лікарям досить складно проходити пробну практику через іншу особливість нашого навчання — ми занадто рано йдемо в спеціалізацію. Закінчив інститут/університет, і ти вже педіатр, гінеколог або стоматолог і так далі. Адже у нас немає такого, щоб пройти загальну інтернатуру, а потім ще п’ять років вчитися. Про нас тому й кажуть часто, що ми настільки заглиблені у свою спеціалізацію, що іноді це заважає рухатися уперед.
У Швеції лікар загальної практики (сімейної медицини) — це фахівець, який у своїй поліклініці робить багато чого, що у нас вважалося б завданням для вузького спеціаліста. Наприклад, вони самостійно встановлюють внутрішньоматкові спіралі, компетентні в питаннях різних методів контрацепції, можуть виконувати мініоперації, приймають пологи і навіть проводять скринінг новонароджених і дітей всіх вікових груп.
А педіатр тут — вузький фахівець. Я, наприклад, як педіатр, що працює в консультативному центрі, з недавнього часу стала брати участь в програмі «День здорової дитини» . Раз на тиждень лікарі загальної практики (НЕ педіатри) проводять для своїх маленьких пацієнтів досить широкий скринінг — тазостегнові суглоби, патології органів зору (аби, наприклад, виключити катаракту) і багато іншого. Після цього пацієнтів, у яких були виявлені певні проблеми, направляють до педіатрів.
Таким чином, тут лікар загальної практики володіє дуже великою медичною ерудицією і навичками.
Повинна зізнатися, що і я тут багато чому навчилася, зокрема, виконувати офтальмоскопію. Не кажучи вже про те, що користуватися отоскопом для мене тепер так само звично, як колись шпателем.
ВЗ Чи дорого обходяться пацієнтам такі регулярні огляди і як вони організовані: до вас потрапляють за направленням від лікаря загальної практики?
— У Швеції медицина державна, хоча є певна кількість страхових компаній. Деякі приватні лікувальні установи укладають договори з муніципалітетами або ландстингами про надання медичних послуг, але на тих же умовах, що й у відповідних установах сектора страхової медицини.
Таким чином, для пацієнтів віком до вісімнадцяти років будь-яка медична допомога безплатна. При цьому, лікар може призначити будь-які, навіть, екзотичні, обстеження – ніхто не заборонить.
Щоб потрапити в консультативний центр, пацієнт повинен мати направлення від лікаря загальної практики. Це не завжди пов’язано зі складністю патології іноді лікареві просто не хочеться зайвого клопоту, тому передає пацієнта далі. Та в цьому немає якихось шведських особливостей, так у всьому світі, напевно. Адже справа не тільки в можливостях лікаря, а ще й у його бажанні розібратися. Якщо ти цього робити не хочеш, будеш шукати можливість делегувати комусь іншому. Тим більше, що тут лікар загальної практики не залежить від кількості пацієнтів, як в Україні, наприклад, де необхідно набирати пацієнтів, піклуватися про те, щоб вони хотіли йти саме до тебе… Тут вибору ніякого немає, вони все одно прийдуть.
Для дорослих людей перший візит до лікаря платний і потім протягом року людина платить певні суми. Але це не дорого, близько 25 $ для пацієнта, решту доплачує держава.
Тут вигідно бути хронічно хворим, оскільки, якщо людина змушена часто відвідувати лікаря, то після виплати певної суми (підсумовуються оплати всіх візитів за рік), медична допомога надається абсолютно безкоштовно.
Але абсолютно для всіх безплатною є екстрена медична допомога, оперативні втручання і більшість аналізів.
Тетяна СТАСЕНКО, «ВЗ»
Дізнайтеся більше: Лікарі-мігранти. Куди їдуть працювати українські медики й скільки їм платитимуть у 2021 році?
