Рівень захворюваності на туберкульоз в Криму досить високий, як, втім, і по всій Україні. У чому причина його зростання — ще належить з’ясувати, хоча деякі з медичних чиновників готові стверджувати, що кількісне зростання захворюваності частково сталося через поліпшення діагностики туберкульозу в Україні та широке впровадження експрес-діагностики. Однак існує усталена думка про те, що основною групою ризику серед носіїв туберкульозу є громадяни, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. З цим твердженням готовий сперечатися лікар Геннадій Прокудін, який більше року працює фтизіатром у більш ніж закритому закладі столиці Криму — Сімферопольському слідчому ізоляторі, де утримуються громадяни, підозрювані у скоєнні злочинів, чи вже засуджені, які очікують своєї відправки безпосередньо до колонії. Серед них є і хворі на туберкульоз, багато з яких дізналися про це вже за гратами.
ВЗ Геннадію Олександровичу, чи дійсно в слідчому ізоляторі настільки багато хворих на туберкульоз, що це становить загрозу для всього суспільства?
— Ніякої масовості в появі хворих немає — до нас надходять тільки кілька людей за рік, у яких дійсно діагностовано туберкульоз. Більше того, скажу, що порівняно з цивільною поліклінікою, де я до цього працював, в СІЗО таких пацієнтів виявляється не багато. І стверджувати, що вони заражаються тут, я не можу: найчастіше підслідні надходять до нас уже хворі. Первинні обов’язкові обстеження вони проходять у міліції, в ізоляторах тимчасового утримання, де їм роблять флюорографічне обстеження і виявляють захворювання. У нас таких арештантів поміщають у туберкульозний блок, де вони продовжують (або починають) своє лікування, тим більше, що всіма необхідними для цього ліками та додатковим харчуванням ми їх забезпечуємо. Там хворі з відкритою формою захворювання утримуються окремо від тих, хто хворіє на легку форму. Але потрібно розуміти, що у нас не лікарня, не санаторій, а в’язниця, отже треба враховувати режим утримання, який не дає можливості широкого обстеження спецконтингенту, проведення деяких спеціальних процедур тощо. Деякі види лікування також мають обмеження. Повторюся — у нас не лікарня, але всі обов’язкові препарати хворі отримують і, звичайно, безкоштовно. Інша справа, що, наприклад, вітаміни або додаткові ліки сюди, в ізолятор, хворим на туберкульоз купують і передають родичі.
ВЗ Чи буває, що ваші підопічні відмовляються від лікування?
— Таке трапляється вкрай рідко, принаймні, за мою практику. Звичайно, на «відмовників» ми складаємо акти, але, повірте, це поодинокі випадки. Буває у них такий стан пригнічений, що нічого не хочеться, але як тільки такі хворі починають себе почувати гірше, вони тут же припиняють медичне «голодування». А за кілька місяців перебування в ізоляторі вони не лише повноцінно лікуються, але часто буває, що і повністю позбавляються від недуги. І це, зауважте, в тюремних умовах. А якщо після винесення вироку такі пацієнти відправляються на етап, вони поміщаються для відбування покарання в так звані «тубзони», де триває їх лікування.
До речі, за законом ми не маємо права приймати в слідчий ізолятор громадян, які страждають від важкої форми туберкульозу, за що нас не раз критикувала прокуратура. Таким хворим потрібне спеціальне лікування, тому вони відправляються в тубдиспансер на околицю міста, де лікуються, перебуваючи, по суті, під вартою.
ВЗ Існує думка, що, виходячи на свободу, колишні арештанти небезпечні для оточуючих — адже буває, що такого ув’язненого просто звільняють від відбування покарання через хворобу?
— Є процедура так званого актування, і стосується вона хворих не тільки на туберкульоз, а й на інші важкі хвороби. Тут наше завдання полягає в тому, щоб дати об’єктивну оцінку стану засудженого пацієнта, а ось рішення про те, звільнити його від покарання чи ні, на підставі нашого акту виносить уже суд. Такі хворі, як правило, перебувають у лікарнях навіть після звільнення, де, на жаль помирають через деякий час. Але це трапляється рідко — одиниці на рік. У системі виконання покарань ми можемо надавати, самі розумієте, посильну медичну допомогу.
Ми обов’язково відстежуємо шлях наших пацієнтів, які виходять на свободу і зобов’язані лікуватися від туберкульозу. Даємо за місцем проживання виписку про стан здоров’я, вимагаємо розписку про те, що пацієнт обов’язково звернеться до медичного закладу і навіть дзвонимо туди і попереджаємо, щоб його чекали, і повідомляємо, яке лікування він у нас отримував. Тобто, ведемо облік таких хворих, щоб вони у жодному разі не губилися, адже буває, що звільнився громадянин без певного місця проживання, їде, наприклад, не в Алушту (як заявив при виході на свободу), а в інше місто України. Але таких небагато, і на загальну картину захворюваності на туберкульоз вони не впливають.
Скажу, що багато хворих самі винні в тому, що захворіли — такий ненормальний спосіб життя, що веде наш спецконтингент, а це і куріння, і алкоголь, і багато інших чинників, автоматично «вводить» їх до групи ризику.
Світлана КАЧАЄВА, власкор «ВЗ»,
АР Крим
