Прочитав у часописі «Ваше здоров’я» від 25 січня 2013 р. добірку матеріалів «Яка страхова медицина потрібна Україні». Хочу висловити і свою точку зору як «експерта з народу». Отже, чи можливе запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування з 2015 р.? На жаль (а може, на щастя?) — ні! І ось чому.
Нині система охорони здоров’я фінансується з державного та регіональних бюджетів. Бідно, недостатньо, але фінансується. Скажемо чесно: наші бюджетні заклади надають за малим винятком медичну допомогу саме соціально-незахищеним категоріям населення — дітям, пенсіонерам, дрібним службовцям, «малим» підприємцям та безробітним. Фінансування такої системи охорони здоров’я цілком і повністю залежить від обсягів збору податків. Перехід до принципу страхової оплати за надану медичну допомогу неминуче спричинить повну ліквідацію фінансування за кошти, отримані від податків. Чи зменшиться при цьому податкове навантаження на малий та середній бізнес та фонд оплати праці? Звичайно, ні! Виникне новий, так званий «медичний», податок або «обов’язковий страховий збір». Хто ж його платитиме? Передбачається — роботодавець або сам громадянин. Що вчинить роботодавець? Або скоротить кількість найманих працівників, або переведе їх у тіньовий сектор. Чи зможе окремий громадянин платити достатній для повноцінної медицини страховий внесок? Ні! Чому «батьки» страхових реформ скромно замовчують суми страхових медичних внесків у країнах Європи? Бо тоді всім усе стане зрозуміло…
Нескладні медико-соціальні дослідження свідчать, що найчастіше хворіють пенсіонери, діти, безробітні тощо. Отже ці категорії споживають найбільший обсяг медичних послуг за відсутності (і нині, і на перспективу) позабюджетного фінансування на покриття видатків за ці послуги.
Наявність чи державної, чи приватної медичних страхових компаній також передбачає жорсткий контроль виконання стандартів та протоколів лікування. Якщо ж дотримуватись навіть чинних вітчизняних лікувально-діагностичних протоколів, вартість такого лікування у 20-25 разів перевищить нинішні реальні можливості вітчизняної охорони здоров’я. Чи з’являться у нас такі кошти у найближчі 5-10 років? Сумніваюся!
Поки ми дискутуємо про плюси і мінуси медичного страхування та шляхи медичної реформи, у вітчизняній охороні здоров’я прослідковується тривожна і навіть небезпечна тенденція. За лаштунками впровадження сімейної медицини відбувається тиха «зачистка» спеціалізованої медичної допомоги. Натомість виникають приватні спеціалізовані медичні структури, розраховані на те, що хворий прийде до них, бо йти йому буде більше нікуди! Активно триває процес монополізації спеціалізованої медичної допомоги. Це ж стосується і лабораторної та апаратної діагностики. Прибутки таких медичних структур ґрунтуються не на чесній конкуренції з державними та комунальними закладами охорони здоров’я, а на безвиході хворого! Відбувається протиправна «інвазія» приватних медичних структур у приміщення державних та комунальних лікувальних закладів. Якщо ці процеси держава не візьме під контроль, матимемо ситуацію: все є, але воно недоступне через високу вартість.
Пропрацювавши багато десятиліть у системі охорони здоров’я і практичним лікарем, і організатором охорони здоров’я, споглядаю на нинішні процеси в медицині з тривогою, але не без надії. Поза сумнівом, реформування галузі назріло, воно є необхідним і неминучим, але це реформування має бути детально підготовлене. Можливо десь глибоко, у надрах кафедр та деяких науково-дослідних інститутів існують розрахунки, відповідний статистичний матеріал, соціологічні дослідження на тему реформ охорони здоров’я. Але вони так «глибоко», що їх майже не видно ні пересічним лікарям-практикам, ні споживачам медичних послуг. Тому висловлю деякі свої пропозиції.
Перше, що треба зробити, — детально проаналізувати рівень та структуру захворюваності по контингентах та нозологіях по всій Україні з урахуванням соціальної структури населення. Надалі на підставі чинних (хай і недосконалих) протоколів визначити реальну потребу у лікарняних ліжках по кожній спеціальності з урахуванням госпіталізації як за медичними, так і за медико-соціальними показами. На підставі таких досліджень підготувати нові накази про номенклатуру закладів, ліжковий фонд, номенклатуру спеціальностей та штатні нормативи. На підставі цього визначити, скільки коштів потребує медицина і скільки реально держава їх може виділити. Ці розрахунки є вкрай необхідними для розробки моделі страхової (чи іншої) медицини в Україні. Визначивши мінімально-необхідну кількість медичних закладів та штатів, слід розпочати зміни системи медичного постачання, налагодивши роботу в усіх регіонах державних центрів медичного постачання для забезпечення медичних закладів медикаментами, медичною технікою та виробами медичного призначення. Філії таких центрів мають функціонувати в усіх медичних закладах державної та комунальної форми власності. Потрібно припинити практику примусового «перелицювання» лікарів інших фахів у лікарів загальної практики — це лише дискредитує ідею сімейного лікаря. Слід повністю переосмислити систему післядипломної освіти лікарів, особливо загальної практики. І розпочати цю роботу потрібно негайно.
Якщо «батьки» реформ усе ж таки захочуть перенести в Україну одну з Європейських моделей страхової медицини без урахування різниці у рівнях життя населення у країнах Європи і в Україні, такі реформи зазнають краху! Тому передусім на український ґрунт треба переносити не організаційну структуру медицини Заходу, а передові медичні технології!
Однак будьмо оптимістами, сподіваймося на те, що реформування охорони здоров’я в Україні за європейськими зразками буде проводитися і європейськими методами: розрахунків, обґрунтувань та доказового прогнозування. Тим більше, що реформування охорони здоров’я — не разовий захід, а тривалий процес, котрий вимагає постійної корекції та удосконалення.
Юрій Радостин, лікар-пенсіонер,
м. Тернопіль
