Вітчизняна трансплантологія: шлях у нікуди?

Закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», який сьогодні діє в Україні, прийнятий ще у 1999 році. Із того часу відбулися організаційні зміни у сфері охорони здоров’я, виявилися прогалини та недоліки його положень. У квітні у парламенті зареєстровано проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (щодо встановлення правових відносин, умов та порядку застосування трансплантації). Найбільше суперечок точилося навколо пропозиції змінити чинну презумпцію незгоди на презумпцію згоди у ст. 16 Закону. Багато фахівців стверджують, що саме ця законодавча норма здатна дати зелене світло подальшому розвитку вітчизняної трансплантології. Минуло кілька місяців, але ситуація практично не змінилася. У Раді так само дискутують, а люди тим часом помирають, не дочекавшись донора. У зв’язку із цим 28 травня відбулася прес-конференція на тему «Проблеми трансплантології». Обговорювалися відсутність в Україні алогенних трансплантацій кісткового мозку, фінансування програми Міністерства охорони здоров’я України «Лікування за кордоном», необхідність прийняття Закону України «Про трансплантацію» та інші. У заході взяли участь директор координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин МОЗ України Руслан САЛЮТІН і президент благодійного фонду «Допомога онкохворим дітям» Валентина МАРКЕВИЧ.

Руслан Салютін:
Наша країна не підтримує світові стандарти
Зараз немає напряму в медицині, який би розвивався динамічніше за трансплантологію — ця наука посідає провідні позиції в усіх країнах світу. Практично скрізь ведеться напружена робота з розробки нових методів використання трансплантації при лікуванні важких захворювань. На превеликий жаль, наша країна не підтримує світові тенденції: левова частка грошей, які виділяються на трансплантологію, спрямовані на лікування за кордоном. А розвиток цієї галузі має бути національним пріоритетом. Якщо ми не будемо його розвивати зараз, то весь час звертатимемося до «когось» і вивозитимемо свої кошти за кордон. Фінансуючи чужу медицину, ми фінансуємо чужу державу. Як і відбувається зараз із республікою Білорусь. Приміром, за кошти, отримані за трансплантацію однієї нирки громадянину нашої країни, білоруси роблять 5-6 трансплантацій своїм громадянам. Чому ж ми досі не можемо налагодити систему транс­плантації у себе в Україні? Адже ті законодавчі ініціативи, які в даний час розглядаються урядом (проект Закону України «Про внесення змін до Закону про трансплантацію»), можуть забезпечити надання якісної медичної допомоги громадянам України вдома, зекономити державний бюджет та знизити соціальну напруженість. У нас тільки органної трансплантації потребує більше 4 тисяч осіб, а ми можемо забезпечити лише сотні. Це нормально для держави, яка вважає себе європейською? Рівень розвитку транс­плантології в нашій країні один із найнижчих. Зараз ми відправляємо за кордон для виконання трансплантації, а що буде завтра? Ми будемо користуватися послугами іноземних клінік для операції з приводу гострого апендициту?

Торік було виконано близько 80 трансплантацій кісткового мозку. Практично всі вони аутологічні. Такі трансплантації становлять 70% від загальної кількості. Решта — транс­плантації чужорідного матеріалу, з яких 15% — від родинних донорів і 15% — від неспоріднених, для них, власне, і потрібен реєстр донорів.
У Росії, наприклад, з 1992 року практично в кожному регіоні відкриваються центри трансплантації кісткового мозку. В Україні ж на сьогодні існує чотири центри трансплантації кісткового мозку: ОХМАТДИТ, дитячий міський центр трансплантації кісткового мозку, Національний інститут раку та відділ на базі Інституту невідкладної хірургії
ім. В.К. Гусака (Донецьк). Ще один приклад. Україна така ж по території, як Іспанія — там таких центрів 45. А з наших чотирьох реально працює лише два — ОХМАТДИТ та міський центр трансплантації кісткового мозку, який, до речі, давно варто передати під егіду МОЗ, оскільки міська влада не спроможна його фінансувати. Він може виконувати близько 120 трансплантацій на рік, а виконує близько 50-ти — в найкращі часи.
Я хочу, щоб усі зрозуміли: транс­плантація кісткового мозку — рутинна операція, коли процес налагоджений. А багато наших гематологів і досі вважають пацієнтів, яким показана ця операція, смертниками. Вони живуть реаліями 70-х років, не знаючи, що десятирічна виживаність зараз сягає 98%. До того ж, більшість наших фахівців лікують онкогематологічні хвороби теж «по старинці». У результаті ми отримуємо пацієнтів, яким автотрансплантацію вже неможливо виконати, а алогенний матеріал у родичів підібрати не виходить. Такі люди приречені на чергу і несприятливий результат.

Валентина Маркевич: Помираючі діти нікого не цікавлять
Наш Фонд «Допомоги онкохворим дітям» знаходиться в місті Суми. Я є членом колегії МОЗ від громадської організації, представляю інтереси онкохворих дітей. Наша «історія» з дітьми, яким необхідна трансплантація, почалася з маленької дівчинки — їй був потрібен неспоріднений донор. Ми знайшли клініку в Італії, що погодилася допомогти, навіть отримали рахунок-фактуру. І тоді я дізналася про програму, яка діє в Україні, і спробувала встати на чергу, щоб допомогти цій дитині. На той момент фінансування програми було мінімальним і на черзі стояло 24 дитини. За два роки стояння у черзі ми побачили лише один результат — 10 дітей загинуло. Тоді ми вирішили привернути увагу громадськості до проблем трансплантації кісткового мозку і домогтися збільшення фінансування. За допомогою телебачення, куди запрошували різних політиків, нам вдалося домогтися збільшення бюджету на трансплантацію за кордоном до
30 млн грн. Лікування однієї дитини у чужій країні обходиться близько 200 тис. євро. В Україні трансплантацію від неспорідненого донора можна провести за 600 тис. грн. Виходить, що для держави «вигідніше» вивезти кошти за кордон, ніж налагодити власну систему трансплантації?

Ці події відбулися наприкінці 2010 року. Гроші були виділені, але пішли, мабуть, «не на ті потреби». Потім нам вдалося ініціювати створення реєстру донорів кісткового мозку, який знову ж таки не функціонує нормально через недофінансування. Зараз ми зібрали робочу групу, яка зайнялася питаннями транс­плантації кісткового мозку від неспорідненого донора. Підготовлено документ, який буде передано на розгляд президенту. У травні цього року нам вдалося збільшити фінансування на лікування онкохворих дітей до 38 млн. На даний момент у списку 21 дитина. У держави «виходить» пролікувати одну дитину на місяць. Четверо з черги потребують пересадки органів, яку можуть зробити і у нас в країні — був би прийнятий Закон «Про трансплантацію».
Коли наші мами, у яких помирають діти, приходять на прийом до чиновників, їм відповідають, що вони — «статистична одиниця»! Діти — «статистичні одиниці»! Їхні долі нікого не цікавлять! Хто відповість за життя тих дітей, які не дочекалися своєї черги?

Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»