Інфекційні захворювання нервової системи — одна з частих форм неврологічної патології. Їх питома вага в структурі загальної патології нервової системи становить близько 40%. Нейроінфекції можуть перебігати гостро із класичними проявами (такими як лихоманка, менінгеальний синдром, пригнічення рівня свідомості і т.д.), а також мати прихований перебіг зі стертою симптоматикою. У цьому випадку розпізнати нейроінфекцію буває непросто. І пацієнта лікують від чого завгодно, в той час, як захворювання прогресує. Що було б із молодим хлопцем із Закарпаття, якби він не потрапив до київської лікарні — важко сказати. Проте всього лише через 12 днів він зробив те, чого не міг зробити вже 5 років — встав на ноги!
Віталій, 22 роки (Закарпатська обл.):
Почалося все п’ять років тому з банального грипу. Я переніс його на ногах: ходив на заняття і толком навіть не лікувався. Думав, пройде самостійно — адже організм молодий і сильний. Вірус дійсно пройшов, але через два місяці я почав помічати незначну слабкість у ногах і хиткість при ходьбі. Потім мене почало заносити в сторони під час спроби встати з ліжка, а через два місяці стан погіршився настільки, що я вже не міг ходити. Батьки відразу звернулися в обласну лікарню і мене госпіталізували у стаціонар, тому що було виявлено невелику, субфебрильну, температуру. Два тижні мене лікували, але змогли тільки знизити температуру. Ми повернулися додому, і незабаром на мене чекав ще один «сюрприз»: різке порушення функцій тазових органів — за типом нетримання сечі. Почалося моє ненависне «життя у памперсі». Ось із такою симптоматикою мене перевозили з лікарні в лікарню протягом п’яти років. Слабкість росла, мене обстежували, а діагнозу так і не було.
Зрештою лікарі зупинилися на діагнозі «розсіяний склероз». Для моєї родини це був удар — ми розуміли, що це повільний шлях у нікуди.
Місяць тому моїй мамі запропонували везти мене в Київ — порадитися зі столичними лікарями. Для початку вона зібрала всі мої обстеження та виписки і поїхала сама. Звернулася в обласну лікарню «в сліпу». Там професор відповіла, що, не бачачи пацієнта, нічого сказати не можна. Мама повернулася за мною. Чесно кажучи, я вже ні на що особливо не розраховував. Але погодився їхати. Вразило те, що через кілька днів після розпочатого лікування я реально відчув приплив сил: ноги перестали бути «ватяними»! Тоді я зрозумів, що все може змінитися на краще. Зараз, через 12 днів лікування, я бачу, що моє життя тільки починається!
Наталія Мурашко, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри неврології та рефлексотерапії НМАПО імені П.Л.Шупика, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності «Рефлексотерапія»:
Клінічно виражене залучення в інфекційний процес центральної нервової системи зазвичай проявляється наявністю вірусної інфекції у пацієнтів. Спектр різних мозкових уражень і результат захворювання залежать від імунологічного статусу конкретної людини та від факторів навколишнього середовища. Але все ж ключову роль відіграє правильна діагностика та своєчасний початок лікування.
Віталій потрапив до мене на лікування зовсім випадково. Наш заклад — Київська обласна клінічна лікарня — орієнтований на жителів області. Але наш головний лікар вирішив, що професори і доценти кафедр повинні раз на тиждень консультувати в нашій поліклініці всіх охочих. Усі 9 кафедр, які є на базі лікарні, задіяні в цьому. Кожного дня, з 13.00 до 16.00 співробітники нашої кафедри ведуть такі прийоми. Мій день — понеділок, і саме тоді до мене потрапила мати Віталія. Я їй відразу відповіла, що дистанційних консультацій у таких питаннях бути не може і запропонувала госпіталізувати й обстежити її сина. Через тиждень до мене в кабінет на руках занесли молодого хлопця. Депресія була «на лице», оскільки все, що він робив усі ці роки — шукав інформацію про своє захворювання в мережі Інтернет і повільно помирав.
Тоді я почала вивчати виписки і результати диференціальної діагностики, яку йому за п’ять років проводили. Відразу стало зрозуміло, що ні про який розсіяний склероз мови бути не може. Я сказала про це матері, а вона почала плакати і переконувати мене у зворотному: вона регулярно читала в Інтернеті про це захворювання і знаходила у сина всі симптоми. Мене вразило, що за такий тривалий період часу хлопцю жодного разу ніхто не зробив того, з чого варто було б почати діагностику — люмбальну пункцію. Це дослідження по силах зробити будь-якому неврологу, навіть не маючи ніякої апаратури! Тобто навіть у самому глухому куточку нашої країни лікарі зобов’язані вдаватися до спинномозкової пункції, коли симптоматика ставить у глухий кут. Це найелементарніше, чому нас вчать в інституті, і гріх цим не скористатися. Більше того, йому і МРТ зробили один раз, на самому початку захворювання, коли воно ще не так прогресувало. Тоді були виявлені атрофовані ділянки і призначені препарати проти когнітивних порушень, що зовсім було не потрібно Віталію.
Ми госпіталізували хлопця і в той же день зробили люмбальну пункцію, провели електронейроміографію, яка дозволила диференціювати демієлінізуючі захворювання і полінейропатії. В результаті електронейроміографії ми змогли відразу аргументовано виключити і розсіяний склероз, і полінейропатії (будь-які). Ми знайшли пірамідну недостатність і відразу запідозрили нейроінфекцію. Провели МРТ в ангіорежимі, призначили спектр досліджень, які виключили ВІЛ, сифіліс та будь-яке інше токсичне ураження. Зрозумілим усе стало, коли прийшли результати пункції. Там був високий титр звичайного вірусу простого герпесу, і наші підозри на нейроінфекцію підтвердилися. З першого ж дня Віталію були призначені противірусні препарати (курс — 7 днів). Буквально за 3-4 дні на тлі звичайної противірусної терапії у хлопця з’явилася сила в руках і ногах. Проводячи люмбальну пункцію в динаміці, ми чітко бачили, як знижується титр вірусу в спинномозковій рідині. Через тиждень він уже міг стояти і пересуватися з ходунками. Після противірусної терапії ми перейшли на симптоматичну. Додали імуноглобуліни та вітаміни групи В.
Антидепресанти ми йому принципово не призначали. Бо як тільки хлопець зрозумів, що може ходити — його наче підмінили. Він почав шукати в Інтернеті не симптоми захворювання і прогнози лікування, а ВНЗ, до якого він міг би ще встигнути вступити. Віталія оглянув психоневролог, який погодився з тим, що можна обійтися без антидепресантів. Але ті атрофічні зміни, які сталися в мозку в результаті тривалого прогресування захворювання, доведеться компенсувати роботою над собою.
Віталій пролежав у нашому відділенні 12 днів. У день його виписки він підняв ходунки вгору, демонструючи нам прогрес лікування. Він уже вільно вставав без сторонньої допомоги і сидів без підтримки. Але головне — пройшло нетримання сечі і хлопець зміг відмовитися від памперсів. Мама плакала, забираючи його з лікарні. Вона вважає, що сталося диво. Прикро те, що таке просте «диво» могло відбутися вже давно, якби хлопця елементарно дообстежили.
Через півроку Віталій повернеться до нас на відновлювальне лікування. Тоді ми підключимо тренажери і почнемо зміцнювати атрофовані м’язи. Приблизно через рік хлопець зможе забути про наслідки нейроінфекції і вести абсолютно нормальний спосіб життя.
Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
