Україна нині знаходиться у стані створення професійної системи паліативної та хоспісної допомоги. Хоча пришвидшити цей процес є нагальна потреба.
— Із 2007 року, коли був створений Вінницький обласний центр профілактики та боротьби зі СНІДом, іще не було жодного дня, щоб нам не доводилось надавати допомогу людині, яка потребує паліативної чи хоспісної допомоги. І кількість таких пацієнтів неухильно зростає, — каже головний лікар Вінницького обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом Ігор Матковський, який представляє у Вінницькій області Всеукраїнську лігу паліативної і хоспісної допомоги.
Справді, щороку на Вінниччині хоспісної та паліативної допомоги потребують десятки тисяч невиліковно хворих. В Україні ця цифра сягає більше півмільйона людей.
— Людина, яка потребує паліативної допомоги, в жодному разі не повинна залишатись на самоті, без сторонньої підтримки. Не тільки медичної, а й психологічної та духовної, — переконаний Ігор Матковський. — Ми маємо говорити не про якість смерті цих людей, а про якість їх життя, скільки б їм не залишилось до переходу в інший світ. Мова йде передусім про те, що медики повинні потурбуватись про знеболення, відкоригувати неприємні відчуття такого хворого симптоматичним лікуванням.
За словами медика, якраз у цьому напрямку в регіоні буквально за рік сталася справжня «революція».
— Головне, що в нашій державі зареєстровано морфін, який виробляється в Україні і доступний для населення, — це зменшує навантаження на медичні заклади, котрі мають забезпечувати вживання цих наркотиків. Друга складова «революції» — набагато подовжено періоди часу, на які можна отримати знеболювальні препарати. Якщо раніше — не більше трьох діб, то нині — два тижні. Тобто, рідні пацієнта за рецептом, при чому безкоштовним, отримують необхідну кількість ліків, щоб забезпечити йому знеболення вдома. Це, справді, дуже гуманний крок.
Для лікарів з інших регіонів вінницький досвід, на жаль, досі залишається чимось на зразок фантастики.
— Нещодавно я брав участь у Всеукраїнській конференції з паліативної та хоспісної допомоги в Івано-Франківську, й учасники цього заходу були дуже здивовані тим регламентом, тією процедурою отримання знеболювальних засобів, яка діє у нашому регіоні, — розповідає Ігор Матковський. — Для них новиною було те, що ми використовуємо таблетований морфін. До того ж вони просто не могли усвідомити, що такі ліки отримуються за безкоштовними рецептами.
За його словами, на Вінниччині теж не одразу прийшли до цієї практики.
— Поки механізм запрацював, було багато палких дискусій, але нині всі суперечки у минулому. Механізм ефективний і його можна використовувати і в інших регіонах, — каже Ігор Матковський.
На запитання, чи достатньо вже здійснено змін, аби в паліативній та хоспісній медицині відбулися суттєві позитивні зрушення, Ігор Матковський відповідає — «Ні». І висловлює цілий перелік першочергових заходів, які потребують негайного втілення.
— Варто розробити національний протокол паліативної допомоги та знеболення, який відповідав би найкращим міжнародним практикам, — вважає головлікар. — Треба забезпечити наявність перорального морфіну в усіх структурах державної системи охорони здоров’я, а також внести зміни та доповнення щодо ліцензування процедури обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, аби всі лікарні отримали дозволи на роботу з сильнодійними опіоїдними знеболювальними. І, звичайно ж, потрібно забезпечити створення нових хоспісів і хоспісних відділень. У Вінницькому обласному центрі профілактики та боротьби зі СНІДом створено дві хоспісні палати на чотири ліжка.
Медичне реформування, яке триває у Вінницькій області, торкнулося й системи паліативної та хоспісної допомоги.
— Ми можемо говорити про залучення сімейних лікарів, коли за бажанням хворого забезпечується паліативна допомога дома — так звані домашні хоспіси. Потрібні й відділення паліативної допомоги при центральних районних і спеціалізованих лікарнях. Зрештою, паліативна та хоспісна допомога не є високоспеціалізованою допомогою, у переважній більшості для її надання цілком достатньо можливостей первинного та вторинного рівня сучасної системи меддопомоги, — вважає Ігор Матковський. — Але, враховуючи особливості таких хвороб, як, наприклад, туберкульоз та ВІЛ-інфекції, при відповідних закладах по обслуговуванню таких хворих варто теж передбачити створення паліативних відділень. Так, як це зроблено в нашому закладі, де функціонує блок хоспісної та паліативної допомоги для пацієнтів.
За його словами, більшість українських хоспісів працюють за європейською моделлю. Це — невеличкі відділення, розраховані максимум на 20-25 ліжок.
— Більші хоспіси — надто виснажливо для персоналу, який забезпечує догляд та медичну підтримку, — пояснює головлікар. — Що стосується нашого регіону, то на рівні Департаменту охорони здоров’я та курортів Вінницької облдержадміністрації вже остаточно узгоджене створення першого такого обласного відділення, або навіть окремого закладу для всіх категорій пацієнтів, які потребують паліативної або хоспісної допомоги.
Ймовірно, це буде базовий заклад, який стане ще й організаційно-методичним і навчальним центром для медиків, психологів і волонтерів Вінниччини.
Максим ЗОТОВ, власкор «ВЗ», м. Вінниця
КОМЕНТАР
Сергій Одарченко, заступник головного лікаря Вінницького обласного онкодиспансеру:
— Проблема хоспісної підтримки для онкохворих дуже актуальна. Особливо це стосується тих, кому встановлено діагноз четвертої стадії раку. Раніше на долю цих людей ніхто особливої уваги не звертав. Вони та їхні родичі самостійно розв’язували безліч проблем — від належного догляду до забезпечення знеболювальними препаратами. А про психологічну підтримку, соціальну реабілітацію годі й говорити…
Коли спілкуєшся з людьми, які приходять до тебе і дивляться у вічі, хапаючись за останню соломинку, благаючи допомоги, розумієш, як це важливо. У нашій країні, на жаль, ще немає такого великого досвіду, як у Європі, по наданню паліативної та симптоматичної допомоги. Бачимо, скільки там уваги приділяється такій категорії пацієнтів: виділяються землі для будівництва лікарень-хоспісів, люди знаходяться в соціально адаптованому просторі, з ними працюють і психологи, і представники церкви. Людина в останні дні свого життя може зробити багато того, чого вона не встигла зробити, сказати те, чого не сказала. Зрештою, вони закінчують своє життя без фізичного болю, без соціальної травми. Достойно.
Роман Лебедєв, керівник Вінницького Центру реабілітації «Отчий Дім»:
— Допомогою нарко-, алкозалежним та їхнім рідним ми займаємося вже десять років. Тому добре знаємо, що проблеми цих людей виходять далеко за межі вживання наркотиків чи алкоголю. Особливо важкою ситуація стає, коли до всього іншого додається діагноз СНІД. Тут потрібен дуже широкий спектр допомоги, сама медицина чи сама психологічна підтримка будуть безсилі. А в комплексі вони ефективні. Суспільство має нарешті зрозуміти це і долучитися до підтримки таких людей, особливо, коли вони вже підходять до останньої межі.
Коли народжується дитина, турботу про неї бере на себе сім’я. А коли помирає важкохвора людина, поряд часто немає нікого. Навіть рідні відмежовуються від таких, поспішають передати турботу про них якимось організаціям — державним, релігійним… Тож цю роль «останнього супутника» для таких важко хворих має взяти на себе саме суспільство. І чим більше буде хоспісних центрів, тим більше небайдужих волонтерів прийдуть туди, аби в силу своїх релігійних чи етичних переконань прислужитись помираючим, зробити останні хвилини їхнього життя щасливішими.
