За радянських часів професійні династії поважали та заохочували не тільки на заводах, а й у медицині. І хоча сьогодні це поняття втратило свою колишню принадність, але потомственні лікарі все ж існують, працюють і користуються повагою у своїх колективах. Однією з медичних династій України є родина Хвисюків. Так уже склалося, що її біографія безпосередньо пов’язана з історією Харківської медичної академії післядипломної освіти. У листопаді цей поважний заклад святкує своє 90-річчя, з яких майже 40 років колектив академії очолюють ректори за прізвищем Хвисюк.
Про те, чого не любить згадувати ректор
Його прихід на посаду супроводжувався гучним скандалом, який «увіковічено» у Вікіпедії. 2004 року, коли закінчився контракт перебування на посаді керівника закладу професора, доктора медичних наук Миколи Хвисюка, було два претенденти, і тодішня місцева та державна влади підтримували іншого. Попри суди та накази, попри скасування результатів перших виборів і заборону нових, колектив академії провів голосування й обрав Олександра Хвисюка, сина попереднього ректора — Миколи Івановича Хвисюка, людини поважної та вельмишановної, відомої у медичних колах далеко за межами України і колишнього СРСР. Таким чином медики висловили свою підтримку трудовій династії та відстояли своє право на вибір лідера колективу, а разом із тим — і на стабільність розвитку.
Сьогодні в Харківській академії переконані, що не помилися. І хоча батько й син мають зовсім різні характери, проте підхід до справи у них однаковий, як співали у старій радянській пісні: «Прежде думай о Родине, а потом о себе». Дуже показовим у цьому плані є кабінет ректора, тут не змінювали меблі і не робили шикарного ремонту, хоча сама академія оновлюється. Характерно знизавши плечима, Олександр Миколайович зніяковіло відповів: «Так заборонено ж ремонтувати кабінети начальства і міняти меблі!»
Тему спадкоємності він «викоренив»:
— Колектив вирішив, що буде продовження і стилю, і манери, і політики керівництва, а також відповідальності та ступеня свободи, які склалися у Миколи Івановича. Я намагаюся працювати в такому ж руслі.
Під тягарем відомого прізвища
На запитання, чи важкий тягар прізвища Хвисюків, Олександр Миколайович відповів дещо обурено:
— Чому ви вирішили, що наше прізвище таке вже й відоме? Я так не вважаю. Так, батька знали у медичних колах, бо він робив свою справу: лікував людей, передавав досвід іншим лікарям, виконував безліч господарських обов’язків, і попри завантаження завжди знаходив час для дружини та виховання двох синів. Ми, як і його пацієнти та підлеглі, не були обділені увагою. Та й родина наша проста. Ми з московських українців походимо, а коли мама й тато закінчили медичний інститут, за розподіленням працювали в Білорусі, потім переїхали до Харкова. Моє дитинство пройшло весело: гуртожиток, 80-та школа, товариші з робітничих сімей. Мама працювала лікарем у медсанчастині ХТЗ, батько був аспірантом інституту вдосконалення лікарів. Тому коли прийшов мій час обирати професію, без особливих терзань та метань, розуміючи, що «таких не беруть у космонавти», склав іспити в медичний. Як, до речі, і мій брат. З третього курсу пішов працювати гіпсовим техніком до Харківського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології (нині інститут патології хребта та суглобів ім. М. Ситенка). Нічні чергування, після яких уранці спина боліла від мішків із гіпсом, робота швачки — нарізати й нашити смужечок, петельочок, вірьовочок… Це був кінець 70-х років. Тоді ж у медінституті познайомився з майбутньою дружиною. Сьогодні вона теж лікар (Олександр Миколайович приховав під час розмови, що не просто лікар, а головний лікар, кандидат медичних наук — авт.). Маємо трикімнатну квартиру. Дачу спочатку почали самі будувати, але потім отримали у спадок від батьків старий сад, де ростуть яблуні, груші, вишні… На городі — кілька кущів помідорів, кріп, петрушка, щоб було чим «закусити», коли друзі приїздять.
Друзів у Олександра Миколайовича багато — хтось ще з дитинства, з інституту, хтось із колег, є й такі, що виїхали за кордон. Він любить спілкуватися з ними, слухати розповіді про «чужі краї», про те, як легко там реалізувати себе лікареві з «нашим» дипломом. Але самого ніколи туди не тягло.
— Хотілось би під пальмами з видом на океан пожити, але ж про це краще просто помріяти, а реалізувати себе цілком можна й тут, — розмірковує, посміхаючись. — Знаєте, років у тридцять я зрозумів, що дача зі старими яблунями, посадженими батьком, — то незвичайне місце, там час тече зовсім інакше, там день, як у далекому дитинстві — нескінченний. Там відчуваєш, коли стоїш на землі: «Це моє — і під ногами, і над головою!». І розумієш, що господарем можна бути лише на своїй землі. І лише у своїй країні, на батьківщині, можна будувати власну долю.
Торуючи шлях професійної реалізації
Шлях цей складався з двох етапів. Спочатку було становлення лікаря, а потім — викладача. Обравши від початку фах лікаря-вертебролога, Олександр Хвисюк після завершення навчання почав працювати в інституті ортопедії та травматології. Тоді йому здавалося, що вершиною вертебрології є хірургія. Він наполегливо набував досвід хірурга, кандидатську дисертацію захистив за темою, пов’язаною з топографо-анатомічним обґрунтуванням операційного доступу до кульшового суглоба.
Але вже після захисту дисертації доля занесла його до Ленінграда, де корифей мануальної терапії, чеський професор Карл Левіт читав курс підвищення кваліфікації для лікарів. З ранку до вечора під його керівництвом інтернаціональна бригада фахівців з Німеччини, Чехії, Польщі, Росії вчила основам неврології, ортопедії та показувала прийоми мануальної терапії. Було дуже цікаво. А потім народилася ідея, досить таки нахабна — перекласти нову ідеологію лікування, про яку дізнався у Ленінграді, на сучасну академічну ортопедію, на патологію хребта й суглобів, на їх взаємозв’язок. І вийшла докторська дисертація за темою діагностики та лікування кульшово-поперекового синдрому, яка й стала першим кроком відступу від хірургії.
Діагностика на кінчиках пальців
Існує думка, що мануальна терапія — це талант від Бога. Чи мав такий талант молодий та енергійний лікар Хвисюк, коли взявся лікувати свого першого пацієнта за методикою професора Левіта? Мою цікавість задовольнив поважний та розсудливий професор Хвисюк:
— Я вже тоді мав і сьогодні маю іншу думку щодо мануальної терапії. Це, насамперед, велика школа, виучка. Пам’ятаєте, колись у всіх ВНЗ був обов’язковий предмет — історія КПРС, а там було обов’язкове вивчення праці Леніна «Три джерела і три складові частини марксизму»? Так от, якщо перекласти її в медицину, тобто, визначити три складові частини вертебрології та ортопедії, то першою буде хірургія — робота в операційній, яка займає дуже малий відсоток часу лікаря. Другою — виходжування хворого, що дуже важливо у клініці патології суглобів. Того, хто може виходити пацієнта, вважають хорошим лікарем. А пінцет і скальпель, в принципі, усі тримають однаково. І третя складова — мануальна терапія. Це, як казав Паніковський, те, чого зараз уже немає, а незабаром зовсім не буде. По суті, це діагностика вручну, де на кінчиках пальців лікаря одночасно і комп’ютерна томографія, і рентген, і ультразвукове дослідження, і біохімічний аналізатор. Щоб виконати таку діагностику, потрібні глибокі знання з різних спеціалізацій.
Вершиною сьогоднішньої медицини є доказова, коли призначають аналізи, дослідження, діагноз встановлюють за їх результатами, а ефект отримують після тривалого курсу лікування. Все це більше популяційні та статистичні речі — алгоритмічна діагностика. Адже будь-який біль у суглобах може бути спричинений, принаймні, 15-ма причинами. Сподіватися, що єдиний протокол допоможе її визначити — нереально і нелогічно. Особливо, коли перед тобою опиняється конкретний хворий із невимовним болем, то розумієш, чим хороша мануальна терапія — моментальним результатом. Діагностична маніпуляція дає одразу відповідь, де сконцентрований біль. Наступний крок — швидко зняти його — ефект або є, або його немає. Далі потрібно протягом 20 хвилин розібратися, що є причиною виникнення болю, діагностувати захворювання і скласти для пацієнта індивідуальну схему обстеження та лікування не лише маніпуляційними прийомами, а й усіма доступними сучасній медицині методиками: від хірургічного втручання до медикаментозного лікування, рефлексотерапії, кінезотерапії. Тут ми виходимо на етап консервативного лікування артрозів та остеохондрозів, інших патологій хребта та суглобів, що містять досить великий «м’язовий компонент». Тобто, будь-який біль можна розкласти на біль м’язових складових, і тут у пригоді стане знову ж таки мануальна терапія. Про все це я читаю лекції лікарям, які навчаються у нашій академії післядипломної освіти. До речі, свою першу в житті лекцію я прочитав саме за темою мануальної терапії.
Як не дивно це звучить, але викладацька кар’єра лікаря Хвисюка почалася саме з лекцій про масаж та мануальну терапію. У хвацькі 90-ті роки, коли молодому кандидату наук потрібно було годувати сім’ю, коли в Харкові починали з’являтися перші «паралельні структури» в медицині, його запросили прочитати курс лекцій з масажу та мануальної терапії. І саме тоді він зрозумів: щоб вийти на люди і щось їм академічно розповісти, потрібно не лише мати знання, а й володіти умінням протягом певного часу утримувати їхню увагу, аби вони перейнялися його ідеями.
Чи легко лікувати і вчити одночасно?
— Нелегко, якщо взяти до уваги ще й третій аспект обов’язків ректора — адміністрування, — розповідає Олександр Миколайович. — Тому втрати у лікарській практиці неминучі, хоча не перериваю її ні за яких обставин. Останні 10 років хірургію довелося полишити, не зважаючи на те, що у медицину увійшов як хірург-ортопед. Здебільшого займаюся консервативним лікуванням хвороб суглобів та патологій хребта, консультую в обласній травматологічній та у 7-й міській клінічних лікарнях, де розташовані наші клінічні бази.
Безпосередньо на кафедрі травматології, вертебрології та анестезіології ХМАПО професор Хвисюк веде наукову роботу, досліджуючи теоретичні та практичні проблеми болю. Його наукова школа користується повагою серед колег. Зараз під його науковим керівництвом навчаються 7 аспірантів та 2 докторанти медичних наук.
І, звичайно ж, постійно читає лекції лікарям-курсантам та інтернам. Та все ж левову частку робочого часу відбирає адміністрування. Особливо зараз, коли колектив академії готується відзначати свій 90-річний ювілей.
Під знаком традиції
Колектив Харківської медичної академії післядипломної освіти пишається тим, що всі 90 років своєї діяльності залишається вірним традиціям своїх наукової та педагогічної шкіл. Ще в минулому столітті медики говорили: «Хочеш отримати професію лікаря — слід їхати до Харкова»…
— Звичайно, ми визнаємо заслуги науково-педагогічних шкіл Києва, Москви, Ленінграда, але разом з тим горді, що наша академія стоїть в ряду відомих навчальних закладів, — каже ректор ХМАПО. — Лише за останні 40 років наш колектив підготував для України приблизно 200 тисяч лікарів. Нині щороку післядипломну освіту у нас здобувають до 20 тисяч медиків.
Крім того колектив харків’ян отримав у спадок ще й такі риси, як віддане ставлення до роботи та вимогливе — до себе особисто. І найголовніше — це, напевне, уміння колективу «відчувати вітер змін»: втілювати все нове у науці та техніці в медичні технології, у методики лікування, у повсякденне життя.
Вектор у майбутнє
— Майбутнє, безумовно, лежить за межею реформування, — розмірковує професор Хвисюк. — Це стосується і навчальних закладів, і клінічних лікарень, і кадрового потенціалу. Без реформування майбутнього немає. Це — вимога часу. Місце академії післядипломної освіти у ХХІ ст. неможливо переоцінити, оскільки професія лікаря специфічна: диплом ще не дає випускнику університету права самостійно працювати, йому потрібна досить серйозна післядипломна освіта. У цій площині й слід будувати наше близьке й далеке майбутнє.
Україну чекають великі структурні реформи в галузі медицини — безпосередньо медичним навчальним закладам належить виконати великий пласт роботи з перепрофілювання вузьких спеціальностей на більш широкі, тобто підготувати лікарів-універсалів. Я маю на увазі сімейних лікарів, які повинні бути хорошими діагностами, організаторами лікувального процесу, ефективними диспетчерами, якщо хочете — менеджерами у медицині. Вони мусять, особливо у селах, вірно встановити діагноз, потім спрямувати лікування і довести його до позитивного результату.
Другий напрямок — точечна підготовка вузьких спеціалістів безпосередньо на робочому місці, наприклад, кардіохірургів, — продовжує Олександр Хвисюк. — Для цього у ХМАПО вже відкрито кафедру кардіохірургії, де лікарі працюють і вчаться оперувати серце та магістральні судини. Така ж перспектива і в інших вузькопрофільних спеціалізацій, як-то нейрохірургія, хірургічна ортопедія тощо. У майбутньому всі операції матимуть високий техногенний компонент. І вже сьогодні слід готувати лікарів, які вмітимуть користуватися новою технікою. За кордоном існують різні системи підготовки вузькопрофільних фахівців. Одна з найефективніших — резидентура, за якої лікар отримує післядипломну освіту протягом такого ж часу, як і базову, а в деяких країнах і довше. Щоб стати нейрохірургом чи трансплантологом, наприклад, слід півжиття на це витратити. Але є ще один аспект післядипломної освіти: базові освітні заклади. За кордоном це великі університетські клініки. В Україні — мережа клінічних баз із кафедрами навчальних медичних закладів, розташованих у клінічних лікарнях. Нам належить серйозно поміркувати, щоб обрати свій вектор у майбутнє. Та який би шлях ми не торували, все одно, вважаю, що реформування медицини слід починати зі змін у системі освіти лікарів. Саме ця теза є позицією нашої академії. Ми готові до змін. Більше того, зміни вже розпочалися. Час не може завмерти…
Тріада розв’язання складної задачі
Багато дискусій точиться навколо підготовки сімейних лікарів. Харківській медичній академії післядипломної освіти було доручено готувати програми з післядипломної освіти сімейних лікарів. Тому фахівці закладу вивчили досвід Євросоюзу та Америки, зважили всі українські особливості і кілька років тому розпочали перепідготовку фахівців широкого профілю. Сьогодні Харківщина уже прийняла їх, тому можна говорити про певний досвід.
— Насамперед, заперечу опонентам швидкоплинної підготовки сімейних лікарів виробленою з досвідом тріадою розв’язання цієї задачі, — ділиться ректор Олександр Хвисюк. — Їхнім аргументом є те, що неможливо протягом 6 місяців із окуліста зробити сімейного терапевта. Так, неможливо, але у нашій практиці не було випадків, щоб окулісти з вузькопрофільних клінік були позбавлені роботи і подавалися у село — це надуманий аргумент.
Друга причина тривоги — короткий термін навчання. Так, короткий, згоден, але ж протягом п’яти років студенти-медики вивчають повний загальний курс, необхідний для сімейного лікаря. Надалі нам доведеться їхню післядипломну підготовку зробити більш тривалою, як у Європі, де лікарі даного фаху цілком справляються з поставленими перед ними завданнями. Але що робити сьогодні, у перехідний період реформування? Використовувати сучасні інтенсивні технології навчання та лікування: аудіо- та відеолекції, віддалене консультування, спілкування сімейного лікаря з вузькопрофільними фахівцями за допомогою телемедичних технологій — це вихід зі становища, що склалося. Саме таким шляхом пішла Харківська область, де немає скарг на роботу підготовлених у ХМАПО сімейних лікарів. Зрозуміло, якщо ми залишимо лікаря у сімейній амбулаторії на голому топчані з фонендоскопом на шиї, молоточком та градусником у руках і кульковою ручкою на столі, аби писав карточку, то реформу не зробимо.
І третє — особисте ставлення випускників медичного університету до отримання фаху сімейного лікаря. На першому місці тут стоїть економічний інтерес. Якщо держава забезпечить високу зарплату, житло, а на роботі буде доступ до сучасних діагностичних систем, можливість мобільних консультацій, службовий автомобіль, то лікар матиме всі можливості для професійного росту. Хто ж не погодиться? Європейці за таких умов почуваються прекрасно. Зате українські сільські дільничні лікарні, навколо яких відбуваються справжні бої, взагалі не можна назвати лікарнями ні за сучасними стандартами оснащення, діагностики, лікувальних методик, ні за штатами, ні за фінансуванням. Я розумію, що місцевим медикам із сільських лікарень зручно за парканом городину вирощувати, але лікувати хворих там не можна. Там залишилася можливість лише спостерігати за хворими, тому дільничні лікарні краще перетворювати, за європейським досвідом, у заклади догляду. Тому я й сказав, що майбутнє нашої медицини бачу в дещо віддаленій перспективі реформування.
Але й про близьку перспективу Олександр Миколайович не забуває:
— Є дуже багато запитань, на які слід знайти відповіді найближчим часом. Для цього 7–8 листопада ми проводимо в Харкові науково-практичну конференцію та круглий стіл, куди запрошуємо всіх зацікавлених у реформуванні медичної освіти та всієї галузі фахівців. А дещо пізніше, 27 листопада, збираємо у себе талановиту молодь на конференцію «Медицина ХХІ століття». Сподіваюся, що зможемо таким чином підняти завісу майбутнього.
Ольга ФАЛЬКО, власкор «ВЗ», м. Харків
