Хворого з вкрай важким діагнозом із поганим прогнозом після реанімації мали виписати додому — чекати смерті на очах у рідних. Але завдяки фахівцям унікального відділення ранньої реабілітації Київської обласної клінічної лікарні діагноз виявився не таким уже й важким, а прогноз, на щастя, не підтвердився.
Володимир (58 років, Обухівський район):
— Я захворів 15.05.13, після тривалого перебування на сонці: напередодні два дні косив траву. Захворювання почалося з оніміння кінчиків пальців обох ніг. А через кілька діб виникли труднощі з пересуванням, змінилась хода. Мій стан поступово погіршувався: слабкість у ногах наростала. Через тиждень я потрапив до лікарні з діагнозом «Вторинна хронічна демієлінізуюча полінейропатія з нижнім помірним парапарезом, вегето-сенсорними порушеннями, розладами статики та ходи», де лікувався протягом 10 днів. У стаціонарі провели МРТ попереково-крижового відділу хребта: у результаті обстеження було виявлено лише остеохондроз.
Моє життя й робота тісно пов’язані з бджолами. Вони неодноразово жалили мене, але завжди все закінчувалося благополучно. Напередодні захворювання бджоли також покусали мені ноги, після чого в зоні гомілки виникло почервоніння з набряком, яке досить відчутно боліло — я вважав, що захворювання почалося саме через ці укуси. Але версія з бджолами не виправдала себе, принаймні, так вважали лікарі.
Невдовзі мене виписали з незначними покращеннями. Протягом кількох днів мій стан почав різко погіршуватися, наростала слабкість у нижніх кінцівках, яка розповсюджувалася догори. Мене госпіталізували до обласної лікарні й уже в стаціонарі мені стало зовсім зле: я почав задихатися, з’явилися різкий біль та обмеження рухів у грудній клітці. Мене одразу перевели до реанімаційного відділення. Далі була кома…
Наталія Мурашко, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності «Рефлексотерапія», завідувач кафедри неврології та рефлексотерапії НМАПО імені П.Л. Шупика, доктор медичних наук, професор:
— У реанімації Володимир знаходився майже місяць, частіше на апараті штучного дихання. Коли він приходив до тями і йому ставало трохи краще, ми відключали апарат, намагаючись навчити його дихати самостійно. Але знову відбувалося погіршення і Володимира підключали до апарату ШВЛ. На той час вважали, що у чоловіка захворювання вірусного ґенезу, параліч Гійєна-Барре. Цей діагноз характеризується тим, що на тлі вірусної інфекції виникає парез дихальної мускулатури і такі хворі протягом кількох тижнів, зазвичай, помирають від порушення дихання — за даними світової статистики, вони не живуть більше місяця. Тому після повного курсу реанімації пацієнта мали виписати назад у районну лікарню чи додому. Це звичайна практика у випадку важкого діагнозу й поганого прогнозу. Але чоловіка вдалося «виходити» — завдяки новому відділенню, яке є у нашій лікарні! Це палати так званої «реабілітаційної реанімації» на базі неврологічного відділення — тобто проміжний етап між інтенсивною терапією і відділенням стаціонару. Тут є всі умови для роботи ШВЛ у разі необхідності, хворі знаходяться під прицільним наглядом медперсоналу і поруч із ними завжди є хтось із рідних. Саме дружина, яка і настояла на переведенні Володимира до цього відділення, коли його збиралися виписувати, була поруч із чоловіком усі три тижні. Специфіка відділення в тому, що після реанімації хворого продовжує вести лікар-інтенсивіст, який добре знайомий зі станом людини. Разом із цим щодня пацієнта оглядають лікарі суміжних спеціальностей і працюють реабілітологи.
Загальний стан Володимира на той час, коли його перевели до нового відділення, був стабільно важким. Він мав трахеостому і періодично, коли функції дихання погіршувалися, його знову підключали до апарату ШВЛ. На той час він був уже у свідомості, адекватний, орієнтований у часі, просторі, власній особі. Мову розумів, інструкції виконував. Мовлення Володимира також порушеним не було. Сухожильні та періостальні рефлекси рук — різко знижені, ніг — взагалі відсутні. Сила м’язів у верхніх кінцівках — 2 бали, у нижніх кінцівках — 1 бал. Спостерігалася гіперестезія в дистальних відділах кінцівок. Діурез відбувався через катетер, також мало місце нетримання калу.
На першому етапі лікування у відділенні ранньої реабілітації Володимира ретельно обстежили. У зразку цереброспінальної рідини було виявлено високий рівень імуноглобулінів класу G до HSV, CMV та NA EBV. Під час езофагодуоденоскопії було виявлено трахеостравохідну норицю, рентгенографії — ознаки двосторонньої пневмонії. Лікарі інших спеціалізацій, які оглядали Володимира, виявили ряд соматичних хвороб: цукровий діабет (тип ІІ, субкомпенсація); ознаки бореліозного ураження; вторинну панцитопенію на тлі основного захворювання; атеросклероз, кардіосклероз, СН II ст.
Завдяки методиці електронейроміографії вдалося провести диференційну діагностику і виключити попередній діагноз «Параліч Гійєна-Барре». На жаль, в Україні цю методику використовують надзвичайно рідко, хоча саме вона допомагає розрізняти нейродегенеративний характер хвороби, повільну демієлінізацію, травматичну чи вірусно-інфекційну природу. Діагноз Володимира: «Хронічна запальна демієлінізуюча полінейропатія, з вираженим тетрапарезом, доплегіями в дистальних відділах нижніх кінцівок, гіперпатією, грубими трофічними розладами, порушенням функції тазових органів, фаза відновлення».
Важливо те, що ми не чекали стану тривалої нерухомості, а одразу розпочали активну реабілітацію (поки пацієнт був у гострому стані). На тлі якісної противірусної терапії ми підключили апаратні методики, яких немає у звичайних стаціонарах. Щодня із Володимиром працювали масажисти й медсестри задля відновлення тонусу його м’язів. Окрім цього було проведено гормональну терапію, хворий отримав курс імуноглобулінів, антибіотиків, антикоагулянтів та вітамінів. Напроти його ліжка висів телевізор і Володимир був у курсі всіх новин, незважаючи на свій важкий стан. Окремо варто сказати про необхідність бачити рідні обличчя, навіть у реанімаційних умовах. Це додає хворим віри у життя!
Можна з упевненістю сказати: якби не було цього відділення, хворий би невдовзі помер від соматичної патології. Він провів у відділені ранньої реабілітації 21 день. Зараз Володимир у звичайному стаціонарі: чоловік рухає ногами і руками, усміхається, розмовляє. Порушень тазових органів і пневмонії вже немає. З часом поступово повністю відновляться всі функції і з нашим пацієнтом все буде гаразд!
Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»