Для того, щоб стати по-справжньому хорошим лікарем, доводиться вчитися все життя: спочатку засвоювати теоретичні знання на студентській лаві, потім — після отримання диплома — в інтернатурі опановувати практичні навички, а потім — роками — підтримувати професійний рівень за рахунок власного відпочинку. І все це заради того, щоб згодом за, м’яко кажучи, невисоку зарплату не мати спокою ані вдень, ані вночі? Які ж стимули і преференції мають мотивувати українських студентів-медиків та інтернів? Із цим запитанням ми звернулися до завідувачки кафедри неврології Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, доктора медичних наук, професора Лариси Іванівни СОКОЛОВОЇ.
ВЗ Як ви оцінюєте рівень підготовки сьогоднішніх студентів/інтернів? Наскільки нинішня система навчання вдала?
— Річ у тім, що система, за якою навчаються студенти всього світу, ближча до Болонської, ніж до нашої. І медичну освіту, яку отримують студенти, наприклад, в США або в європейських країнах, оцінюють дуже високо. Ця система враховує критерії ЕCTS, за якими нині оцінюється рівень знань студентів і в українських медичних вишах. Основна відмінність Болонської системи в тому, що викладання розраховане більшою мірою на самостійну роботу студентів (самостійну обробку матеріалів, роботу з літературою, здачу іспитів, тестів тощо). Система ця для нас була ще декілька років тому новою і вимагала іншого підходу до занять та високої мотивації студентів.
Ми ж часто стикаємося з проблемою відсутності мотивації у студента, адже він не знає, що робитиме після інституту, де і ким працюватиме. Навчання в медичному виші є досить складним і потребує багато часу, високої самоорганізації і, головне, свідомого прагнення отримати саме цю професію. Попередня система навчання була подібною до шкільної: регулярний контроль знань, вивчення матеріалу в урочний час (тільки частина задавалася для домашньої роботи). Прийнята ж у світі система робить акцент саме на самостійній роботі. Тож студент повинен хотіти вчитися, а точніше — чітко розуміти, навіщо йому це потрібно.
На перших порах ми бачили підвищення успішності студентів, але, принаймні зараз, подальшого зростання не спостерігається. Мабуть, потрібно звернути увагу не тільки на систему навчання, а й взагалі на всю систему охорони здоров’я. Іншими словами, мотивацію студентів потрібно забезпечити, надавши їм чіткі гарантії з приводу того, де (у клініці якого рівня), ким (можливості професійного та кар’єрного росту) вони працюватимуть, яку зарплатню отримуватимуть тощо. Таке знання перспективи мотивуватиме їх до самостійної роботи і навчання, адже саме визначення кінцевої мети і є найкращою мотивацією.
ВЗ Медичний університет готує зараз, в основному, лікарів загальної практики-сімейної медицини, для яких знання неврології є дуже важливими. Вчитися є в кого. Але чи вистачає часу, відведеного на курс неврології, аби отримати знання належного рівня?
— Лікар, як відомо, ніколи не припиняє вчитися. Отже, якщо людина ще зі студентської лави привчає себе до самостійної роботи, вона знайде спосіб отримати необхідні знання. Джерел інформації безліч. До речі, зараз закінчується робота над новим національним підручником з неврології (сподіваюся, він вийде за декілька місяців), розрахованим не тільки на студентів, адже інформації в ньому більше, ніж передбачено програмою. Він буде також хорошою підмогою інтернам, молодим лікарям (та й лікарям зі стажем), адже містить усі нові дані щодо класифікації хвороб, методів лікування, що базуються на тих стандартах, які вже прийняті в нашій країні. Крім того, наші викладачі ніколи не відмовлять у додатковій консультації, коли вона потрібна, тож при бажанні студенти можуть отримати все, що їм потрібно.
Якщо бажання студента збігається з його можливостями і професію обрано свідомо, жодних проблем із навчанням немає.
ВЗ Тож, напрошується висновок — свідомий вибір є сильною мотивацією. А щодо контрактної форми навчання? Мабуть, коли людина платить за своє навчання, то і вчиться старанніше?
— Основна частина молодих інтернів, магістрів, які навчаються на нашій кафедрі, — контрактники, тобто студенти, котрі оплатили свою освіту і продовжують платити, аби набути спеціальності невролога. Сьогодні в неврологію йдуть переважно студенти, орієнтовані на подальшу роботу у приватних клініках. Вузька спеціалізація в цьому секторі зосереджена у спеціалізованих центрах і кількість спеціалістів для них обмежена.
Потрібно сказати, що більшість інтернів — дуже мотивовані студенти. Добре підготовлені, вони гарно освоюють неврологію, і їм багато чого можна довірити, у тому числі здоров’я пацієнта. За такими студентами — майбутнє. Насправді ці молоді люди точно знають чого хочуть (інакше не платили б), а хочуть вони бути неврологами. Це важливо, адже неврологія відмінна від інших медичних дисциплін тим, що, коли вже її полюбиш, то будеш відданий назавжди і за жодних обставин не зрадиш. Отже, мені дуже приємно, що більшість наших інтернів саме такі — невипадкові в професії люди.
Повертаючись до теми нашої розмови, зауважу, що у цьому випадку співпало, як мінімум, два мотиви — «цінність», що конвертована в реальні гроші, та свідомий вибір.
Не можу не відзначити ще одну категорію наших інтернів і магістрів. Це студенти-відмінники, які прийшли на кафедру за програмою університету «Старший лаборант», котру започаткував Ректор НМУ академік НАМН України професор Віталій Федорович Москаленко. Найкращі студенти, що навчаються за кошти державного бюджету, продовжують навчання на кафедрі, де вони працювали у науковому студентському гуртку і чітко визначилися зі своєю мотивацією.
ВЗ Неврологія — важка спеціальність: і вчитися потрібно дуже багато, і працювати потім непросто (і психологічно, і фізично). Як ви прийшли в неврологію?
— Це правда, неврологія — «тяжкий хліб» для лікаря в усіх відношеннях. Хворі у нас дуже важкі і фізично, і психологічно. Тож бачити щодня порушення мовлення, дихання, випорожнень, постійну блювоту та інші тяжкі страждання не зможе людина, яка не віддана по-справжньому цій дисципліні. Невипадково видатний професор Іван Олексійович Сікорський у своїй лекції «Перший і останній день клінічних занять студента» на правах старшого товариша дав настанови майбутнім лікарям, які актуальні й сьогодні: «Лікарська професія звеличує людину, виховує у ній найблагородніші моральні якості — звичку до невпинної праці, великодушність, співпереживання, здатність зберігати велич духу і серед нещасть. Вона вимагає особливих професійних чеснот». Так от цих самих чеснот у неврології потрібно чимало і це варто усвідомлювати, реально оцінюючи свої можливості. Безумовно, є неврологічні клініки, які мають хороше оснащення, великий штат персоналу, що підтримує чистоту і порядок у відділенні, але все одно таких важких хворих немає ані в кардіології, ані в інших відділеннях. Отже, так чи інакше, а потрібно душею бути неврологом, аби всі ці труднощі не лякали і не змушували думати про іншу спеціальність.
Я обрала неврологію ще будучи студенткою. Інтернатуру проходила у звичайній районній лікарні, яка не могла похвалитися особливим фінансуванням, тож умови і для пацієнтів, і для самих лікарів були важкими. Тим не менш, це не відштовхнуло.
Перше, що привабило мене, — постановка топічного діагнозу: визначення місця ураження шляхом відтворення певного ланцюга висновків. Напевно, цей розумовий процес мене і привернув найбільше, оскільки я завжди дуже любила математику, шахи, а неврологія — це, фактично, і є математика в медицині. Але це спочатку. Потім, звичайно, зацікавила і клініка.
Та все ж таки вирішальним став інший фактор. У мене був прекрасний учитель — Зінаїда Миколаївна Драчова, доктор медичних наук, у минулому доцент нашої кафедри. Цій людині я буду вдячна все життя! Свого часу, не докладаючи якихось особливих зусиль (принаймні, видимих), а тільки власним прикладом їй вдалося так захопити мене цією наукою, що про інше я ніколи більше і не думала.
Від особистості викладача взагалі дуже багато залежить. Ми чудово знаємо, як лекції одного проходять у напівпорожній аудиторії (студент швидше віддасть перевагу самостійній роботі у бібліотеці, ніж прийде на лекцію), а до іншого — студенти не просто йдуть, біжать(!) із великим задоволенням, бо знають, що лекція буде унікальною за змістовністю і жоден підручник не замінить їм цього спілкування.
ВЗ Ви запрошуєте студентів, інтернів на науково-практичні конференції, які кафедра проводить щороку?
— Студенти можуть відвідати конференцію у вільний від навчання час, а наші інтерни обов’язково на них присутні, адже це величезний досвід для них, бо на конференції зазвичай представлено чимало цікавої, корисної, а іноді й унікальної інформації. Отже, крім того, що наші молоді колеги можуть прослухати доповіді видатних спеціалістів, вони мають можливість безпосередньо з ними поспілкуватися, поставити запитання, які їх цікавлять тощо. Такий досвід також є мотивацією, адже сприяє прагненню йти далі, розвивати свою професійну ерудицію, а часто й визначитися з напрямком своєї подальшої професійної самореалізації.
ВЗ Які, на ваш погляд, перспективи розвитку неврології в Україні?
— Перспективи дуже великі. В Україні, як і в усьому світі, неврологія наразі стрімко розвивається. Такий бурхливий процес пов’язаний, по-перше, з розвитком і удосконаленням діагностики. З’являються нові методи діагностики: МРТ з різноманітними функціональними можливостями, інші методи нейровізуалізації. Вони дозволяють побачити те, чого не можливо було побачити раніше на рентгенограмі, комп’ютерній томографії або звичайній магнітно-резонансній томографії. Це суттєво розширює можливості лікаря щодо своєчасності і точності постановки діагнозу.
По-друге, сьогодні значно розширені й можливості лікування: з’являються нові препарати, нові принципові підходи до лікувального процесу, розробляються і впроваджуються стандарти лікування тощо.
ВЗ Розкажіть, будь ласка, яким чином університет може стимулювати і підтримувати своїх студентів у прагненні до навчання?
— Як уже йшлося, для молодих людей, котрі досить добре вчилися, проявили себе під час роботи в гуртку тієї чи іншої кафедри, в нашому медичному університеті діє спеціальна програма. Суть програми в тому, що таких перспективних студентів ми залишаємо (за їхнім бажанням, звичайно) в інституті на кафедрі як старших лаборантів. Працюючи на цій посаді, вони закінчують магістратуру, пишуть роботу, а потім продовжують її вже в аспірантурі. Це той резерв, з якого надалі формуються викладацькі штати.
Наша кафедра, наприклад, починаючи з 2006 року, прийняла вже вісім таких талановитих людей.
Отже, завдяки цій програмі створюються умови для захисту кандидатських дисертацій, продовження наукової роботи тощо. І це також неабияка мотивація для наших студентів.
Крім того, лікарі, які приходять у клініку після інтернатури, відразу стають до роботи, отже розуміння того, що від якості їхніх знань і вмінь залежатиме здоров’я і навіть життя людей, теж мотивує до добросовісного навчання.
Якщо людину не дуже цікавить наукова робота (звичайно, що далеко не всі за своїм складом науковці), то по закінченні навчання вони йдуть працювати лікарями, але зв’язок із кафедрою не втрачають. З колишніми нашими інтернами ми часто зустрічаємося, наприклад, на засіданнях Товариства неврологів, які відбуваються регулярно. І хочу вам сказати, що я не бачила серед них жодного розчарованого своєю професією.
Тетяна СТАСЕНКО, «ВЗ»
