Біль для онкологічного хворого – один із тяжких наслідків його недуги. Рання діагностика і своєчасність лікування хронічного болю в його початковій стадії дає змогу запобігти розвитку алгічного комплексу і забезпечити успіх знеболювального лікування онкологічних пацієнтів.
Саме такий складний комплексний механізм патологічного постійно наростаючого болю у поєднанні з дезадаптивними реакціями і тяжким психологічним станом спостерігається під час надання паліативної медичної допомоги пацієнтам у термінальних стадіях розвитку хвороби.
Отже, наше завдання – адекватна аналгетична терапія, яка, без сумніву, значною мірою компенсує низьку якість життя таких пацієнтів. Враховуючи, що позбавлення від болю відіграє ведучу роль в системі надання паліативної допомоги, ефективним знеболенням вдається запобігти й полегшити страждання, допомогти пацієнтам досягти повного потенціалу за негативних обставин.
Тому є вкрай важливими правильна оцінка і розуміння принципів та підходів до лікування хронічного больового синдрому, про які ми говорили в попередніх публікаціях.
ФАРМАКОТЕРАПІЯ: ТРИСТУПІНЧАТА СИСТЕМА ЗНЕБОЛЕННЯ
Найпростішим і доступним для хворих та для лікарів усіх спеціальностей є метод фармакотерапії. Знання механізмів болю пацієнта, його індивідуальних особливостей і потреб, а також фармакології анальгетика можуть зробити ефективною терапію больового синдрому. Доведено, що лікарські середники є ефективними у 80% (за деякими авторами – до 90%) за правильного їх застосування: кожний конкретний пацієнт отримує потрібний саме йому препарат у клінічно адекватній дозі через певні інтервали часу.
У 1986 році експерти ВООЗ сформулювали і прийняли принципи надання допомоги онкологічним хворим із хронічним больовим синдромом – так звані «сходи знеболення», які можна зобразити у вигляді покрокового алгоритму (мал. 1). Лікування починається з першої «сходинки», що відповідає слабкому болю (за шкалою ВАШ = 1–3 бали) – призначаються неопіоїдні анальгетики. Якщо біль зберігається чи наростає, переходимо до другої «сходинки», яка відповідає середньому ступеню болю (ВАШ = 4–6 балів), і застосовуємо слабкі опіоїди. Неефективність слабких опіоїдів, оцінка ступеня болю за шкалою ВАШ відповідає 7 і більше балам – означають, що біль нестерпний і виникла потреба призначити сильні опіатовмісні анальгетики, тобто перейти на третю «сходинку».
Важливо! Нових пацієнтів слід включати в той ступінь триступінчатої схеми, який відповідає їхньому стану на момент обстеження. Якщо людина скаржиться на нестерпний біль, ми не можемо розпочинати лікування з препаратів першого ступеня.
На всіх етапах («сходинках») одночасно з основними анальгетиками застосовуються ад’ювантні середники, тобто ліки, для яких біль не є первинним показом до призначення, але вони мають аналгетичний ефект за деяких больових синдромів залежно від механізму виник і локалізації болю і, отже, можуть знеболювати опосередковано. Також на всіх етапах терапії хронічного болю слід пам’ятати про запобігання, а за потреби і про адекватне лікування побічних ефектів анальгетиків.
Для вибору того чи того опіоїдного лікарського препарату важливим є також розуміння його дії на опіоїдні рецептори.
Опіоїдні (опіатні) рецептори – це різновид рецепторів нервової системи, основною функцією яких є регулювання больових відчуттів. Для нас мають значення чотири основні групи таких рецепторів: μ– (мю), – (дельта), – (каппа) і ноцицептивні рецептори. Вони зв’язуються як з ендогенними лігандами (від лат. ligare – зв’язувати, найчастіше це пептиди: ендорфіни, ендоморфіни, енкефаліни, які виробляються в організмі), так і з екзогенними – опіоїдними лікарськими середниками. Ефект аналгезії спостерігається під час стимуляції μ-, – і – рецепторів. Дія більшості опіоїдних анальгетиків пов’язана зі стимуляцією μ-рецепторів. Агоністи μ-рецепторів, окрім того, спричиняють седативний ефект і пригнічення дихання, агоністи κ- рецепторів – психоміметичні ефекти (табл. 1).
КЛАСИФІКАЦІЯ ОПІОЇДНИХ АНАЛЬГЕТИКІВ ЗА ДІЄЮ НА ОПІОЇДНІ РЕЦЕПТОРИ:
- чисті агоністи (морфін, фентаніл);
- часткові агоністи (бупренорфін, трамадол);
- змішані – агоністи/антагоністи (налбуфін, стадол);
- чисті антагоністи (налоксон, налорфін).
АНАЛЬГЕТИКИ ПЕРШОЇ «СХОДИНКИ»
(анальгетики периферійної дії: неопіоїдні анальгетики і нестероїдні протизапальні середники – НПЗП):
- Анальгін по 0,25–0,5–1,0 на прийом, до 3 г на добу.
- Ацетилсаліцилова кислота – до 1000 мг на прийом, добова доза 4 г.
- Парацетамол (безпечніший за аспірин) 500–600 мг на прийом кожні 5–6 годин.
- Кеторолак – разова доза 30 мг, добова – 120 мг.
- Індометацин – разова 75 мг, добова – 150 мг.
- Заслуговує на увагу Кетопрофен (кетонал) – разова доза 100 мг, добова – 300 мг, оскільки має різні форми випуску (таблетки, ін’єкції, свічки), у т.ч. пролонгованої дії, і тому зручний у користуванні.
- Напроксен – 250–500 мг через кожні 8–12 годин.
- Диклофенак – характерний подовженою дією, можна призначати 1 раз на добу.
- Індометацин 25 мг кожні 6–8 годин.
- Кетанов до 20 мг 3–4 рази на добу та багато інших моно- і комбінованих лікарських засобів.
Місце цих анальгетиків у лікуванні хронічного больового синдрому визначає їх механізм дії – вони ефективні тільки у початковій, локальній фазі (ступінь) – фазі подразнення ноцицепторів. При цьому вони не впливають на патологічний процес, а тільки зменшують запальні явища і больові відчуття.
Підбирати анальгетик периферійної дії у кожному конкретному випадку треба за характеристикою співвідношень анальгетичних, протизапальних, антипіретичних властивостей і характером побічних ефектів, що є властивими для всіх препаратів цього класу. Детальний анамнез та аналіз об’єктивного стану пацієнта дозволить індивідуально вибрати потрібний для нього засіб знеболення і запобігти побічним ефектам (наприклад, обережно призначати НПЗП хворим із бронхіальною астмою чи виразковою хворобою в анамнезі, не комбінувати НПЗП з кортикостероїдами за геморагічних проявів, за болю, зв’язаного зі спазмом гладком’язових органів, ліпше застосувати не чистий анальгін, а комбінований препарат Баралгін, що має у своєму складі анальгін, спазмолітик та гангліоблокувальний компоненти).
Разом із тим, на всіх етапах лікування хронічного больового синдрому під час оцінки побічних ефектів медикаментів слід враховувати, що інкурабельні пацієнти мають багато симптомів, характерних для побічної дії ліків, ще до початку лікування анальгетиками (нудота, блювота, поганий апетит, закрепи, сонливість, загальна слабкість та ін.). Це слід відзначати в щоденниках огляду і картах спостереження. Очевидно, проявом побічної дії ліків треба вважати появу або посилення того чи того симптому з початком знеболювальної терапії.
АНАЛЬГЕТИКИ ДРУГОЇ «СХОДИНКИ»
- Трамадол гідрохлорид (трамал) – по 50–100 мг.
- Залдіар (37,5 мг трамадолу, 325 мг парацетамолу).
- Стадол (буторфанол) (1 або 2 мг/мл).
- Кодеїн.
- Дигідрокодеїн.
- Діонін.
- препарати, що містять кодеїн: Солпадеїн (8 мг), Продеїн (30 мг), Аспікод (10 мг), П’ятирчатка (7 мг), Ношпалгін.
Оптимальним анальгетиком для лікування болю середнього ступеня є трамадол гідрохлорид (трамал). Має різні форми випуску (краплі, капсули, свічки, ін’єкції). Разова доза 50–100 мг, добова – 400–500 мг. Переваги трамадолу як анальгетика центральної дії у тому, що він має значно менше небезпечних побічних ефектів та меншу ймовірність розвитку залежності навіть під час тривалого застосування у паліативних пацієнтів.
Важливо! Трамадол має здатність значно знижувати знеболювальну дію опіоїдних анальгетиків, тому разом із ними не призначається.
АНАЛЬГЕТИКИ ТРЕТЬОЇ «СХОДИНКИ»
На цьому етапі лікування хронічного болю застосовуються сильнодійні опіоїди. До них належать Промедол (тримеперидин), Просідол, Бупроенорфін, Фентаніл (дюрагезик), Морфін гідрохлорид, Морфін сульфат ретард (МСТ- контінус), Метадон.
Неінвазивні пролонговані форми наркотичних анальгетиків, недозволені для використання в Україні:
- Дігідрокодеїн (таблетована форма кодеїну 60, 90, 120 мг; діє протягом 12 годин).
- Просідол (таблетована сублінгвальна форма по 10, 20, 25 мг).
- Бупренорфін (таблетована сублінгвальна форма 0,2 мг, пластир).
- MST-Continus (таблетована форма 10, 30, 60, 100, 200 мг, діє протягом 12 годин).
- Дюрогезік (трансдермальна форма фентанілу 25, 50, 75, 100 мкг/г, діє протягом 72 годин).
Ринок України пропонує Бупренорфін таблетований та ін’єкційний; Промедол 1% (2%) 1,0; Омнопон 1% (2%); Морфін гідрохлорид 1% 1,0.
Оскільки анальгетичний потенціал промедолу становить близько 1/3 до морфіну, не має довготривалої дії, а омнопон є багатокомпонентним препаратом (див. нижче) і тому складним для строгого погодинного застосування та корекції знеболювальної схеми, препаратами вибору за тяжкого ХБС на сьогодні в наших умовах є бупренорфін і морфін гідрохлорид (табл. 2).
БУПРЕНОРФІН – напівсинтетичний дериват алкалоїду тебаїну, має вищий ніж у морфіну аналгетичний потенціал (30:1) і триваліший аналгетичний ефект (6–8 годин), менш виражені побічні ефекти. Основним недоліком під час лікування нестерпного хронічного болю є стельова добова доза – 3 мг. Подальше збільшення дози (вище 3,0 мг) не посилює знеболювальну дію. Доцільно призначати бупренорфін 0,2 мг у таблетках під язик. Таблетки ефективні тільки у разі повного всмоктування в ротовій порожнині (не ковтати!). Разова доза підбирається титруванням (послідовний прийом 1–2–3 таблетки, не більше!) з оцінкою знеболення через кожні 30 хвилин. У випадку встановлення початкової аналгетичної разової дози не більше 0,6 мг можна продовжувати терапію (добова доза становитиме 1,8 мг). Якщо ж початкова разова доза у 0,6 мг неефективна або добова доза в процесі лікування досягла 3 мг, варто перейти до призначення морфіну.
МОРФІН – класичний представник опіоїдних анальгетиків – агоністів μ-рецепторів, швидко всмоктується, аналгезія розвивається через 10–15 хвилин під час підшкірного введення, дія разової дози триває 4–5 годин. Якщо морфін призначається після лікування іншими опіоїдами, слід враховувати співвідношення їх аналгетичного потенціалу з морфіном. Так, еквівалентна доза морфіну до бупренорфіну 3 мг = 90 мг, після досягнення у лікуванні до 400 мг трамадолу доза морфіну має бути не менше 40–60 мг.
За довготривалої терапії дозу морфіну доводиться поступово збільшувати у зв’язку із розвитком толерантності, а також через посилення хронічного болю по мірі прогресування онкологічної патології.
Толерантність зазвичай проявляється на третьому тижні лікування укороченням періодів без болю або зниженням ефективності анальгезії. У цих випадках за умови гарної переносності препарату його разову дозу збільшують на 10–30 мг/добу.
Одночасно із початком лікування ХБС морфіном призначаються протиблювотні (метаклопрамід), послаблювальні (препарати сенни) та інші ліки для запобігання чи зменшення побічних ефектів.
Морфін не спричиняє клінічно значущого пригнічення дихання в онкологічних хворих, які страждають від болю. У них є певний попередній «опіоїдний досвід».
Зрештою, під час поступового збільшення дози (титрації) зменшується ймовірність того, що пацієнт може отримати надмірну дозу. Практика показала, що найліпшою методикою застосування наявного морфіну гідрохлориду 10 мг є не одноразове підшкірне введення, а дозоване з допомогою шприца-лінеомата або підшкірно крапельно через голку- «метелик».
Розвиток наркотичної залежності в інкурабельних пацієнтів практично не реальний – за статистичними даними 1 на 100 000 випадків.
Лікування тяжкого болю потужними опіоїдами 3 ступеня триває стільки часу, скільки потрібно для полегшення чи припинення страждань, в адекватних дозах і з частотою, яка забезпечує постійну концентрацію анальгетика протягом доби. У випадках неправильно підібраної разової аналгетичної дози чи призначення препарату без врахування періоду його напіввиведення і повної елімінації з крові, хронічний біль зберігається і починає швидко наростати за рахунок сумації больових стимулів та перезбудження нервових провідників болю. В результаті виникає біль, який важко піддається терапії.
Спеціального лікування потребує нейропатичний біль через те, що він слабо контролюється або не контролюється класичними опіоїдами і неопіоїдними анальгетиками. Засоби для лікування нейропатичного болю можна розділити на традиційні рекомендовані ВООЗ (1986, 1996) групи ко-анальгетиків (див. нижче) і спеціальні патогенетичні середники останнього покоління різних механізмів дії:
- антагоністи іонів кальцію (верапаміл),
- агоністи гальмівного медіатора ЦНС – гамма-аміномасляної кислоти (ГАМК),
- антагоністи амінокислот – медіаторів збудження (ЗАК) (тізанідін),
- агоністи адренергічних альфа2-рецепторів (клофелін).
КО-АНАЛЬГЕТИКИ (АД’ЮВАНТНІ СЕРЕДНИКИ)
На всіх етапах знеболення є потрібним призначення ад’ювантної терапії.
Групи ад’ювантів:
- Кортикостероїди (переважно дексаметазон).
- Антидепресанти (амітриптілін).
- Протисудомні (габапентин, карбамазепін, нейралгін, фінлепсін).
- Нейролептики (аміназин, галоперідол).
- Транквілізатори (феназепам, сібазон).
- Місцеві анестетики (лідокаїн).
- Міорелаксанти ( баклофен, мідокалм).
- Біофосфонати.
Отже, робимо висновки:
- неправильною є тактика призначення опіоїдів за тяжкого хронічного болю двічі на день, «а потім побачимо», тому що практично через 4 години препарату в крові немає зовсім, і людина страждає власне від болю та від нестерпного очікування наступної ін’єкції;
- стабільний контроль болю (постійна концентрація в крові) наступає після 4–5 періодів піввиведення;
- стабільний стан – через добу (24 години);
- морфін та інші опіоїди – це ліки. Вони існують для того, щоб їх призначати, а не для того, щоб їх притримувати;
- застосування опіоїдів має диктуватися лікувальною потребою, а не обмеженістю прогнозу;
- у разі посилення больового синдрому доза морфіну має лімітуватися тільки за появи симптомів пригнічення дихання і може сягати до 300 мг на добу;
- знеболення хронічного больового синдрому потребує системного медикаментозного підходу;
- перспективним є використання неінвазивних наркотичних анальгетиків пролонгованої дії.