Кожна викурена цигарка скорочує людське життя на кілька хвилин — таким є висновок вчених (без урахування подробиць, тобто наслідків, до яких призводить куріння, у вигляді хвороб, що супроводжують «неспалену» частку життя). Щоб пояснити такі перспективи громадськості, а також спрямувати всі зусилля держави, системи охорони здоров’я, науки, ЗМІ на подолання згубної звички та пропаганду відмови від неї, у 1988 році ВООЗ визначила 31 травня Всесвітнім днем боротьби з тютюнопалінням. На той час світова спільнота була впевнена, що подолає цю проблему у ХХІ столітті.
А ктивний наступ на викорінення цієї звички серед населення, особливо серед молоді, призвів до успіхів там, де і держава, і суспільство займалися проблемою свідомо і цілеспрямовано. Низка нових законів України і конкретних заходів щодо їх реалізації (заборона тютюнової реклами, обмеження «свободи курців» у громадських місцях тощо) стали кроком уперед — останнім часом намітилася тенденція до скорочення поширеності тютюнопаління серед українців і, як наслідок, поліпшилася статистика пов’язаних із ним хвороб та смертей. Однак початок ХХІ століття в Україні не став епохою перемоги над тютюнопалінням. Чому? Бо в комплексному вирішенні проблеми не враховано багато «білих плям». Однією з них є недостатній вплив лікаря на пацієнта, який потрапив у пастку тютюнозалежності (в тому числі й через особистий приклад), а також неадекватне сприйняття загрози такої залежності пересічними громадянами і навіть фахівцями з лікування адикцій.
Просто звичка чи хвороба?
Я зовсім далекий від думки, що мені під силу фахово і всебічно висвітлити цю глибоку та багатогранну проблему, тому зупинюся виключно на сфері своєї діяльності, зокрема, на аспекті «нарколог і тютюнопаління».
Про те, що тютюнопаління — згубна звичка, говорять кардіологи, пульмонологи, онкологи, дерматологи, дієтологи (тобто практично всі лікарі). Водночас лише наркологи (фахівці з лікування хімічних адикцій) покликані фахово допомагати пацієнтам долати не просто «згубну звичку», а тяжку хімічну залежність, якою є тютюнопаління.
До речі, кількість «звичайних», як ми звикли вважати, курців, що насправді є хворими на нікотинову залежність (тобто не облікованих наркоманів, яких суспільство такими й не визнає), значно більша, ніж хворих з усіма іншими видами хімічної адикції разом узятих.
Як не дивно, наркологи також не схильні помічати цей вид хімічної залежності. Впродовж 10 років роботи на посаді нарколога у стаціонарі я, напевно, лише разів 10 встановлював такий діагноз, як «Залежність від тютюну», та й то винятково підліткам. Думаю, те ж саме скажуть і мої колеги. Тож складається враження, що проблема тютюнопаління у свідомості наркологів та й у свідомості населення в цілому асоціюється виключно з дитячим та підлітковим віком, а у «дорослій» наркології взагалі ігнорується.
Переважна більшість моїх колег є затятими курцями. Тобто ми маємо до певної міри парадоксальну, збочену ситуацію невідповідності, коли фахівці, які покликані звільняти бідолашних хворих від пут хімічної залежності, натомість самі є наркозалежними в активній стадії. І головне, вони навіть не намагаються змінити існуючий стан речей або ж сприймають його як щось належне
І пересічні громадяни (та, чого вже кривити душею, й ми, наркологи) не схильні вважати наркоманами «звичайних» курців. Спрацьовує стереотип: наркоманія — це щось жахливе, протиправне, огидне, а курець — звичайнісінька людина з поганою звичкою, тож основна маса пересічних громадян навіть не допускає думки про те, що тютюнопаління є хворобою залежності. Курці також переконані, що «кинути курити просто», що «це моя справа, і нікого вона не повинна турбувати». Але якщо все так просто, тоді чому ви не облишите цю звичку? А щодо наркологів, то це взагалі не «особиста справа», яка не впливає на інших. Чи існує відповідність між посадою завідувача наркологічного відділення і тим, що він — затятий курець, тобто, по суті, наркоман в активній стадії? Це неприпустимо! Однак таке «поєднання» — надзвичайно поширене явище. І спробуй-но звернути увагу когось із наркологів-колег на їхню залежність (читай — наркоманію) і запропонувати замислитися над такою невідповідністю та спробувати якось її виправити! Про це вони навіть не хочуть говорити і воліють не помічати такої проблеми, хоча переважна більшість моїх колег є затятими курцями. Тобто ми маємо до певної міри парадоксальну, збочену ситуацію невідповідності, коли фахівці, які покликані звільняти бідолашних хворих від пут хімічної залежності, натомість самі є наркозалежними в активній стадії. І головне, вони навіть не намагаються змінити існуючий стан речей або ж сприймають його як щось належне. Ось у чому гострота проблеми!
«Гуру» не має права на помилку
Безумовно, я розумію й визнаю «горизонтальну» форму допомоги («рівний — рівному»), коли людина, яка позбулася залежності (адикт у стадії ремісії, а ним може бути, до речі, й лікар), допомагає долати залежність іншому, спираючись на власний досвід і погляд «зсередини». Групи анонімних алкоголіків або анонімних наркоманів є чудовим тому підтвердженням.
Але коли йдеться про фахову роботу лікарів-наркологів, які страждають на активну форму хімічної залежності (зауважте, роботу не в системі координат «рівний — рівному», а в жорсткій вертикалі «гуру — узалежнений»), виникає логічне запитання: «А чи мають ці «фахівці» моральне право когось учити та давати настанови? Чого варті слова лікаря, який власним прикладом демонструє нездатність подолати одну з форм хімічної залежності? І взагалі, чи мають право такі «фахівці» у доволі «цікавому» статусі активних наркоманів займатися професійною діяльністю? Запитання дещо провокаційне, втім… Якщо давати на нього відповідь у юридично-правовій площині — вона позитивна (ці лікарі-наркологи мають відповідну освіту, диплом, спеціалізацію, стаж, певний набір професійних знань та навичок, що підтверджені відповідними паперами тощо). Тобто на «фасаді» — юридична відповідність «еталону».
Більше того, всі наркологи мають сертифікати, що надають можливість їм працювати з наркотиками, транквілізаторами, прекурсорами та, відповідно, виключають наявність у них наркоманії юридично. У юридичній площині нікотин не є наркотиком і навряд чи коли-небудь буде таким визнано, а нікотинова залежність є не «юридично-правовою», а суто медичною проблемою. Та коли йдеться про роботу з хворими (фізично, душевно, духовно) людьми, чи можна обмежуватися тільки юридичним «фасадом» та формальною відповідністю, чи потрібно підключати й моральні виміри? Над цим варто замислитися.
Я не хочу, щоб у когось склалося враження, що я намагаюся сформувати або посилити відчуття провини чи неповноцінності у своїх колег, які є залежними від нікотину. Звісно, що ні! Своїми роздумами я хотів лише привернути увагу читачів,
передусім, лікарів-наркологів, до цієї проблеми, зокрема, до її морально-етичного аспекту.