Олег Туркот, акушерський анестезіолог госпіталю Джона Хопкінса (США) — українець за походженням і громадянин світу за покликанням. Як учасник міжнародного доброчинного проекту Kybele побував у багатьох країнах і планує відвідати ще більше місць, де потребують благодійної допомоги медиків. А нещодавно з командою зарубіжних фахівців Олег Туркот приїздив до рідного Тернополя.
ВЗ У Тернополі побував великий «десант» учасників доброчинного проекту Kybele. Яка головна мета візиту?
— До України ми завітали на запрошення Тернопільського національного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського та управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА. А команда в нас і справді чималенька — це провідні акушери, неонатологи, анестезіологи з Великої Британії, Польщі, США та Канади. Ми ділилися досвідом: читали лекції, проводили майстер-класи, ворк-шопи й операції.
Узагалі ж проект Kybele діє з 1997 року. Саме тоді американська лікарка Мейдж Оуен загорілася ідеєю зібрати волонтерів і поїхати до Туреччини, аби допомогти цій країні підвищити стандарти анестезіологічного забезпечення в акушерстві. Але на цьому її доброчинна діяльність не завершилася, вона поширила її й на інші країни. Учасниками проекту стали провідні фахівці з усього світу. Я ж долучився до програми під час проходження резидентури.
Перед тим як приїхати з місією в Україну, я побував у Боснії, Македонії, Сербії та країнах пострадянського простору. Утім, мені було прикро, що ми піклуємося про пацієнтів інших країн, а мій рідний Тернопіль, місто, де я народився, оминаємо. Отож доклав усіх зусиль, аби запустити наш проект в Україні. Спочатку зателефонував до засновників програми і в кількох словах виклав свою ідею. Вони її схвалили та порадили звернутися до професора акушерської анестезіології Університету Міннесоти Лізи Корбетт. У неї — українські корені, й вона багато знає про охорону здоров’я України. У травні минулого року доктор Корбетт приїхала до Тернополя, аби познайомитися з фахівцями Тернопільського національного медичного університету. Згодом і я провів тиждень на Тернопільщині, плануючи роботу місії, вивчаючи клінічні бази, знайомлячись з лікарями. Попередньо ми склали план лекцій і заходів, врахувавши потреби українських лікарів. А вже великою міжнародною командою прибули до України на початку квітня.
ВЗ Знаю, що ви витратили на візит до України два тижні своєї відпустки. Що саме спонукає вас займатися доброчинністю?
— Доброчинність — це не просто діяльність, а внутрішня потреба допомагати людям. Жодних вигідних із матеріальної точки зору преференцій я не маю: ані доплат до зарплатні, ані пільг. Волонтерська робота приносить мені моральне задоволення і дає змогу ділитися своїми професійними знаннями.
В американському суспільстві доброчинність — доволі поширене явище. Люди, які досягли певного професійного рівня й матеріального становища, діляться набутим з іншими. Ідея, яка лежить в основі цього, — змінити світ — дуже демократична за своєю суттю, бо фактично кожна людина в змозі її реалізувати. Ми вдячні українським колегам за те, що вони зрозуміли наше прагнення допомогти та дослухалися до наших професійних порад.
ВЗ Як ви оцінюєте професійний досвід українських фахівців у галузі анестезіології?
— Хочу засвідчити, що більшість українських лікарів нині мають доступ до сучасних джерел інформації і з успіхом ними користуються. Але доволі часто доводилося спостерігати, що й підручники, видані в радянський період, скажімо, років сорок тому, не втратили актуальності для ваших лікарів. Зрозуміло, що матеріал, викладений у них, нині застарів. Українські лікарі працюють у важких умовах, часто не мають необхідного обладнання, ліків і матеріалів, але потрібно вчитися новому і користуватися сучасними інформаційними ресурсами.
Скажімо, уже багато років у США під час кесарського розтину застосовують спінальні та провідникові методи знеболювання, однак в Україні така практика не надто поширена. Тому одним із завдань, які ми поставили перед собою, було розповісти українським колегам, що ці методи ефективні та безпечні. Також ми маємо переконати в цьому й жінок, адже вони хочуть народжувати без болю і ускладнень.
Ми повсякчас прагнули донести до українських колег сучасну й достовірну інформацію. Наприклад, я зауважив, що в тернопільських пологових будинках не використовують для знеболювання під час пологів морфін. Можливо, річ у тім, що в Україні не існує клінічних настанов щодо застосування цього препарату в акушерській практиці? Я зустрічався з головними лікарями та провідними анестезіологами пологових будинків міста, і ми обговорювали це питання. Усі вони цілком погоджуються з пропозицією застосовувати морфін у своїй практиці, але наголошують: для узаконення цих нововведень потрібні внормовані клінічні настанови.
ВЗ Але ж нині в Україні фахівцям дозволено використовувати міжнародні протоколи лікування…
— Так, проте вони їм не завжди доступні, тому ми вирішили надати їм ці настанови. Добре, що в проекті бере участь Тернопільський національний медичний університет — його фахівці допомагають нам з перекладом зазначених методик українською мовою. Тож тепер перед нами постала цілком реальна мета: створити стандартизовані національні настанови, якими керуватимуться анестезіологи всієї України, бо в нас склалося враження, що в кожному закладі користуються власною стратегією. Приміром, у районних лікарнях кесарський розтин проводять під загальним наркозом, у міському пологовому будинку — зі спінальною анестезією, а в перинатальному центрі вдаються до обох методів.
У США ми використовуємо опіати, бо вони дають найкращий знеболювальний ефект, але в українських пологопомічних закладах їх не застосовують. Саме таку практику ми й хочемо впровадити в межах реалізації розпочатого проекту. У планах — досягти ефективного знеболювання пологів. Спочатку застосуємо ці стандарти на Тернопільщині, а згодом, сподіваюся, вони поширяться й на інші медичні заклади України.
На завершення нашого візиту ми надали фахівцям пологового відділення Тернопільських комунальної міської лікарні №2 й обласного перинатального центру «Мати і дитина» перелік того, що бажано було б впровадити. Це не вимоги, а, швидше, керівництво до дії, така собі мінімотивація змінювати підходи до роботи. Ми сформулювали ці завдання на підставі досвіду співпраці з багатьма країнами світу. Лікарі запевнили, що намагатимуться їх виконати. Я ж очікую побачити хороші результати.
ВЗ Які ще професійні секрети розкривали іноземні фахівці?
— Одна з найгарячіших тем, котрі ми обговорювали на зустрічах з українськими колегами, — ефективна допомога жінкам у разі кровотеч. Як відомо, роділлі потерпають від них під час кесарського розтину чи й фізіологічних пологів. Крововтрата — одна з головних причин материнської смертності, й у США таке ускладнення не вважають наслідком недбалості акушера-гінеколога: воно трапляється незалежно від рівня кваліфікації персоналу. У нас існує практика оголошувати про крововтрату вголос безпосередньо в операційній. Тому зазвичай усій бригаді повідомляють: втрачено 100, 200 тощо мілілітрів крові. Згодом зроблені записи стають компасом для проведення ефективного лікування.
У Тернополі ми наголошували на тому, що в пологових відділеннях має бути достатньо компонентів крові й еритроцитарної маси. Найперше правило, якого нас навчали з першого дня резидентури: коли потрібно підвищити рівень гемоглобіну, переливаємо пацієнту еритроцитарну масу, коли необхідно згустити кров, переливаємо плазму, якщо потрібні тромбоцити — переливаємо тромбоцити. Це дуже просте правило, але часто від українських лікарів доводилося чути: ми одразу переливаємо плазму, бо вона в нас є, а на компоненти крові доведеться чекати. Зрозуміло, так бути не повинно. Якщо роділлі потрібні переливання, то це має бути суворо показаний препарат, а не те, що є під руками.
ВЗ Тобто проблем у нашій медицині все ще багато.
— Вони є, так само, як і здобутки. Українська медицина має великий потенціал, але післядипломна освіта не настільки розвинена, як цього вимагають сучасні умови. Коли я готував наукові статті, то намагався знайти в міжнародних журналах бодай якісь матеріали українських колег, де вони ділилися б досвідом щодо ефективного використання міжнародних настанов ACLEs або BLS. Але натрапив лише на статтю колеги з Одеси, який опублікував її в одному з румунських журналів 2018 року.
Переконаний: Україна має багато талановитих учених, лікарів-практиків, медичні університети проводять чимало наукових досліджень і заходів. То чому б не опублікувати досягнення в міжнародному науковому виданні, адже всі вони хочуть першим оприлюднити свіжі ідеї чи відкриття? Англійською матеріалів, які стосувалися б України, просто немає. Однак така робота дуже важлива, бо саме це рухає науку вперед.
ВЗ Ви з таким захопленням розповідаєте про тонкощі акушерської анестезіології. А як прийшли в медицину?
— Медицина — це та галузь, про яку я мріяв чи не з дитинства, пов’язував із нею своє професійне майбутнє, бо належу вже до четвертого покоління лікарів. Спеціалізацію обирав у США і мав остаточно визначитися між анестезіологією, яка була професією батька, й терапією, бо це спеціальність мами. Обрав «Анестезіологію в акушерстві та гінекології» у пам’ять про батька, котрий трагічно загинув у доволі молодому віці й не встиг реалізувати свої професійні плани. Також я добре пам’ятав й мамину історію, у якої були надзвичайно тяжкі пологи, і їй заборонили народжувати вдруге — а мені так хотілося братика чи сестричку.
ВЗ Однак вчилися ви в Тернополі…
— У сім років я разом з батьками виїхав на постійне місце проживання до США, згодом отримав американський паспорт, але в душі залишився українцем і патріотом своєї країни. Мабуть, саме тому після закінчення американської школи вступив до Тернопільського національного медичного університету, де свого часу навчалися мої батьки.
Коли після закінчення ТНМУ повернувся до США, наступного ж дня пішов на роботу в будинок для людей похилого віку. Однак мав іще одне важливе завдання — підтвердити свій український лікарський диплом. Для цього потрібно було скласти тести, які американські студенти здають після закінчення вишу. Тож удень працював, а вночі штудіював літературу. Однак підготовка забирала дуже багато часу, отож я залишив роботу й почав відвідувати спеціалізовані курси Kaplan.
Успішно склав три іспити, а згодом пройшов стажування в одній із лікарень Мічигану, де працював з анестезіологами. Останньою сходинкою на шляху до цієї спеціальності стало написання есе про власний шлях в анестезіологію. Коли я зібрав усі документи, то вже міг пропонувати свою кандидатуру для участі в різних програмах післядипломної освіти, які діють на базі університетів або потужних медичних центрів. Очевидно, доля була прихильною до мене, бо я отримав запрошення на навчання в резидентурі однієї з найпрестижніших університетських лікарень Нью-Йорка — SUNY Downstate. Вона має клінічні бази у восьми різних медичних закладах міста, де ми й навчалися.
Варто зауважити, що навчання в американській резидентурі — це не споглядання за діями лікаря, а реальна робота в медичному закладі. Ти ведеш пацієнтів, виконуєш певні маніпуляції, твою роботу іноді перевіряють, але ти працюєш як лікар, а не як студент. На мій погляд, такий підхід дає людині ширші можливості розкрити свої професійні резерви, відпрацювати мануальні навички та й загалом відчути свою причетність до когорти професіоналів.
ВЗ Як ви проводите вільний час?
— Вільного часу практично не маю, але коли він з’являється, то віддаю перевагу активному відпочинку. Надзвичайно люблю мандри, обожнюю приїздити до інших країн, спілкуватися з новими людьми і відчувати себе частинкою великого світу. Чим більше подорожей, тим більше вражень, приємних свіжих емоцій, нових знань і відчуттів.
ВЗ Що додає натхнення та сил у роботі?
— Родина й участь у доброчинних місіях — це два крила мого щастя. Дружина — найкращий дарунок долі. З Катериною познайомився, коли був студентом, й одразу вирішив: вона буде моєю дружиною. Це була саме та жінка, про яку мріяв, — вона поділяє мої погляди на суспільство, життя, розуміє американські жарти, хоча й виросла в Україні. Ми одружилися рано — мені було 22 роки, а їй 20, але нам вдалося створити справжню зрілу сім’ю. Загалом вважаю себе щасливою людиною, бо моє життя сповнене сенсом.
Лариса Лукащук, спеціально для «ВЗ»
