У 28 років бути акушером-гінекологом, який володіє надсучасними техніками лапароскопічних операцій, виступає з доповідями на всеукраїнських конгресах — справжнє досягнення. Анатолій Андрієць зізнається: усе це результат щоденної копіткої праці та порад мудрого наставника, котрий свого часу не перетворив молодого фахівця на «хронічного асистента», а дав можливість розвиватися й працювати.
У медуніверситет вступив у… 15 років
Анатолій Володимирович АНДРІЄЦЬ
- Лікар акушер-гінеколог у YUZKO medical center
- Самостійно провів близько 1000 операцій
- Прийняв понад 100 пологів
- Медичне кредо: «Щоб іти в ногу із часом, потрібно постійно вчитися»
ВЗ Чому ви обрали професію лікаря, та ще й гінекологію?
— Я — лікар у третьому поколінні. У мене дідусь і батько — хірурги, мама — акушер-гінеколог. Коли ще у 6 років мене запитували, ким хочу стати, не замислюючись відповідав: «Лікарем». Причому бажання було настільки сильним, що вирішив не витрачати часу на навчання в 10-му та 11-му класах, а екстерном закінчив Чернівецьку ЗОШ ІІ-ІІІ ступенів «Центр освіти молоді». Тож до Буковинського державного медичного університету вступав 15-річним. Навіть паспорта ще не мав — подавав документи зі свідоцтвом про народження. Отже, у 22 роки я закінчив університет, а в 25 — інтернатуру.
Після закінчення інтернатури за розподілом потрапив на роботу до Глибоцької центральної районної лікарні. І там пройшов своєрідну «школу молодого бійця». Річ у тім, що я був черговим лікарем: заступав на зміну в суботу вранці, а завершував — у неділю вранці. Тобто на чергуванні залишався один. І попри те що завжди можна було зателефонувати й навіть викликати з дому старшого колегу, все одно вчився діяти самостійно. Часто на «дзвінок другу» не вистачало часу: треба було швидко приймати рішення. У такому режимі працював три роки, але здобутий досвід — безцінний.
ВЗ Те, що ви виросли в сім’ї медиків, допомагало в навчанні, а потім — на практиці? Чи, можливо, батьки висували завищені вимоги?
— Я завжди був звичайним студентом-медиком, котрий міг заробити як «4», «5», так і «3».
Батьки ж постійно мене контролювали. Бувало, однокурсники збиралися в гуртожитку на вечірку, а в цей час батько штудіював мене з приводу чергового «модуля». Цінувати його принциповість я почав уже на старших курсах, коли з успіхом застосовував на практиці ґрунтовні теоретичні знання.
Часто за сімейною вечерею ми обговорювали той чи інший складний випадок. Тож те, що мої колеги шукали в медичній літературі, я міг дізнатися вдома.
Вчився діяти самостійно. Часто на «дзвінок другу» немає часу: треба швидко приймати рішення. У такому режимі я працював три роки, але здобутий досвід — безцінний.
Анатолій Андрієць
ВЗ Ваша дружина — теж лікар. Сімейні вечері й зараз минають за аналізом клінічних випадків?
— Я вважаю, мені дуже пощастило. Вона як ніхто інший розуміє, що таке нічні чергування і виклики на роботу у вихідні та свята. І, до речі, у нас не буває побутових конфліктів. Дорогою додому ми можемо обговорювати операцію чи ведення післяопераційного пацієнта, але ніколи — брудний посуд.
Коли збираємося родиною, дійсно часто розмова зводиться до медицини. Аналізуємо ті чи інші випадки, тактику оперативного втручання, новації, які привезли з чергової конференції. Ми всі цим живемо. І, звісно, можемо захопитися. Тоді нас зупиняють дідусь і бабуся — батьки мами. Вони — не лікарі. Кажуть: «Діти, а давайте про щось буденніше…» І ми змінюємо тему.
Дуже люблю такі родинні посиденьки. Узагалі, весь вільний час, хоча його й небагато, намагаюся присвячувати сім’ї, а головне — донечці.
Навчання — це капіталовкладення в самого себе
ВЗ Університет й інтернатура позаду, а ви продовжуєте вчитися. Чому?
— Бо лікар зобов’язаний навчатися постійно. На цьому наголошує мій наставник — професор Олександр Юзько. Пам’ятаю, як уперше побачив лапароскопічну операцію у його виконанні, коли очі дивляться в монітор, а руки працюють з апаратурою, й не міг повірити, що це можливо! Він усе життя вчиться, переймає досвід інших лікарів, впроваджує його у своїй клініці й ніколи не зупиняється на досягнутому.
Час не стоїть на місці — за ним треба встигати. І інтернет нам, медикам, стає у великій пригоді.
Анатолій Андрієць
Іще в інтернатурі почав їздити на стажування з лапароскопії. Кожних 2-3 місяці проходив навчання або в Києві, або за кордоном. Звісно, усе за власні, до того ж немалі, кошти. Проте розумів: аби йти в ногу з часом, розвиватися, працювати й бути затребуваним лікарем, я повинен «вкладати в себе».
ВЗ Де саме й у кого вчитеся?
— Якщо говорити про Україну, то це Ігор Гладчук, гінеколог-хірург з Одеси, та Андрій Григоренко, гінеколог-онколог із Вінниці, доктор медичних наук. На сьогодні я цікавлюся саме онкологією, хочу навчитися лапароскопічно оперувати злоякісні новоутворення, зокрема з видаленням лімфатичних вузлів. Тим паче, між Буковинським державним медичним університетом та Чернівецьким обласним клінічним онкологічним диспансером підписаний договір про співпрацю. І цього року я як аспірант кафедри акушерства і гінекології почав проводити лапароскопічні операції при злоякісних процесах тіла матки та яєчників. Знаю, що в онкології багато операцій можна виконувати саме малоінвазивними методами — це і менш травматично, й досить ефективно.
Щодо навчання за кордоном, то чи не найбільше мене вразило стажування в університетській клініці французького міста Клермон-Ферран. Там працює Реваз Бочоришвілі — світовий експерт з ендоскопічної гінекології, віртуозний хірург-гінеколог, який досконало володіє методом лапароскопії та виконує повний обсяг оперативних втручань будь-якої складності в гінекології саме в такий спосіб. Мені пощастило кілька разів упродовж 3-4 тижнів вчитися в нього. Зранку і до вечора я був присутній на його операціях, а потім відпрацьовував побачене в тренінговому центрі. Це колосальний досвід і для мене як молодого лікаря, і для нашої клініки. Чимало новацій, побачених у Франції, ми вже запровадили у YUZKO medical center. Наприклад, однотипні операції при нетриманні сечі, опущенні матки. Ми перейняли не лише оперативну техніку, а й схему післяопераційного ведення пацієнтів. І, до речі, навчання трьома тижнями не обмежується. Ми регулярно виходимо на зв’язок із Ревазом, обговорюємо виконання того чи іншого втручання, він дає поради.
В університетській клініці Клермон-Феррана — зовсім інший, аніж у нас, підхід до умов роботи в операційній. Температура повітря в ній підтримується на рівні +19 ºС, тобто досить прохолодно. Це зроблено для того, аби хірургу було комфортно працювати. Водночас, усі інші медики біля нього — у теплих накидках. Ми також перейшли на такий температурний режим у своїх операційних.
Для того аби пацієнтка на операційному столі не замерзала, користуємося відповідною грілкою. Але хочемо придбати спеціальний апарат у вигляді футболки. Його встановлюють над тілом пацієнтки і нагнітають тепле повітря.
Також раніше ми не використовували одночасно з проведенням операції УЗ-апарат. Бачили картинку УЗД до втручання, далі оперували, а потім виконували контрольну УЗ-діагностику. У Франції нам показали, що можна працювати по-іншому. Тепер під час видалення міом, розташованих у товщі матки, ми користуємося апаратом УЗД в операційній. На моніторі я бачу реальне зображення матки, а за допомогою ультразвукової картинки — місце, де розташовується новоутворення. Окрім того, ми давно відмовилися від «вишкрібання». Поліпи матки видаляємо гістероскопічно.
Публічність — частина шляху до успіху
ВЗ Ви не лише постійно навчаєтеся й оперуєте, а й встигаєте вести власний відеоблог у соц-мережах. Що дає вам як лікарю таке спілкування з пацієнтами?
— Сучасна медицина та її реформування спонукають нас, медиків, не тільки лікувати, а й якісно рекламувати свої вміння. Лікарі, які хочуть робити кар’єру й розвиватися професійно, мимохіть стають публічними. І це вимога часу. Прикладом у цьому плані для мене є Едгар Камінський — відомий пластичний хірург. Він часто веде прямі трансляції своїх операцій, а пацієнти записуються до нього на консультацію за півроку.
Соціальні мережі сьогодні — своєрідний ліхтар, що здатен освітити роботу медичної системи. Лікар, який відкрито представляє себе в інтернеті, ймовірно, так само дбає про свою репутацію на кожному прийомі. Для нього важливі і результати лікування, і враження пацієнтів від його стилю роботи. Звісно, будь-який хороший спеціаліст переймається таким, але публічність загострює розуміння важливості кожного слова, сказаного медиком.
Якось до мене на прийом записалася 35-річна пацієнтка із Запоріжжя. Вона подивилася кілька моїх відео в Instagram, перечитала коментарі й приїхала на консультацію. Через те що в жінки було кілька міом, їй рекомендували видаляти матку. Ми ж лапароскопічно видалили лише міоми. Через 10 днів після операції вона скинула мені фото, на яких займається улюбленим спортом і веде активний спосіб життя.
Час не стоїть на місці — за ним треба встигати. І інтернет нам, медикам, стає у великій пригоді.
ВЗ Яке з проведених вами втручань вважаєте найуспішнішим?
— Мабуть, операцію зі створення піхви. Якось до нас звернулася жінка з аномалією — вона народилася без піхви та матки. За допомогою лапароскопа через три маленькі проколи, за рахунок власних тканин пацієнтки, без імплантів, без травматизації сечового міхура та прямої кишки ми зробили їй штучний орган. Цією операцією я дійсно пишаюся.
ВЗ Упевнена: більшість ваших ровесників-лікарів можуть вам позаздрити. Адже зазвичай молодь не лише до проведення операцій, навіть до асистування не завжди допускають. Як гадаєте, вам вдалося реалізувати себе завдяки роботі в приватній клініці?
— Передусім я зміг реалізуватися завдяки правильному наставнику. Я не народився зі скальпелем у руках, усьому вчився з нуля. Але професор Юзько у мене вірив. На 6-му курсі він сказав: «Якщо ти йдеш в акушерство і гінекологію, ти не можеш бути тільки акушером або тільки гінекологом. Ти маєш досконало знати й одне, й друге. Без цього ти будеш одноруким лікарем». Його слова спонукали мене до діла. Я працював без передиху. На першому році інтернатури вже самостійно прийняв перші пологи, а на другому — провів кесарів розтин.
Однак Олександр Михайлович навчив мене й того, що незамінних людей не повинно бути. Звісно, у мене є амбіції, я хочу працювати, оперувати, але майже щотижня їжджу на конференції. У цей час операційна не може простоювати. У команді не мусить бути однієї «зірки», зірковою має бути вся команда. Саме цього розуміння дуже бракує в державних лікарнях. Тому молодь там часто не допускають до операцій. Треба відійти від радянського шаблону, коли у відділенні оперують лише двоє лікарів, а всі інші — тримають гачки й асистують. Це нездорова конкуренція. Необхідно думати про те, що буде потім, після тебе.
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»
