Зараз увага суспільства прикута до АТО та до Головного військового клінічного госпіталю, де наразі лікують бійців. Чи готові були військові лікарі до напливу поранених? Як відобразилися військові події на житті й роботі досі «мирних» відділень? Про це та багато іншого, специфічного для військової медицини, «ВЗ» розповів полковник медичної служби, доктор медичних наук, начальник нейрохірургічного відділення Головного військового клінічного госпіталю Андрій Данчин.
Андрій Данчин, полковник медичної служби, доктор медичних наук, начальник нейрохірургічного відділення Головного військового клінічного госпіталю— Відділення нейрохірургії з’явилося вже в післявоєнні роки — до того часу військової нейрохірургії в Україні взагалі не існувало. Тоді тільки на базі відділення травматології оперували черепно-мозкові травми. Звичайно, в силу цих обставин, рівень нейрохірургії того часу був невисоким. Складно сказати, над чим саме працювали в ті часи, — я думаю, це були досить рутинні оперативні втручання на головному мозку. Кількість операцій у той період була незначною. Мій батько, який свого часу був головним нейрохірургом Уральского військового округу, в 1989 році після захисту дисертації потрапив до Київського округу. Він і розповів, що на початку його роботи у відділенні проводилося лише 60 оперативних втручань на рік. Тобто відділення було терапевтичним, і всіх складних пацієнтів відправляли в цивільні лікарні.
Із приїздом Олександра Данчина почалася ера комп’ютерної томографії та МРТ. Батько як новатор почав повсякчасно їх використовувати. Він мав аналогічний досвід на базі попередніх місць роботи: в Уральському окрузі такі технології вже існували. Із його приїздом кількість операцій зросла до двох сотень на рік.
Так тривало до 1996 року, поки Олександр Георгійович із колективом не наважився на іншу інновацію — використання ендоскопічних методик. Звичайно, нейрохірургічна ендоскопія дещо схожа на абдомінальну, але значно мініатюрніша, адже простір для діяльності в мозку обмежений. Цікаво, що перші ендоскопи майже не відрізнялися від сучасних. Прийшли цифрові технології, але розмір, роздільна здатність та принцип дії залишилися тими самими. Саме тоді, у 1996 році, в нашому відділені видалили перший крововилив за допомогою ендоскопа, тобто без трепанації черепа. Потім наважилися ще на кілька подібних операцій, і коли побачили гарні результати, стали цікавитися, як працюють із цією методикою у світі.
Інтернету тоді не було, а медичні бібліотеки не передплачували сучасних західних видань для нейрохірургів, хоча західна медицина тоді розвивалася семимильними кроками. Тому доступу до сучасної медичної літератури і сучасних методик, по суті, не було ні в кого, окрім тих, хто мав змогу відвідувати іноземні симпозіуми. От і нам із батьком пощастило поїхати до Марбургу — невеличкого міста в Німеччині, де розміщений прекрасний старовинний університет. У ньому працювала група медиків-ендоскопістів, які активно розвивали ці методики. До того часу вони вже провели два міжнародних конгреси по ендоскопічних технологіях та організували третій, на який ми власне й потрапили.
Після нашої доповіді по видаленню гематом нам аплодував увесь зал: адже ми були єдиними на всьому пострадянському просторі, хто наважився й оприлюднив свої результати. Так ми потоваришували з німцями. З їх допомогою через спеціальну медичну систему бібліотеки університету ми отримали доступ до унікальних медичних статей. І лише тоді змогли порівняти результати своєї роботи з досягненнями інших клінік світу. З’ясували, що ендоскопія в нейрохірургії тільки розвивається. Групи лікарів беруть окремі патології й поступово опановують цей метод. Але все — тільки в зародковому стані. Це нас надихнуло…
ВЗ А як сприйняла ваше новаторство вітчизняна нейрохірургія?
— Якщо німці нам аплодували, то «наші» сприйняли скептично. Я взяв відеомагнітофон, касету із записом операції по видаленню крововиливу й маленький телевізор. Поїхав до «цивільних» колег із метою показати, що ми вміємо, і попросити направляти до нас пацієнтів, яким можна допомогти малоінвазивним шляхом. Після демонстрації видалення я почув шокуючу відповідь: «Нічого нового ми не побачили! А гематому можна і черпаком видалити. Ви там самодіяльністю займаєтеся. А ми звикли по старинці працювати». Скепсис був суттєвим, але ми не засмучувались. Уже в 1997 році поїхали до Вільнюса на VІІ Балтійський конгрес: наша доповідь уже була більш розгорнутою, адже за рік ми опанували ендоскопічні операції й операції на хребті, виділили різні методичні підходи, структурували їх. На базі нашого відділення утворилася невелика група молодих хірургів-ентузіастів: я і двоє талановитих колег, які наразі працюють за кордоном. Після Прибалтики ми відвідали конгрес у Парижі, згодом — у Франкфурті.
ВЗ Хто вам допомагав на той час матеріально?
— Самі б ми не могли це фінансувати, та й держава нам не допомагала. Але ми мали кілька знайомих бізнесменів, які придбали нам ендоскопічну стійку. Окрім того, вони фінансували всі поїздки, оплачували і проїзд, і проживання… Поступово наша робота переросла із кількості в якість. Ми отримали можливість захистити дисертації по використанню ендоскопічних методик при різних патологіях. На той час уже змінилося ставлення до нас і українських колег. Звичайно, нас мало хто підтримував, але хоча б не заважали. Поступово ми опановували все більший спектр патологій: пухлини головного мозку, патології хребта й периферичної нервової системи. Окрім того, намагалися якомога більше публікуватися. У 1997 році зареєстрували медичний журнал з ендоскопічної хірургії, затверджений ВАКом. Ми не приховували своїх напрацювань, а, навпаки, запрошували колег до співробітництва.
ВЗ І з того часу українські лікарі почали активно направляти до вас пацієнтів?
— Ні, активно ніхто й ніколи не відправляв. Але здоровий глузд превалює. Ми маємо дуже гарні результати з лікування оклюзійної гідроцефалії, арахноїдальних кіст тощо. Таких пацієнтів переважно оперуємо ми, адже наше відділення посідає лідируючу позицію серед медичних закладів України по використанню ендоскопії.
ВЗ А як складалися стосунки між військовою й цивільною нейрохірургією історично?
— По-різному. Зараз ми підтримуємо постійний зв’язок з Інститутом нейрохірургії і його новим керівником академіком АМНУ Євгенієм Георгійовичем Педаченком. Він підтримував нас, ще не будучи директором Інституту. Інший нейрохірург, підтримку якого ми завжди відчували, — професор Микола Єфремович Поліщук. А скептики є будь-де. Тому й зараз зустрічаються люди, які кажуть, що ендоскопія — утопічний напрямок. Доводиться переконувати.
ВЗ Ви відчуваєте на собі клеймо «другосортності»? Адже існує міф, що військові лікарі поступаються цивільним.
— Так, на жаль, існує. Але, думаю, нам просто заздрять! У нас якісніше фінансування, немає нестачі медикаментів і непогане устаткування. У більшості лікарень і досі відділення в жахливому стані, а хворі лежать у коридорах. Розруха! А міф, що у військових лікарів дві звивини мозку, — родом із Радянського Союзу. Але зрештою час усе розставив по місцях. Робота госпіталю не стояла на місці, розвивалися в міру своїх можливостей всі відділення. І на даний час я не чув від компетентних спеціалістів, що ми в чомусь пасемо задніх.
ВЗ Чи відрізняється підготовка цивільного і військового нейрохірургів?
— Досить суттєво. Є військово-медична академія і наш госпіталь як її практична база. Тобто лікарі, що тут працюють, готують студентів-медиків. Із нейрохірургії є шестимісячні курси, які проводять після трьох років загальної хірургічної підготовки. У цивільній же системі медичної освіти все трохи інакше: інтернатура з нейрохірургії триває два роки, а загальної хірургії немає. Сказати, що краще, складно.
Мабуть для військових, особливо у зв’язку із сьогоднішніми подіями в країні, три роки загальної хірургії є доречними. Це дає великий багаж знань. Але певний рудимент у цьому є, адже глибокої спеціалізації при такій системі не відбувається. Загальні знання обов’язкові, але й спеціалізація має бути глибшою.
ВЗ А чому ви з батьком обрали військову специфіку?
— Тато був із родини військових, але мріяв стати хірургом. На той час це був єдиний доступний для нього шлях до медицини. А я за освітою цивільний лікар і не одягав пагони до 2000 року — тоді я вирішив призватися з офіцерів запасу до лав діючої армії.
ВЗ До нинішнього часу, коли в країні тривають військові дії, відчували в роботі відділення приставку «військове»?
— До Майдану, мабуть, ні. Ми працювали переважно в штатному порядку. Армія скорочувалася, іноді дуже швидко. Нам також кожні півроку приходили повідомлення про кількість скорочень. Тобто загальна тенденція скорочення армії відображалася й на роботі госпіталю. Травматизму в лавах Збройних Сил було мало, і ми почувалися військовими, лише коли у формі ходили на наради до керівництва. А профілізація госпіталю була направлена на цивільну медицину.
ВЗ Чи відобразилося це на кваліфікації лікарів, яка потрібна для військового часу? Чи не втратили ви форму?
— Ні. Навпаки, військова медицина дуже вузькопрофільна. Ну, із чим ми зараз маємо справу? Поранення, осколки, травми… А в цивільній охороні здоров’я ми працювали із низкою надскладних патологій. Тому вийшло так, що рівень кваліфікації, навпаки, зріс. Є фундаментальні канони лікування поранених бійців, і достатньо їх знати. Звичайно, зараз бачимо нюанси, які розходяться з теоретичними знаннями.
Наприклад, у підручниках написано, що будь-яке поранення головного мозку при найбільш якісних методах лікування дає 30% гнійних ускладнень. Зараз ми бачимо, що це не так. Таких ускладнень виникає значно менше — до 5%, а найчастіше і 2%. Взагалі, складніше оперувати пацієнта із пухлиною мозку, ніж із кульовим пораненням. Інша справа, що в реанімації поранені лежать набагато довше і значно гірше виходять із критичних станів. Зараз наші анестезіологи дуже заклопотані: на сьогоднішній день у нас у відділенні лежить 37 бійців, із них семеро — у реанімації. А були тижні, коли кількість поранених сягала 50 осіб.
ВЗ Скільки бійців пройшло крізь ваше відділення від початку АТО?
— Загальна кількість по госпіталю — більше тисячі. Ми пролікували 200. Ще 150 зараз перебувають у психіатрії із психо-органічними ураженнями. Розумієте, ми маємо справу із ситуаціями, коли куля або вбиває на місці, або спричиняє наслідки, що призводять до інвалідності. Ступінь ймовірності смерті дуже високий. Тому небагато поранених доживає до моменту, коли їх перевозять до госпіталю.
ВЗ Куди потрапляють бійці після лікування у вашому госпіталі? Чи налагоджена система реабілітації?
— Є кілька структур, які приймають бійців після лікування. Це Львівський та Одеський військові госпіталі, які доліковують відповідно «спінальників» та пацієнтів з іншими ураженнями мозку, а також санаторій у місті Ірпінь. Але до моменту реабілітації є ряд соціальних проблем, якими займаємося ми. Бійців потрібно звільнити з лав Збройних Сил. Цим займаємось ми у відділенні. Далі проводимо їх через комісію по отриманню інвалідності. Тому період, протягом якого бійці знаходяться у нас, досить тривалий (три тижні та більше). Іноді люди лежать тут протягом кількох місяців.
ВЗ Чи можлива ситуація, коли нейрохірурги будуть потрібні на місцях, тобто у військово-польових умовах?
— Ні, це виключено. Існує ієрархія підходу до надання медичної допомоги пораненим, розроблена за часів Афгану. Ще тоді виявилося, що поранені, яких оперували «у полі», гинули від первинних чи вторинних ускладнень. Тому вирішили бійців тільки перев’язувати й одразу по можливості відправляти до найближчого госпіталю. Ця схема працює й під час АТО. Тобто якщо боєць отримав поранення під Луганськом, його спеціальним транспортом направляють до Харкова. Голова — річ складна, і без МРТ лізти туди не варто. Уявіть, людина лежить без свідомості, із пораненням у голову, а якої саме шкоди завдала куля, ми сказати напевне не можемо. Крім того, завжди є питання зашиття рани. Коли бійця оперують поза стінами госпіталю, зашивати рану не можна, адже вона нагноїться. А це значить, що людину із відкритою раною треба перевезти до багатопрофільної лікарні, яка має МРТ. Тому концепція така, як я розповів: усіх везуть у першу чергу до Харкова, там роблять МРТ, оперують і потім перевозять до Києва, Одеси, Львова чи Вінниці. Адже харківські лікарні не безрозмірні. Ми приймаємо борт із пораненими кожні 3-4 дні. Далі визначаємося із власною тактикою: або повторно оперуємо, або лікуємо медикаментозно.
ВЗ Тобто в зоні АТО військових нейрохірургів немає?
— Є два військові госпіталі, де працюють два наші нейрохірурги. Але вони, як правило, обробляють рани й надають іншу допомогу. Не оперують. Хіба що як виняток, коли іншого варіанту немає.
ВЗ Які випадки за час військових дій вам особисто запам’яталися найбільше?
— Запам’ятовуються, на жаль, найстрашніші речі, яких не бачив до цього часу. Коли привозять пораненого, у якого немає половини голови: думаєш, як ця людина досі живе? Вражає те, що вогнепальні поранення або осколки роблять основну масу людей каліками. Тут доводиться визнати факт: медицина слабша за кулю. Ти можеш людину підлікувати, заживити рану, але вона все одно залишиться інвалідом. І, як правило, ці хлопці — єдині діти в родині. Це жахливі людські трагедії. Але емоціям тут зараз не місце: нейрохірургу потрібно йти в операційну й робити свою справу.
ВЗ До речі, а що допомагає вам зберігати спокій та рівновагу?
— Потрібно просто любити свою роботу. Є різні лікарі: одні йдуть в операційну із задоволенням, на інших її стіни тиснуть морально або йдуть вони туди за примусом. Окрім цього, дуже важливою є гарна фізична підготовка. Згадую, коли я був асистентом, мені також не завжди хотілося по 10 годин стояти в операційній та асистувати. На третій годині, як правило, асистент починає позіхати, адже ніяких рішень він не приймає. Це триває доти, доки асистентові не дадуть скальпеля в руки. Тоді вже асистувати легше: ти розумієш хід операції та передбачаєш дії хірурга. Окрім того, не варто забувати, що нейрохірургія дуже складна спеціальність, і якщо хірург достойно виконав своє завдання — він герой у власних очах! Тож найчастіше я виходжу з операційної з усмішкою.
ВЗ А як вам вдається працювати в одній операційній із батьком?
— Ми розділилися. Я працюю зранку, він — у другій половині дня. Я самостійно оперую вже 12 років, але я його учень, а він мій учитель. До нього в операційну я ходив із 10-го класу. А із другого курсу інституту — не відвідував деякі лекції, аби тільки потрапити на операцію. Потім доводилось відпрацьовувати. Я мав план його операцій на тиждень і заздалегідь вирішував, де мені місце. Із п’ятого курсу я відвідував його операції дуже активно. Усі мої однокурсники дивилися на мене, як на збоченця. Вони жили «повноцінним» студентським життям, і їм з інших причин було важливо прокидатися зранку. Тобто до свого майбутнього ми мали різні підходи, і більшість одногрупників навіть на шостому курсі гадки не мали, ким хочуть бути. Вони не шукали себе в медицині, тому я був «білою вороною». Та я впевнений, що медицина не пробачає пасивності. До слова, я не бачу майже нікого зі свого курсу серед лікарів — мабуть, це були випадкові в медицині люди.
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
