АНДРІЙ СЕРДЮК: МЕДИЦИНА – ЦЕ НАУКА І МИСТЕЦТВО ВОЛОДІТИ НЕЮ

 За всю історію розвитку медицини її функцію трак­тували по-різному: наука про здоров’я, мистецтво його збереження, пошук ме­тодів зцілення. Нині вона акумулювала усі ці завдан­ня, співпрацює з іншими напрямками і дивує своїми відкриттями майже щодня. Якими досягненнями може похвалитися українська ме­дична наука? Які перспективи її розвитку? Чи ве­лика відстань між лабораторією вченого і кабіне­том лікаря-практика? Про це – наша розмова із Президентом НАМН України Андрієм СЕРДЮКОМ.

 – Андрію Михайловичу, Ви очолюєте НАМН України впро­довж півтора року. Що вдалося змінити, вдосконалити чи мож­ливо й «переламати» за цей час?

– Найперше ми налагодили тісну співпрацю з НАН України, адже сучасна медицина не може розвиватися автономно від інших наук, досягнення яких можуть і повинні слугувати збереженню людського здоров’я, створенню безпечних умов життя, лікуван­ню багатьох хвороб. Приміром, розробка нанотехнологій по­требує співпраці дуже багатьох інститутів, і не лише медичного профілю. Найтісніше співпрацю­ємо з підрозділом НАНУ, який очолює академік НАНУ і член президії НАМНУ – Сергій Коміса­ренко, де в першу чергу розгляда­ються біологічні й медичні аспек­ти проблем (інститути фізіології, біології, біохімії). На жаль, наша академія впродовж багатьох ро­ків була надто закритою від такої співпраці і через це ми лише втра­тили.

– Нещодавно в Академії під­бивали підсумки діяльності за 2011рік. Є чим пишатися?

Упродовж 2011 року співробіт­ники наукових закладів НАМНУ проводили понад 170 науково- дослідних робіт, 47 з них уже завершено. 22 установи НАМН брали участь у виконанні науко­вих частин 6 державних цільових програм у сфері профілактики і лікування хвороб. Фахівці Ака­демії опрацьовували нові підходи хірургії судин серця і мозку, удо­сконалювали методи трансплан­тації та методики ендоваскуляр­них технологій, працювали над створенням нових препаратів крові, розробкою стандартів лі­кування різних хвороб, значну увагу приділяли використанню нанотехнологій у створенні фар­макологічних препаратів. Має­мо досить вагомі напрацювання у галузі онкології – наші вчені працюють не лише над новими технологіями діагностики та лі­кування пухлин, а й розв’язують загальнобіологічні проблеми напрямку з використанням ге­нетичного аналізу. Крім того, вони проводять масштабні до­слідження щодо теоретичного обґрунтування та клінічного ви­користання методів клітинного та тканинного культивування і трансплантації тканин. Найбіль­ший досвід їх клінічного засто­сування має Інститут невідклад­ної і відновної хірургії ім. В. К. Гусака, зокрема, у застосуванні мезенхімальних стовбурових клі­тин кісткового мозку за ішеміч­ної хвороби серця, периферійних артеріопатій, цукрового діабету, опікової хвороби. Останнім ча­сом, як і в усьому світі, наші на­уковці приділяють багато уваги діагностиці та лікуванню вірус­них інфекцій.

– З ними потрібно боротися чи їм слід запобігати?

– Профілактика хвороб за­вжди буде пріоритетним на­прямком. В Україні назріла не­обхідність створити потужний біотехнологічний центр, чільним завданням якого стане наукова розробка сучасних технологій імунобіологічних препаратів. З економічної точки зору Україні невигідно займатися розробкою аналогів уже існуючих вакцин, а ось їх удосконалення та створен­ня вакцин від інфекційних недуг, ще «неохоплених» специфічною профілактикою (наприклад, ге­патиту С, деяких ентеровірусних інфекцій, менінгококової інфек­ції тощо), полівалентних вакцин проти захворювань із генетично мінливим збудником – справа надзвичайно перспективна.

– Світова наука розшифру­вала геном людини. Ми, бодай, намагаємося йти в ногу з таким великим відкриттям?

– Це дуже важливий напрям фундаментальних і прикладних досліджень, які необхідно розви­вати в Україні. Адже вроджені та спадкові захворювання посіда­ють друге місце в структурі при­чин дитячої смертності. В Україні було створено інститут генетики, але у нього немає навіть належ­них приміщень, не сформовано колектив. Проблема номер один на сьогодні – підтримати наші заклади, зміцнити їх, допомогти. І Президент, і Прем’єр-Міністр України до цього поставилися із розумінням. Утім, багато зале­жить і від ініціативності керів­ників інститутів, адже роками спостерігаємо картину – одні ін­ститути розбудовуються, інші – вичікують.

– Свіжим вітром у діяльності Академії стали вибори дирек­торів інститутів колективами. Демократія пішла на користь?

– Ми чітко взяли курс на де­мократизацію всієї нашої діяль­ності. Вибори директорів – лише частина цього процесу. Так, ко­лективи обирають директорів, а декого – переобирають. Не всім це до вподоби і не всі готові до цього. Але життя потребує змін і вони невідворотні.

– А чи змінилися стосунки між Академією і галузевим мі­ністерством. Останніми роками вони були вкрай напруженими, а іноді й конфронтаційними…

– Наміри деяких очільників МОЗ перетворити Національну Академію у незрозумілий підроз­діл під своїм управлінням уже в минулому. Нині у нас налаго­дився діловий діалог і немає роз­біжностей. Як член колегії МОЗ, я беру участь практично в усіх її засіданнях, і там розв’язуються різні питання з урахуванням по­зиції вченого світу. Ми підклю­чаємося до втілення ініціатив МОЗ і самі часто їх проявляємо. Наприклад, ініціювали підписан­ня Меморандумів із різними об­ластями країни на безкоштовне лікування певної квоти пацієнтів із регіонів у підвідомчих Академії лікувальних закладах.

Упродовж року у клініках на­ших інститутів проліковується понад 150 тис. пацієнтів, пере­важна більшість з яких – жителі міста, де розміщено заклад (від 45% до 90%). Відтепер за квотою майже 45 тисяч жителів усіх ре­гіонів отримають безкоштовну і, зауважу, високоспеціалізовану медичну допомогу. На лікуван­ня цих пацієнтів кожен інститут зобов’язаний виділити 30% свого бюджету. Крім того, ми запропо­нували шефство над діяльністю перинатальних центрів країни.

– І в чому воно полягатиме?

– Передусім у підвищенні кваліфікації кадрів для таких центрів. До того ж ми пропону­ємо послуги нашого ДУ ІПАГ як перинатального центру 4-го рів­ня, а відтак і науково-методич­ного центру. Хоча це потребує розв’язання низки проблем – на­приклад, придбання спеціальних реанімобілів для перевезення найтяжчих діток з областей до столиці, багатьох організаційних питань. Наприклад, у Києві має­мо три найсучасніших кардіохі­рургічні центри, але поки що не налагоджена система, яка забез­печить своєчасне доправлення пацієнта в один із цих центрів і надання висококваліфікованої спеціалізованої швидкої допо­моги. Нам потрібно пришвид­шувати роботу в цих важливих напрямках. Якщо не знаємо як – повчімося у сусідів. Два міся­ці тому НАМНУ підписала Ме­морандум про співпрацю з Ро­сійською Академією медичних наук, який поміж іншого перед­бачає спільну підготовку кадрів.

– І в чому сусіди випереджа­ють нас?

– По-перше, у фінансуванні. Наша біда в тому, що лікуємо ми 150 тис. пацієнтів, а коштів отри­муємо на 50 тисяч. Ці питання нам доведеться розв’язувати са­мостійно. А ось такі напрямки, як реалізація спільних наукових проектів, досліджень, обмін на­уково-технічною і медичною інформацією, ученими та фахів­цями, вивчення досвіду, прове­дення спільних семінарів і навіть сприяння дослідникам у доступі до унікального устаткування, яке є у сторін, включення їх у число виконавців міжнародних проек­тів та програм, одержувачів між­народних і національних гран­тів; замовлення досліджень та наукових послуг на контрактній основі, неодмінно принесуть свої плоди. Дуже важливо і те, що ми домовилися про співпрацю моло­дих учених і фахівців.

– На молодь – особлива надія?

– Так. У нашій науці дуже мало молоді. Її треба зацікавити – і не лише матеріально, хоча це також дуже важливо, а й тим, що вітчиз­няна наука займатиметься но­вітніми розробками. Це завжди приваблювало молодих – колись цікавилися космосом, зараз – на­нотехнологіями, трансплантаці­єю органів і тканин. А ми відстає­мо у цих речах. Навіть не можемо змінити презумпцію незгоди на презумпцію згоди на законодав­чому рівні, що вкрай гальмує роз­виток перспективного напрямку медицини. Для підготовки моло­дих кадрів потрібно застосовува­ти найсучасніші підходи, якими послуговується світ. Та і вся нор­мативна база діяльності вітчиз­няної медицини потребує суттє­вого оновлення.

Ми повинні адаптувати її до міжнародних вимог. А ми навіть запізнюємося із напрацюванням необхідних нормативних доку­ментів або із їх прийняттям – іно­ді вже готові документи лежать під сукном чиновників по кілька років. Як наслідок – у той час як за 25 років після чорнобильської аварії МАГАТЕ напрацювала 103 рекомендації щодо радіаційної безпеки, Україна, по якій безпо­середньо пройшлася ця біда – має їх аж… 20! Тож коли ми говоримо про Євроінтеграцію, потрібно відповідати вимогам співтовари­ства, до якого крокуємо. До речі, це стосується і гендерної політи­ки: при тому, що серед працівни­ків галузі – 90% жінок, у медич­ній науці їх до 1,5–2%.

– А як сприймають наші ме­дичні досягнення у світі?

– Також наведу конкретний приклад. Сьогодні показники ро­боти українських кардіохірургів нічим не поступаються загально­європейським, а за деякими на­прямками навіть перевищують їх. Але це показники окремо взя­тих фахівців чи колективів. У ці­лому ж ситуація не така оптиміс­тична. В Україні впродовж року проводиться понад15 тис. різних втручань на серці. Натомість що­річно народжується приблизно 4,5–5 тис. дітей, у яких одразу або прогностично виникають проблеми із серцем, що потребу­ють оперативного втручання. На разі на листі очікування перебу­ває приблизно 100 тис. пацієнтів, тож, працюючи на повну потуж­ність, наша кардіохірургія має чергу на 10 років наперед. Безпе­речно, медицина – це висока нау­ка і водночас мистецтво володіти нею. Однак це мистецтво нази­вається професіоналізмом, який повинен бути притаманний усім лікарям і служитиме для всіх, хто його потребує.

Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»