Наприкінці жовтня минулого року наш журналіст домовився поспілкуватися з Андрієм Сніцарем — інтерв’ю мало відбутися 13 листопада. Тоді він посміхнувся і сказав: «Не хвилюйтеся, встигнемо в номер». Не встигли: 11 листопада 2019 року Сумського «доктора Хауса» не стало. Хвороба внесла корективи в редакційні, проте не людські, плани. Чотири місяці потому — напередодні 57-річчя Андрія Олеговича — спогадами про нього поділилася його колега Ірина Троцька.
Про Андрія Сніцаря просили написати пацієнти — ті, кого він вилікував, і ті, кого не встиг. Колеги говорили про нього просто і коротко: «Це Лікар». Студенти й інтерни обожнювали його й закохувалися в медицину завдяки його святій та відданій любові до мистецтва лікувати. Для всіх, хто, за його словами, «його зліпив», він підготував подарунок: книжку «Нариси інфектології», яка вийшла друком уже після смерті автора. Тираж привезли до Сум із Харкiвського видавництва в трагiчний день прощання з Андрiєм Олеговичем. Втiшає те, що автор бачив «сигнальний» екземпляр і тримав його в руках.
«Нариси інфектології» — велика мрія мого батька. Спочатку мрія, потім — мета. Певною мірою книжка далася йому нелегко, але зрештою вийшла друком. Він не просто любив медицину — це була пристрасть, що проявлялася в усіх аспектах роботи та життя. Книжка продовжує справу, яку він почав. І він був би дуже радий, якби хтось із читачів знайшов у «Нарисах інфектології» відповіді на свої питання», — говорить донька Андрія Сніцаря Наталія.
Головне в інфекційних хворобах те, що люди одужують
Із чого почати розповiдь? Безумовно, з дитинства, бо всi ми родом звiдти… Вирic Андрій Сніцарь у сiм’ї лiкарiв. У Сумах досi пам’ятають його батька — уролога Олега Петровича, та маму — Свiтлану Георгiївну, лiкаря-дерматолога, яка багато рокiв працювала заступником начальника управлiння охорони здоров’я. Дошкiльні роки Андрiя минули мiж Сумами та Києвом, де мешкали бабуся з дiдусем.
У Сумах сидіти вдома з маленьким, постійно хворiючим Андрiєм не було кому, тому батьки, найчастіше тато, брали його iз собою на роботу. Хлопчик проводив час в ординаторськiй, де нiколи не нудьгував: розглядав рентгенiвськi знiмки, затамувавши подих, слухав розмови лікарів та суперечки про дiагнози і методи лiкування. Думаю, саме тоді, в особливiй лiкарнянiй атмосферi, у хлопчика і виникло бажання стати лiкарем — батько мріяв, щоб син пішов його стопами.
«А менi чомусь здавалося, що не вистачить смiливoстi, рiшучостi… Тож я вирiшив стати нефрологом, — писав Андрiй Сніцарь. — Начебто тi самi нирки, але вже не хiрург, а терапевт… Ще під час навчання в медичному iнститутi працював медбратом у нефрологiчному вiддiленні. I там зіткнувся з безнадiєю (адже тоді практично не було ефективних методiв лiкування захворювань нирок). А потiм життя звело мене із Зиновiєм Красовицьким. Усього 15 хвилин розмови із цiєю видатною людиною — i я став iнфекцiонiстом. Знаєте, що головне в інфекцiйних хворобах? Те, що люди, як правило, одужують!»
Перший головний лiкар нашої лiкарнi, перший завiдувач кафедри iнфекцiйних хвороб Медичного iнституту Сумського державного унiверситету Зиновiй Красовицький відіграв значну роль у життi Андрiя Снiцаря. Їхні стосунки не можна окреслити лише поняттям «вчитель-учень». Вони були близькими друзями, рiдними людьми. Принаймні, по духу.
Вiд свого наставника Андрiй перейняв найкраще. Ми кликали Снiцаря, як i колись Красовицького, до всiх тяжких хворих. I, як колись його вчитель, котрий ходив з милицями (Зиновій Красовицький втратив ногу у 22 роки, у квiтнi 1945-го), Андрій Сніцарь спирався на палицю останнi роки свого життя, пiднiмаючись сходами, не визнаючи лiфтiв. Він завжди знаходив рятівну iдею, i, що не менш важливо — потрібні слова для пацiєнта.
Є люди, готовi працювати в режимi багатозадачностi, у форматi 24/7. За обсягом знань вони можуть конкурувати з Вiкiпедiєю, нiколи не втомлюються й отримують задоволення від виконання своїх обов’язків — це все про нього.
Вiн приїжджав на роботу рано-вранцi i був у лікарні допiзна. Знав усіх пацієнтiв. Три рази на тиждень робив клiнiчнi обходи, оглядав усіх хворих. Пацiєнт завжди для нього був найголовнішим. Весь час у нього юрмилися вiдвiдувачi, адже за допомогою йшли і вдень, і вночі. Коли привозили напiвживого безхатька, усі працівники закладу знали — потрібно спочатку погодувати, вимити, одягти, а потім розпочати лiкування. Такими були його правила.
«Я за доказову медицину, але…»
Андрій Сніцарь не визнавав рамок. Головним критерієм завжди був не протокол, а результат: «Я за доказову медицину, але і за свою голову на плечах. Ось ми в 90-х витягували дифтерійних хворих допаміном, який не рекомендували застосовувати при міокардиті. І рятували. Вводили диференційовано заборонені глікозиди. І рятували. Дівчинці з менінгококцемією, інфекційно-токсичним шоком, гострою нирковою недостатністю (з однією від народження ниркою!) після безуспішного застосування гормонів і адреноміметиків я провів пряме переливання неперевіреної крові від батька (не було іншої в районі, а відлік йшов на хвилини!) і вважаю, що врятував її лише цим. За доказовою медициною я повинен був зупинитичинка мусила померти. Зараз у неї двоє діток».
Коли мав мрію, а вона майже завжди була пов’язана з медициною, для Aндрiя Снiцаря не існувало перешкод. «Звернення до лікарів європейської частини СРСР із пропозицією попрацювати влітку в республіках Середньої Азії і далеко-східному регіоні я вичитав в «Медичній газеті». У 1990 році в мене було стажу 4 роки, а мінімальний, щоб поїхати у складі такого десанту, — 5. Тому я понаписував листи до міністерств охорони здоров’я всіх середньоазіатських республік, а також до Камчатського та Чукотського автономних округів — можливо, де й візьмуть. Із двох прийшла ввічлива відмова, з Таджикістану відповіли позитивно.
Який дідько мене туди ніс? Професійний інтерес! Я боявся не побачити в Україні подібних інфекцій. І коли ще потрапиш до такої екзотичної далечини… І Троцька Ірина, колега моя, побувала, нарозповідала, знову збирається — а в мене ж самолюбство! Як це, вона була, а я ні?
З перших днів я засвоїв кілька таджицьких ідіоматичних виразів, досі в мозку «Чан бор шкамравт?» («Скільки разів випорожнення?») і «Мехрат!» («Пити, поїти!»). Матусі на «мехрат» відволікатися не хотіли, оральну регідратацію, як і таблетки, за лікування не вважали й кричали у відповідь єдину, мабуть, відому їм російську фразу: «Укол давай!» Відділення на 40 ліжок переповнене. Дві медсестри та два лікаря не могли проконтролювати методичність оральної регідратації за такого ставлення матерів.
Діти один за одним скочувалися в неконтрольовану дегідратацію, були проблеми з венозним доступом, кваліфікацією персоналу і катетеризацією підключичних вен… Як наслідок — у перші дні ми практично щодня втрачали дитину.
Проте поступово пристосувалися. Велику роль, як завжди, відіграли організація і сортування. «Набили» очі й руки. За нашим наполяганням виділили додатковий пост медсестри і працював дитячий реаніматолог. Спілкування моє з мамами теж стало більш категоричним. Ще більший ефект справляли на них короткі інструкції чоловіків, із якими я проводив превентивні переговори — мені на час делегувалась уся повнота — ну, майже вся — чоловічих повноважень…»
Як поміняти мінус на плюс
Aндрiй Сніцарь одним із перших в областi звернув увагу на важливість проблеми вірусних гепатитiв, якi за ступенем негативного впливу на здоров’я населення та рівнем захворюваності посідають основне місце в структурі інфекційної патології в Україні.
Йому не давала спати ураженiсть вiрусними гепатитами медичних працівників, пацієнтів зі шкірними та венеричними хворобами, споживачів ін’єкційних наркотиків. Не міг він спокійно списувати летальні випадки на цироз і первинний рак печінки, як робили інфекціоністи по всій країні, мовляв, то ускладнення, несумісні із життям. Він мав щось зробити! Спiлкуючись із грандами iнфектологiї нашої держави та iнших країн, з відомими українськими вченими Ольгою Голубовською, Аллою Вовк, Жанною Возiановою, Iгорем Зайцевим, Дмитром Телегiним, Антонiною Руденко, Aндрiй Сніцарь намагався знайти найефективнiшi шляхи розв’язання цiєї проблеми. Вiн налагодив роботу Гепатологiчного центру в Сумській обласній інфекційній лікарні — одного з перших в Українi, пiдготував лiкаря Володимира Рябiченка, який зараз очолює центр.
Андрій Олегович провів власний аналiз ситуації та з’ясував: причина — незадовільна організація роботи з профілактики вірусних гепатитів В і С у державi, а також низький рівень обізнаності населення з питань профілактики та ризиків розвитку зазначених захворювань. Вiн розумiв, що комплексне сучасне вирiшення проблеми можливе лише шляхом впровадження цiльової програми. Спiльно з Володимиром Рябiченком вiн таку програму розробив i зумiв усiх переконати в її важливостi та необхiдностi: у 2007 роцi практично одноголосно сесiєю Сумської обласної ради була прийнята програма «Антигепатит», що передбачала не тiльки розширення доступу до дiагностики вiрусних гепатитiв, а й лікування соціально незахищених верств населення за рахунок обласного бюджету. Державну ж програму було впроваджено лише через чотири роки.
Завдяки програмним заходам в областi пролiковано понад тисячу пацiєнтiв. Починали ми із застосування iнтерферонiв, а це дуже непроста терапiя зi значною кiлькістю побiчних дiй, у зв’язку із чим iнколи доводилося навiть вiдмiняти її. Та й ефективнiсть лікування була низькою. У нас часом опускалися руки. I я пам’ятаю, як одного разу Андрiй cказав менi: «Ось побачиш, невдовзі ми лiкуватимемо гепатит С, призначаючи хворому одну таблетку». Дiйсно, сьогоднi пацiєнт отримує 1 комбiновану таблетку на день i чудово почувається. А ефективнiсть терапiї сягає майже 100%. Cумщина традицiйно входить у першу трiйку областей з виявлення хворих на вiрусний гепатит на раннiх стадiях, при цьому питома вага цирозу у структурі захворювань печiнки знижується.
Сніцарь завжди цiкавився новими ефективними методами лiкування, зокрема еферентними. Одного разу на симпозiумi почув про апарат «Штучна печiнка» i загорiвся! Знайшов можливiсть придбати, обладнав необхiдне примiщення, пiдготував спецiалiста. До речi, таких апаратiв наразi в Українi всього три. «Штучна печiнка» врятувала не одне життя!
Щорічно до Сумської обласної iнфекцiйної клiнiчної лiкарнi iменi З. Й. Красовицького надходить 150-200 осіб у вкрай тяжкому стані, зокрема в коматозному, але до 2007 року медичну допомогу їм надавали в палатах iнтенсивної терапії. Завдяки зусиллям Сніцаря в нашiй лiкарнi створене сучасне відділення інтенсивної терапії та реанімації. В реанімаційних боксах встановлене сучасне обладнання та реалізована концепція «чисте приміщення»: стіни й підлога мають синтетичне покриття, стійке до антисептичних розчинів, наявна система ефективної iзольованої вентиляцiї з бактерицидними фiльтрами. Усе це унеможливлює накопичення так званої внутрішньолікарняної інфекції.
«Завдяки моїм колегам ми маємо гідну медицину і цим пишаємося, — сказав на вiдкриттi вiддiлення Андрій Сніцарь. — За допомоги цих людей ми зможемо подолати будь-які тяжкі iнфекцiйнi недуги».
Жити хочу — геть думи сумні!
Його статтi, розповiдi, пiснi були сповнені пристрастю й іронією. Боже, як вiн спiвав, акомпануючи собi на гiтарi! Oчi його горiли та посміхалися, незважаючи ні на що. Таке вiдчуття близької й розумiючої людини, людини однiєї з тобою кровi, мало хто викликає… Вiн був справжнiй, тутешнiй, живий. Вiн обожнював своїх батькiв i молодшу сестричку, душi не чаяв у дiтях і онуках. Учив їх любити життя, як любив його сам.
Я часто думаю, звідки Андрiй брав сили жити та працювати в останнi роки життя, коли мужньо боровся з пiдступною хворобою? Безумовно, вiдчуття потрiбностi та корисностi людям, улюблена профеciя, можливість дiлитися своїми знаннями та досвiдом з колегами. Практично до останнього дня вiн консультував хворих, вирiшував проблеми лiкарнi як головний лiкар. «Кажуть: «Вiн сильний, вiн бореться». Менi здається, справа тут не в силi, не в боротьбi, як такій, а в цiкавоcтi. Якщо людинi цiкаво, якщо її щось дивує, тримає на цiй Землi — люди, справа, — вона боротиметься», — так писав Андрiй Сніцарь.
I з цим важко не погодитися. Багато справ і людей утримували його. 70% лiкарiв порадили б своїм близьким триматися подалi вiд медичної професiї. Дивують решта 30%, якi не проти, aби їх дiти практикували в медицинi. І вони, швидше за все, бачать у ній не прибуткове ремесло, а можливість отримувати задоволення вiд улюбленої справи, допомоги iншим, за яку ще й компенсація є у виглядi мiнiмальної зарплатнi, дивовижну можливiсть шукати та знаходити правильнi рiшення й отримувати в нагороду усмiшку i слова подяки вiд пацiєнтів. Почути iнодi прості слова: «Дякую вам вiд чистого серця, i дай вам Бог здоров’я!»
Дiти Андрія — син Георгiй і донька Наталiя — стали лiкарями.
Андрiй Снiцарь назавжди залишився в пам’ятi колег, знайомих, пацiєнтiв. «Це був величезний розум у поєднаннi із шаленою жагою до пiзнання. Ми розмовляли з ним про науку, нанотехнологiї. Коли я розумiла, що для того, аби вижити, потрiбні терпiння і час, то саме його енергiя допомогла мені пройти цей шлях. Колись моя знайома психолог сказала: аби вилiкувати тяжко хвору людину, її треба в себе закохати. Ми всi були в нього закоханi. Закоханi й донинi», — каже колишня пацієнтка Наталiя Кармазiна.
Ірина ТРОЦЬКА, спеціально для «ВЗ»
Фото: Ігор Ройченко, Наталія Кармазіна
