Поняття «хороший лікар» аж ніяк не філософське, хоча кожен може додати різні штрихи до цього портрету. Втім, критерії оцінки професіоналізму людини, яка дала клятву Гіппократа, повинні бути чіткими, конкретними й об’єктивними. У світі основним мірилом кваліфікації лікаря є його освіта і щабель, на який він зійшов завдяки своїм практичним здобуткам. В Україні збереглася модель атестації лікаря, де його кваліфікаційну категорію «зважують» переважно за стажем роботи і готовністю, згідно з вимогами, пройти передатестаційні цикли навчання, зібрати необхідні звіти і рекомендації тощо. Формальність і архаїчність такого підходу кидає тінь на авторитет усіх українських лікарів, мовляв, були б вони у Європі, вважалися б «двієчниками». Хоча це далеко не завжди відповідає дійсності. Натомість у цеху вітчизняної медицини має місце радянський «бригадний» метод, коли «відмінник праці» тоне у сірій масі, а посередність тримається на плаву бюрократичних формальностей. Можливо, варто змінити весла?
Валерій ЗАПОРОЖАН,
ректор Одеського національного медичного університету, віце-президент НАМНУ
На жаль, процедура атестації лікарів зводиться до формального перегляду документів атестаційними комісіями, адже до їх складу неможливо включити представників усіх лікарських спеціальностей, які б об’єктивно оцінили рівень кваліфікації свого колеги. Рішення про затвердження чи підвищення кваліфікаційної категорії лікарів різного фаху ухвалюють чиновники управління, тож очевидно: за такої системи атестації ніхто не гарантує, що фаховий рівень підготовки лікаря відповідає присвоєній йому категорії, відтак, ніхто не відповідає за якість його перепідготовки. Лише професійні асоціації можуть атестувати лікаря фахово, а не на підставі формальних звітів і рекомендацій. І саме вони несуть відповідальність за якість і рівень перепідготовки колеги по цеху. Адже ми всі розуміємо — лише фахівці того чи іншого напрямку обізнані з нюансами роботи свого колеги, вони найкраще розуміють, працює він на найвищому рівні, або навпаки, припускається помилок. І у разі несприятливого наслідку лікування саме вони зможуть оцінити, чи це сталося через об’єктивні причини, чи внаслідок недбалого виконання професійних обов’язків лікаря, чи несвоєчасного надання медичної допомоги хворому тощо. Інший бік медалі. Приміром, операція, яку проводить хірург, завжди пов’язана з певним ризиком. Хто може об’єктивно його оцінити? Чиновник? Представник правоохоронних органів? Якщо вони «оцінюватимуть» професіоналізм чи, навпаки, помилки хірургів — навряд чи хтось із них відважиться оперувати хворих. А от професійна асоціація, яка дбає про свою честь, позбавить права на практику лікаря, який ганьбить її своєю професійною «відсталістю», недбалістю чи навіть неповагою до пацієнтів. Дотримання лікарем вимог деонтології — це ще один важливий аспект, який атестаційні комісії повинні враховувати під час присвоєння кваліфікаційної категорії. Адже наше законодавство не містить норм позбавлення права займатися лікарською практикою за неетичну поведінку, а Етичний кодекс лікаря України має лише рекомендаційний характер. З усього можна зробити висновок: настав час передати функцію атестації лікарів професійним асоціаціям — такою є світова практика, яку нам давно вже потрібно перейняти. І для того, щоб це зробити, достатньо прийняти відповідний наказ МОЗ України.
Петро ФОМІН,
завідувач кафедри хірургії № 3 НМУ ім. О.О. Богомольця, академік НАМН України, професор
У країнах ЄС підходи до підготовки спеціалістів дещо інші, ніж в Україні. Приміром, щоб там отримати ліцензію судинного хірурга, лікар повинен пройти резидентуру із загальної хірургії плюс щонайменше впродовж 3-х років — із судинної хірургії. У нас же лікарі проходять інтернатуру з хірургії, а потім — 3-місячні курси первинної спеціалізації, і отримують сертифікат судинного хірурга. Так само кардіохірурги по завершенні інтернатури з загальної хірургії проходять 4-місячні курси первинної спеціалізації з кардіохірургії. Це нонсенс!
Наступне положення, яке, на мою думку, потрібно переглядати. За час проходження резидентури із загальної хірургії лікар в ЄС повинен виконати щонайменше 750 хірургічних процедур та оперативних втручань: торакальних, абдомінальних, судинних, нейрохірургічних, травматологічних, гастро- та ендоскопічних, тобто практично на всіх органах. Там фахівців поділяють на 3 категорії: А, В, С. У нас же не визначають кількість проведених хірургом оперативних втручань, а лише позначають ті процедури, з якими лікар можливо просто ознайомився, хрестиками (одним, двома чи трьома, залежно від їх складності)!
До того ж у нас категорію з хірургії присвоюють за роки стажу. Втім хірург у поліклініці та хірург у стаціонарі — це фахівці зовсім різного рівня навіть за умови рівного стажу роботи. А категорію за стаж вони отримують однакову.
За кордоном, щоб отримати кваліфікацію, хірург має набрати певну кількість «балів» — за певний обсяг оперативних втручань, публікацій наукових праць, участь у конференціях (сертифікати регіональних, національних та міжнародних конференцій оцінюються різною кількістю балів) тощо. На цих конференціях лікарі постійно присутні і слухають доповіді, а не просто реєструються, як це часто «практикують» наші лікарі. Бо їм, щоб пройти передатестаційний цикл, достатньо мати відповідну кількість балів, які можна отримати за публікацію у газеті будь-якого рівня (у вимогах не визначено чітко, чи це буде маленька заміточка, чи наукова доповідь), або прочитати лекцію медперсоналу.
Слід змінювати і саму систему передатестаційної підготовки. ПАЦ — це, як правило, «прослуховування» лекцій. Хоча за сучасних інформаційних можливостей будь-який спеціаліст може почерпнути з Інтернету будь-яку інформацію. А ПАЦ потрібен, щоб набути нових практичних навичок, приміром, хірург повинен брати участь в операціях та хірургічних процедурах, якими він досі не володів. У цьому плані потрібно підвищити відповідальність кафедр, які проводять передатестаційну підготовку лікарів. За кордоном керівник клініки, де лікар пройшов спеціалізацію, не лише дає рекомендації щодо присвоєння відповідного кваліфікаційного розряду, а й бере на себе відповідальність за цього лікаря.
Ті звіти, які у нас запроваджені, здебільшого дають характеристику не самому лікарю, а відділенню, де він працює. Я ж вважаю, що 2/3 такого звіту мають бути присвячені аналізу особистої діяльності лікарів відділення — кількості та обсягам втручань, які вони здійснюють, якими новими методами вони оволоділи порівняно з попередніми періодами атестації, що нового вони зробили за останні 5 років тощо.
На жаль, в Україні роль професійних асоціацій у цих питаннях зведена до мінімуму. А, на мою думку, вона має бути провідною. Хоча поки що для цього не існує ні відповідної нормативно-правової, ні законодавчої бази.
Семен ГЛУЗМАН,
президент Асоціації психіатрів України
Це дуже добре, що ми обговорюємо це питання. Бо коли мене запитують щось про реформи, я завжди говорю — можна побудувати чудові дороги, і швидка допомога стоятиме на кожному кроці, можна навіть закупити найкраще у світі медичне обладнання, але якщо біля хворого буде некваліфікований лікар, то все це — марна справа. По-перше, ми можемо говорити про девальвацію медичної освіти у нашій країні. Адже навіть деякі слабко розвинені країни відмовляються визнавати українські медичні дипломи. А ми визнаємо. По-друге, те, що у нас називають атестацією лікаря — це абсолютна формальність. Я не беруся судити інші спеціальності, можу лише здогадуватися про стан справ у них. Щодо психіатрії ж, можу стверджувати: середній рівень звичайного лікаря, який складає іспити під час атестації, вищий за рівень того, хто їх приймає. І якщо так триватиме далі, через 5-10 років нашу спеціальність можна закривати. Хоча хороші спеціалісти в галузі все ж будуть — але такими вони стануть не завдяки нашій системі їх підготовки, а всупереч їй. Ми наближаємося до катастрофи. Якщо хтось захоче заперечити мені — можемо продовжити діалог навіть у суді — з конкретними прізвищами та фактами.
За радянської влади також не все було благополучно, але контроль тоталітарної держави давав свої плоди — викладачі кафедр завжди або майже завжди відрізнялися високим професійним рівнем. Ми відійшли від тоталітарної системи, але залишили найбільш неприємні її риси — наприклад, ВАК. У цивілізованому світі ніхто не живе за ВАКівськими принципами. На жаль, припинити такий стан речей дуже важко — ніхто не наважиться провести атестацію тих, хто займається атестацією лікарів. Бо будь-який міністр, який посягне на існуючу систему, позбудеться своєї посади. Так влаштована наша держава. Але саме вона повинна й озвучити цю проблему (на найвищому рівні) і нарешті розв’язати її, щоб до підготовки і перепідготовки лікарів, а також їх атестації, не були й близько допущені люди, які хоча й мають багато титулів, але без достатньої бази знань і практичних навичок. Поступово, але це потрібно зробити.
Історія з Андрієм Слюсарчуком — це лакмусовий папірець нашої системи. Хіба у цивілізованій європейській країні могло б таке трапитися? Ні. Ще якби він вибрав психіатрію чи іншу спеціальність, в якій важче зрозуміти, хто чого вартий. Але ж нейрохірургія — це вкрай конкретна річ. І скільки років цей авантюрист обдурював людей! Це страшний приклад української дійсності. Ми — країна Андрія Слюсарчука.
І щодо лікарських асоціацій. В Україні їх багато, але таких, що реально виконують свої функції, — можна перерахувати на пальцях однієї руки. Лікарський корпус поки що не готовий до того, щоб професійні асоціації працювали так, як ми це спостерігаємо на заході. Спробуйте-но сьогодні засудити лікаря, який припустився професійної помилки, коли всі медичні експертизи знаходяться в тому ж підпорядкуванні, що і лікар. Матимемо кругову поруку.
В усьому цивілізованому світі саме асоціації виганяють лікаря-негідника або колегу, який виявив непрофесіоналізм. Держава цим не займається — вона лише карає за кримінальні злочини.
На жаль, вітчизняні асоціації лікарів ще не готові до чесної оцінки колег, і навряд чи вони зможуть припинити кругову поруку. Тож нехай уже краще в цьому напрямку працює МОЗ — буде бодай з кого запитати. Хоча так тривати довго не може. Існуючу систему потрібно змінювати, але не шляхом поверхових змін, а методом викорінення найзлісніших проблем.
Алла СУПРЯГА,
голова Житомирської обласної організації профспілки працівників охорони здоров’я України
Я вважаю, що професійні лікарські асоціації в Україні на сьогодні не мають того юридичного статусу, як за кордоном (в тому числі і стосовно підтвердження чи зняття кваліфікаційної категорії). У нас діє відповідний наказ МОЗ про порядок проведення атестації лікарів і його потрібно виконувати. Не можна створювати прецедент — лише після затвердження на законодавчому рівні статусу асоціацій і їхніх функцій можна буде передати цю справу у їх руки. Водночас ми не можемо говорити, що лікарські асоціації відсторонено від цієї процедури — приміром, у нас другу категорію лікаря присвоює атестаційна комісія від асоціації, а першу і вищу — атестаційна комісія Департаменту охорони здоров’я ОДА. А щоб не було звинувачень у формальному підході до процедури атестації, тож і проводити її потрібно неформально. Приміром, оцінювати лікаря не як студента (за відповідями на певні запитання), а проводити з ним всебічну бесіду, виїздити на місця. У нашій області практикують виїзд атестаційних комісій у лікувальні установи. При цьому ми можемо оцінити, чи подбала держава і керівник установи про створення належних умов для підвищення рівня кваліфікації лікарів. Це також завдання атестаційних комісій. Порівняно з радянським періодом, процедура атестації лікарів значно вдосконалилася і та форма, яка нині існує, нас цілком задовольняє. Можу запевнити, що це не формальна процедура.
Наступне питання — потрібно якомога більше приділяти уваги передатестаційній підготовці лікарів. У нашій області лікарі їдуть на курси не для «галочки» — вони проходять їх на базі найкращих лікарень, де отримують нові знання і вивчають, що можна запровадити на своєму робочому місці. І безперечно, готуючись до атестації, лікар перечитує багато літератури — поновлює свій професійний багаж, поповнює його новими даними — це і є самовдосконалення. Сьогодні, коли не в кожного лікаря є Інтернет, не в кожного є можливість черпати нові знання у бібліотеках, такі курси — чи не єдина можливість ґрунтовно підвищити свою кваліфікацію. Така форма перепідготовки визнана і в США, і в країнах Європи, щоправда там перепідготовку лікарі проходять кожні 3 роки, а в Україні — 5. До того ж у Європі дуже розвинена форма наставництва — лікар не просто вчить теорію, його наставник дає йому широкий доступ до практики. Сьогодні я можу сказати, що і наші лікарі та викладачі академії післядипломної освіти налагоджують дедалі тісніші зв’язки — лікар за бажанням може приїхати до свого консультанта і отримати будь-яку професійну пораду, обговорити складні питання. Тож у нинішній системі атестації лікарів я вбачаю більше плюсів, аніж мінусів. Вона має право на існування. А з новими вимогами часу можливо виникнуть і нові форми атестації лікарів.
Сергій БОРОВЕЦЬ,
голова Рівненської обласної ради профспілки працівників охорони здоров’я
Недоліком нинішньої системи атестації є те, що по своїй суті це формальна процедура — збираються паперові дані про діяльність лікаря (стаж, перелік друкованих робіт), так само формально пишуться рецензії експертів, формально відбувається і процес опитування лікаря на комісії. Можливо, прискіпливіше ставляться до тих, хто іде на підвищення категорії, а якщо просто на підтвердження вже існуючої, то навіщо в такому разі взагалі завантажувати комісію, можна просто подати необхідні документи, розглянути їх заочно і врахувати лише, чи не було порушень у роботі лікаря, скарг на нього тощо. Якщо такі випадки траплялися — тоді варто виносити це на комісію, порушувати питання щодо пониження категорії тощо. Якщо ж лікар хоче підвищити категорію — тоді нехай в атестаційній комісії розглядають це ґрунтовно. Адже вони працюють у «посиленому» режимі — розглядають по 70-80 осіб, чи можна досконало і детально вивчити професіоналізм кожного з них за відведені 1,5 години роботи?
Ніхто не заперечує — навіть така процедура атестації стимулює лікаря до оновлення знань, підвищує його відповідальність, однак її чинна форма застаріла. Є багато питань і до можливостей проходження лікарями передатестаційних курсів. Трапляється, що і їх проводять чисто формально — все залежить від того, хто проводить, адже деякі просто вважають це джерелом заробляння грошей. До речі, про гроші. За законом оплату таких курсів має бути закладено у бюджеті лікувальної установи, яка планує, скільки лікарів упродовж року мають пройти переатестацію (вірніше, не планує, а визначає, кому це належить зробити через 5 років). Однак усі знають, яка зараз ситуація з бюджетом. Часто-густо таких коштів там не знаходять і лікар оплачує путівку на курси самостійно! Більше того, коштів на відрядження йому також не виплачують, тобто окрім самої путівки він ще й має оплатити своє проживання і харчування під час проходження курсів, які тривають 1-3 місяці (залежно від спеціальності). А якщо і у лікаря таких грошей не знайдеться? Тоді й переатестацію він не пройде. Хто крайній? Знову ж таки лікар! Нині галузева профспілка бореться з цим недоліком: підвищення кваліфікації лікарів — це плановий захід, який має забезпечувати держава. Те ж саме стосується і перепідготовки лікарів різних напрямків на сімейного лікаря. Це — вимога реформи, тож чому лікарі, яких примусово перепрофільовують, повинні оплачувати такі курси за власний рахунок? Якщо йде реформа, на це і кошти мають виділити. Стосовно ж атестації лікарів, я схиляюся до думки, що її повинні проводити професійні асоціації.
Ірина МИКИЧАК,
заступник директора департаменту — начальник управління організації медичної допомоги населенню департаменту охорони здоров’я Львівської ОДА
За тридцять років моєї професійної діяльності процедура атестації лікарів мало у чому змінилася. Вона залишилася достатньо формальною і не в повній мірі оцінює професійну підготовку лікаря. Хоча кілька років тому МОЗ зробило певні кроки для стимулювання лікарів до безперервного професійного удосконалення. Фактично атестація розпочинається ще напередодні проходження лікарем передатестаційного циклу. Нині, за новими правилами, лікар набирає «бали» впродовж 5-ти років між атестаціями. Сюди зараховуються ПАЦ, цикли тематичного удосконалення, стажування, захист дисертації, наукові праці, монографії, враховуються нагороди лікаря, його виступи на лекціях, у ЗМІ тощо. Саме по собі нарахування балів — правильний крок, воно змушує лікаря працювати над собою. При цьому виникає певний скепсис стовно критеріїв нарахування цих балів. На жаль, відрізняються і підходи різних кафедр до їх підрахунку. Виникають питання і стосовно курсів навчання, які проводять комерційні структури. Ми вважаємо, що враховуватися «в плюс» мають лише ті курси, які проводять ліцензовані навчальні заклади, науково-практичні центри чи ліцензовані клініки.
Після закінчення ПАЦ лікар складає на кафедрі іспит і отримує рекомендацію на присвоєння певної кваліфікаційної категорії. У нашому Департаменті є кілька атестаційних комісій — терапевтичного, хірургічного, акушерського, педіатричного напрямку, 2/3 їх складу — це завідувачі кафедр, голови лікарських асоціацій, представники громадських організацій. Тож твердження про те, що атестацію проводять чиновники, не відповідає дійсності.
Атестаційна комісія отримує рекомендації від кафедр щодо того, на яку категорію заслуговує лікар, дуже рідко ми беремо під сумнів такі рекомендації, адже на кафедрі спостерігають за цим фахівцем впродовж місяця, а процедура атестації триває у департаменті 5-10 хвилин, тож і оцінити кваліфікацію лікаря за цей час неможливо. Комісія не має права присвоїти лікарю категорію, вищу за рекомендовану у сертифікаті кафедри.
Проте під час атестації нам складно диференціювати лікаря, який, приміром, працює у районній лікарні, має солідний стаж, є компетентним фахівцем (і ми не можемо не присвоїти йому вищу категорію), а також лікаря, який працює в обласній лікарні, з таким же стажем, але при цьому проводить значно складніші операції, має значно більшу відповідальність, володіє новими, сучаснішими методиками. Погодьтеся, це фахівці різного рівня, але оцінюють їх однаково — на вищу категорію. Крім того, лікар подає в атестаційну комісію Департаменту звіт за три роки роботи. Цей звіт рецензують доценти, професори профільних кафедр. Фактично Департамент бере на себе оформлення усієї документації, що стосується проходження атестації.
Тож вважаю, що існуючий принцип оцінювання кваліфікації не є об’єктивним. Механізм не стільки формальний, скільки недосконалий.
На моє переконання, єдино правильним методом оцінки кваліфікації і дієвого стимулу не тільки до професійного вдосконалення, але й до дотримання норм професійної етики і деонтології є персональна ліцензія. Я мала змогу ознайомитися з такою практикою, яка успішно працює в багатьох країнах Європи і США. Фактично там вирішальну роль у цьому процесі відіграє лікарська асоціація чи органи лікарського самоврядування. На жаль, наші професійні асоціації пасивні та інертні, громадська активність лікарів дуже низька, лікарське самоврядування фактично не розвинене.
Переконана у тому, що персоніфіковані ліцензії на медичну практику значно підвищать рівень не тільки професійної підготовки лікарів, але і відповідальності колег, якість надання ними медичної допомоги пацієнтам.
