Щороку у світі проводять тисячі тимпаностомій. Це втручання дає змогу відновити слух практично до нормального рівня в пацієнтів із захворюваннями середнього вуха, що супроводжуються значними виділеннями. На жаль, як і завжди, тут не обходиться без ускладнень.
Щоб знизити їх відсоток, невелика група наукових співробітників із Гарвардського університету створила пристрій під назвою PionEar — нову трубку, яка допоможе зменшити ризик ускладнень після тимпаностомії.
Автори PionEar застосували для виготовлення вже звичних у клінічній практиці трубок новий матеріал, який спочатку планували використовувати у стентах, а також оновили конструкцію. У комплексі цей апгрейд знижує адгезію клітин і стоншує сам пристрій, що полегшує його введення. Ідея вдосконалення належала Іді Павліченко, біоінженеру з Гарварда, яка сама була змушена часто відвідувати лікарів через численні інфекційні запалення вух у своєї дитини. «Коли моїй доньці вирішили вводити тимпаностомічну трубку, я подумала, що в цій галузі є багато можливостей для вдосконалення». З інноваціями вона та її команда впоралися за якихось півтора року, щоправда, витративши на проект 325 тис. дол.
Та набагато більше часу минуло від першого застосування такої трубки до створення більш-менш прийнятної її модифікації. До того ж, на відміну від тверджень, прийнятих у професійній літературі, ці пристрої не походять з Америки й не були винайдені в середині XX століття — такі трубки застосовували німецькі та французькі лікарі ще у XIX столітті.
Пожалійте мої вуха!
Штучна перфорація барабанної перетинки, що отримала різноманітні назви: «міринготомія», «сфіротомія», «парацентез», стала досить популярною операцією на початку XIX століття. До неї вдавалися під час лікування інфекцій середнього вуха з виділеннями. Вважають, що першим розріз барабанної перетинки для евакуації рідини з барабанної порожнини виконав британський хірург Естлі Купер в 1800 році. Процедура виявилася ефективною, і лікар поділився своїм відкриттям з колегами.
Але згодом лікарі помітили швидке закриття перфорації. Намагаючись знайти вихід, вони почали експериментувати і, щоб уникнути швидкого закриття отвору, вводили у вухо чужорідне тіло.
Після першої невдалої спроби зберегти відкриту штучну перфорацію за допомогою «частини кетгуту», зробленої французьким лікарем Жаном-Антуаном Сессі в 1819 році, деякі хірурги почали застосовувати з цією метою своєрідні трубки чи канюлі. Інші, щоб забезпечити постійний потік повітря між зовнішнім слуховим ходом і барабанною порожниною, а також дренаж секретів, вдавалися до розширення перфорації.
Деякі хірурги намагалися розробити власні хірургічні методики і користувалися для цього спеціально модифікованими інструментами, вигадливими зондами, їдкими речовинами, електрокаустикою та навіть гарячими металами. Утім, більшість із лікарів вдавалася до практики повторних розрізів чи до використання аморфних чужорідних тіл для більш стійкого збереження перфорації.
Перші моделі
В 1845 році Мартелл Франк із Мюнхена та Густав Лінке з Лейпцига, щоб уникнути швидкого закриття штучної барабанної перфорації, розробили спеціальний конусоподібний пристрій, довжина якого відповідала довжині зовнішнього слухового каналу. Франк зізнавався: «Перфорація не може залишатися відкритою назавжди… Усе, що ми здатні зробити, це вставити трубку із золота». Згодом виявилося, що ефективнішим рішенням цієї проблеми є введення невеликої гумової трубки. Вона й стала першою трубкою для тимпаностомії, котра допомагала зберігати перфорацію на належному рівні. Зовсім небагато отологів того часу знали про вказані пристрої та використовували їх. Двох німецьких винахідників, напевне, підвели погані комунікації та песимізм колег. В 1867 році Антон фон Трьолтч без посилань на Франка та Лінке нарікав, що «ми можемо розміщувати зонди, трубки, але всі ці спроби безсилі перед великою регенеративною потужністю барабанної перетинки». А через 25 років після того, як Франк і Лінке почали успішно застосовувати свої винаходи, австрійський хірург Йозеф Грубер стверджував: «Будь-які спроби зберегти відкритою штучну перфорацію барабанної перетинки будуть абсолютно невдалими, оскільки чужорідні тіла завжди витіснятимуться».
Шляхом експериментів
Ситуацію дещо виправили… пацієнти. Коли французький військовий хірург Жан-П’єр Боннафонт зіткнувся в 1860-му з «наполегливістю» свого хворого, котрий бажав радикальних заходів, йому довелося власноруч виготовляти срібну канюлю. З механічної точки зору, пристрій вийшов дещо складнішим, ніж попередні, а згодом Боннафонт його модифікував, додавши до конструкції шматок вощеного шовку, аби полегшити її виведення з вуха.
Цьому лікарю пощастило більше: його винахід здобув визнання, й канюля на певний час стала «класикою» отології. Хоча колеги-співвітчизники з острахом ставилися до процедури, боялися ускладнень, тож вважали, що до неї потрібно вдаватися лише в крайньому разі. Інші, навпаки, поставили срібну канюлю «на потік» та навіть не боялися застосовувати її «генеричну» версію, відлиту з алюмінію.
Згодом передові позиції посіла гума. В 1868 році австрієць Адам Політцер опублікував статтю «Новий процес збереження відкритої штучної перфорації барабанної перетинки», де описав позитивний досвід використання твердих дренажних трубочок із гуми, розроблених його співвітчизником Йозефом Лейтером.
Він почав практикувати тимпаностомію ще на початку 60-х років ХІХ століття, але його трубки зарано випадали, а перфорації закривалися занадто швидко. Після низки модифікацій Політцер представив кращий, на його думку, варіант тимпаностомії — невеличке «вушко» з фіксуючими пазами, зроблене з твердої гуми та шматка шовку (для виймання). Незважаючи на нестабільність («вушко» могло випасти через кілька днів або триматися протягом тижнів чи навіть місяців), цей каучуковий виріб увійшов до каталогів медичних інструментів, і ним користувалися до кінця століття.
Весь цей час лікарі з різних країн Західної Європи експериментували з матеріалами, розмірами, формами та конструкціями тимпаностомічних трубок. У вуха пацієнтів потрапляли кільця, зонди, «вічка», проте через нестабільність результатів і безліч ускладнень жодна з інновацій того часу не стала проривом.
***
Сучасну еру в отоларингології започаткував американський лікар Беверлі Армстронг, який у 50-x роках ХХ століття описав оригінальну методику лікування хронічного секреторного середнього отиту із застосуванням поліетиленових трубок. У 1952 році він запровадив у клінічну практику трубку для тимпаностомії, яка забезпечувала ефективний дренаж і безперервну вентиляцію середнього вуха. У більшості випадків його трубку треба було знімати через 2-3 тижні, а перфорація зазвичай загоювалася протягом тижня після видалення. При цьому якихось виражених несприятливих реакцій або ускладнень не виникало. Дуже швидко з’явилися численні аналоги, і цей процес не зупиняється досі.
Підготувала Любомира ПРОТАСЮК, спеціально для «ВЗ»
