Мобільний госпіталь Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, що розташований у Вінниці, відбув у зону бойових дій на Схід України найпершим. Військовим медикам у польових умовах доводилося буквально «витягувати» людей із тяжких критичних ситуацій. Не раз траплялися випадки, коли вони рятували бійців, ризикуючи власним життям. Про медичну допомогу на лінії зіткнення та життя мобільного госпіталю — із перших уст.
Так для нас почалася війна
Олександр СТОЛЯРЕНКО, полковник медичної служби, заступник начальника Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, Заслужений лікар УкраїниНа той час ніхто нічого конкретного не повідомляв, мали надію, що антитерористична операція завершиться за кілька тижнів. Але вже в травні надійшов наказ розгорнути мобільний госпіталь на крайньому сході, у Луганській області. Це рішення захопило зненацька, госпіталь був неукомплектований — із 200 посад за штатним розписом «живих» людей було лише 30, та й то ті, які здебільшого слідкували за майном. Більше того, постало питання доставки госпіталю до місця призначення. Військові комендатури були скорочені, залізничні війська теж, командуванню довелося шукати всі можливі варіанти й домовлятися із залізничниками, щоб вчасно вирушити за бойовим наказом на Луганщину.
Спрацювати вдалося швидко, незважаючи на безліч проблем і вкрай обмежені терміни. Керівництво військово-медичного департаменту Міністерства оборони в стислий термін створило окрему роту забезпечення життєдіяльності, яка включала кухарів, водіїв, охоронців. Саме вони разом із лікарями та медичними сестрами Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону й склали 59-й військовий мобільний госпіталь. Формування окремої роти забезпечення тривало тиждень. Це рекордні терміни, бо за правилами бойове злагодження має тривати протягом щонайменше 2-3 місяців. У нас же на це було 2 дні. Військовими лікарями та медсестрами забезпечили зі свого штату, хоча ніхто не відміняв постійних «буденних» завдань госпіталю: у нас було багато хворих, тож паралельно виконували свої функціональні завдання в повному обсязі.
До серпня 2014 року у Військово-медичному центрі залишалося близько 35% військового колективу, решта працювала в зоні АТО, причому — на посадах лікарів медичних пунктів бригад. Полковники обіймали посади лейтенантів чи капітанів, а я як заступник начальника центру, а також головний хірург і головний терапевт регіону написали рапорти з проханням вирушити в АТО «для надання методичної та практичної допомоги особовому складу 59-ї ВМГ». Адже треба було організовувати процес розгортання та виконання функціональних завдань госпіталю і фактично на колесах навчати людей, як здійснювати медичну допомогу в умовах «гібридної війни». Уявіть: вам поставили завдання розгорнути лікарню з відділеннями й операційною в полі. Води немає, електрики немає — лише намети та бліндажі. Дорогою, яка пролягає поблизу, постійно переміщується важка військова техніка. І раптово вам доставляють 10-20, а то й більше поранених і хворих — надавайте допомогу вкрай важким пацієнтам без права на помилку!
Я займався налагодженням роботи госпіталю, який насамперед вимагав розбудови дієвої виконавчої вертикалі: люди мали знати, хто кому підпорядковується і хто за що відповідає. Паралельно налагодив медичну евакуацію — перед нашим особовим складом було поставлено завдання здійснювати медичне забезпечення аеромедичної евакуації поранених із поля бою до госпіталю, стабілізації вкрай важких постраждалих, включно з проведенням термінових операцій, та подальшої евакуації до Харкова… 2 червня 2014 року ми були готові виконувати всі ці завдання. І робота не забарилася. Першими пацієнтами стали бійці 30-ї та 80-ї бригад, які потрапили під обстріл противника під час висування на позиції. Так для нас почалася війна…
Втрат у повітрі не було
З перших бойових днів командування надало нам можливість евакуювати всіх важкопоранених вертольотами, бо якби ми везли хлопців тими розбитими дорогами, то кількість померлих і скалічених в АТО захисників України була б набагато більшою. Щоправда, екіпажі наражалися на величезну небезпеку. Літали на Мі-8 удень і вночі. Противник широко використовував засоби протиповітряної оборони, а вертоліт — легка мішень для сучасних переносних зенітних комплексів, яких у сепаратистів було багато. Тому доводилося літати на наднизькій висоті (2-3 метри) та постійно маневрувати.
Просто везти пораненого на цих «американських гірках» — уже випробування, а медичні бригади ще й здійснювали в повітрі інтенсивну терапію та виконували все необхідне для його порятунку: ставили крапельниці, проводили катетеризацію центральних вен, інтубацію трахеї та реанімацію. Ми доправляли поранених після повної інфузійної терапії і на штучній вентиляції легень, а все тому, що мали підготовлених фахівців. Через те й втрат у повітрі не було.
На добу здійснювали по 3-5 вильотів, а це — десятки врятованих життів. Спершу ми навіть не писали наказів на виліт — не встигали. А потім я запропонував начальникові госпіталю все документувати, бо, не дай Боже, щось станеться в повітрі — що ми скажемо близьким і рідним наших співробітників? На щастя, обійшлося без жертв, зокрема завдяки нашим вертольотчикам — справжнім майстрам.
Я особисто в червні 2014 року здійснив 12 бойових вильотів. Чи було страшно? Звісно. Однак те, що до 2006 року ми перебували у складі Військово-повітряних Сил і мали певний досвід аеромедичної евакуації, систематично проводили навчання особового складу, стало у великій пригоді. Цивільний лікар за таких умов не впорався б, у першу чергу психологічно. Будь-яка війна — це, з одного боку, велика трагедія, а з іншого — унікальний досвід.
Одні допомагали пораненим, а інші «зливали» їх
У місцевих лікарнях медики траплялися різні: одні виконували свій обов’язок і допомагали пораненим, а інші за першої ж нагоди «зливали» інформацію сепаратистам. Згадується бабуся-лікар із Новотошківського. Вона писала ручкою з емблемою Партії Регіонів, спілкувалася лише російською і не приховувала своїх політичних вподобань. Але була лікарем з великої літери. Із 1,5 тис. місцевих жителів у містечку залишилося десь 250-300 людей — переважно старі та малі, і вона, попри обстріли, щодня проводила обхід пацієнтів, лікувала та допомагала, як могла. Ми доставляли їй медикаменти. Щоразу в неї був новий список і нові побажання. Людина сумлінно дотримувалася клятви Гіппократа, не зважаючи ні на що.
А бувало, не встигали наші санітарні автівки від’їхати, як хтось по телефону звітував сепаратистам і про кількість поранених, і з яких вони підрозділів, і хто їх привіз. У Кам’янці, наприклад, трапилася ситуація, коли наш капітан доставив кількох поранених, і в той самий момент приїхали чечени з батальйону «Восток», привезли своїх. І якби не санітарка, яка сховала наших бійців у коморі, їх знищили б. А так лишилися живими, хоч і довелося посидіти там, допоки бойовики не поїхали з лікарні…
Завдання — скоротити час евакуації
У березні 2015 року я потрапив у зону АТО вдруге. Служив на посаді начальника медичної служби сектора А, у подальшому — оперативно-тактичного угруповання «Луганськ». Зона моєї відповідальності простягалася від Станиці Луганської до Гірського. У Києві переді мною поставили завдання скоротити час евакуації до госпіталю. На той момент він міг становити близько доби — це був критично тривалий період, через що у поранених розвивалася велика кількість ускладнень, інколи суттєво збільшувався час одужання або виникало каліцтво внаслідок втрати кінцівок. Наголошую, що всіх важкопоранених евакуювали вертольотами, й вони опинялися в госпіталях Харкова чи Дніпра за 1-2 години. Тож треба було шукати причину затримок.
За наказом командування я проїхав по всіх військових частинах сектора, і скрізь ситуація виявилася незадовільною — підрозділи розташовувалися на лінії зіткнення, найближчі районні чи місцеві лікарні не справлялися з пораненими з різних причин, а госпіталь був розміщений за 100 кілометрів. Тож було ухвалене рішення сформувати 3 лікарсько-сестринські бригади з військових медиків 59-го госпіталю і локалізувати їх поблизу розташування бойових частин — на базі цивільних лікарень у Щасті, Новоайдарі, Сєвєродонецьку. Вони надавали допомогу пораненим, яких доправляли з передової, стабілізували їх стан, а потім евакуювали на закріпленому санітарному транспорті до 59-го ВМГ. Таким чином, заходи медичної евакуації були скоординовані, бойові комбати знали, кому вони передають своїх поранених і хто за них відповідає. Це допомогло вирішити також багато питань щодо медичного постачання і якісного використання наявних ресурсів. Та й пораненому психологічно ставало легше, коли він бачив, що його лікуванням займаються військовий лікар і військова медична сестра, оперує військовий хірург, наявні необхідні ліки і не треба шукати допомогу через волонтерів, бо деякі місцеві цивільні медики навіть у другий рік війни поводили себе дивно: хочу — оперую, не хочу — не оперую.
Таке військово-медичне ноу-хау дало змогу суттєво скоротити час, за який поранений потрапляв до операційної, — він становив від 1 до 1,5 години по всьому сектору А, хоча за військовими нормами гарним показником вважається, коли воїн потрапляє до операційної за 4-6 годин після поранення.
На лінії розмежування інших медиків, крім військових, немає
Під час третьої ротації, яка розпочалася в лютому 2016 року, я обіймав посаду начальника медичної служби АТО, тобто координував військово-медичну роботу всіх секторів. Ситуація на фронті стабілізувалася, і виникла необхідність передислокувати військові медзаклади. Це завдання вимагало ретельного підходу, адже у 2014 році наш госпіталь дивом уникнув прямих влучань під час обстрілів «Градами» біля селища Побєда — диверсійні групи противника весь час були досить активними, а знищити медичний заклад з пораненими для них завжди одне з пріоритетних завдань.
Медичне забезпечення в зоні АТО — це, певною мірою, мистецтво, але станом на 2016 рік ми вже мали працюючу систему, патріотично налаштованих волонтерів, певну підтримку суспільства. Проте бойові дії, незважаючи на всі миротворчі перемовини, практично щодня збирали свою криваву данину з військових і цивільного населення. Військовий конфлікт із блискавичного та маневреного перетворився на війну на витривалість. У таких умовах знову необхідно було змінювати тактику медичного забезпечення. По-перше, зберегти постійну готовність до екстреного реагування на бойові втрати, можливість негайної евакуації важкопоранених вертольотами, надання екстреної спеціалізованої медичної допомоги, у тому числі судинним хірургом і нейрохірургом. А по-друге, зробити пріоритетом забезпечення лікування легкопоранених безпосередньо в госпіталях у зоні АТО. Для цього мобільні госпіталі повинні бути забезпечені найкращими фондами, практично стати стаціонарними лікувальними закладами.
Аби допомагати цивільному населенню, необхідно було забезпечити умови для лікування місцевих у військових медичних закладах. Часто на лінії розмежування інших медиків, крім наших, немає, і допомога жителям «сірих» зон стає одним із важливих завдань. Тож протягом третьої ротації доводилося займатися вирішенням цієї проблеми. То була, як зараз прийнято говорити, командна робота, котра об’єднала зусилля військових командирів, військово-цивільних адміністрацій, волонтерів, суспільно-політичних і громадських організацій з метою досягнення спільної мети — повернення миру та спокою нашій державі, у тому числі моєму рідному Донбасу.
Війна триває п’ятий рік, а ключові питання не вирішені
У 2014 році, коли ми першими виїхали в зону АТО, один із командувачів наголосив, що 59-й госпіталь уже виконав найважливішу свою мету — бійці бачили, що ми є, і знали: ми допоможемо. Це мотивувало до боротьби. Хлопці не раз казали: «Головне — дожити до 59-го, а там точно врятують». І ми цим пишалися. Але через те, що війна триває вже п’ятий рік, а ключові питання досі не вирішені, відчуваєш певне розчарування.
Кадровий голод, який усе більше загострюється у військовій медицині, потребує терміновоих дій з боку держави. Військові частини медичне забезпечення отримують, але часто не мають штатних лікарів. Боляче стає від того, що високоосвічена людина і спеціаліст, який навчався майже 10 років і виконує бойові завдання, отримує лише на 5 тис. грн більше, ніж той, хто охороняє курей на птахокомбінаті в тилу. Це речі, які не вкладаються в голові. Якщо не можете дати грошей, то створіть преференції та систему стимулів, щоб людина хотіла йти на військову службу! Лікарів у нас більш ніж достатньо, вони просто не мають бажання служити у війську за наявних умов. Патріотизм суспільства згас під тягарем життєвих проблем, а війна є реальністю, здається, лише для тих, хто туди постійно потрапляє по службі.
На жаль, багато кривавих уроків 2014-2015 років нічому не навчили, і ми, здається, ходимо по колу, раз по раз ставлячи собі запитання, які можна назвати риторичними. Чому не було зроблено чітких кроків для витіснення ворога? Чому ситуація досі не стабілізована? Чому в державі не відбулися зміни, які вже давно на часі? Війна, що не закінчується перемогою справедливості, приносить зневіру і розчарування.
Єдине завдання, що було остаточно вирішене за роки війни, — забезпечення як мобільних, так і стаціонарних госпіталів медикаментами та ресурсами. Але, попри це, бійців на передовій лікувати нікому…
Нещодавно прочитав спогади Миколи Амосова про Другу світову війну. Уявіть: тоді особовий склад із 26 медиків забезпечував необхідну медичну допомогу в госпіталі, розрахованому на 3 тис. поранених. Не знаю, як вони працювали і як встигали, але раз на 4 доби вони оглядали і перев’язували кожного із цих поранених! У чому причина? На мою думку, в усвідомленні завдань. То була війна, де все було конкретно і ясно. А ми називаємо наш сучасний збройний конфлікт то Антитерористичною операцією, то Операцією об’єднаних сил — тобто це лише операція військових. А от роль решти суспільства не визначена (крім хіба що небайдужих громадян-волонтерів). На мою думку, аби здолати ворога і повернути мир, потрібно кожному робити для цього все можливе. Щодо військових медиків, то в плані вирішення надскладних завдань найменшими силами видатніших і самовідданіших за них немає. І медики наших Збройних сил неодноразово вже це доводили.
Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ»
