Багато лікарів надто обережно ставляться до започаткування приватної практики. Хтось боїться ризикувати, дехто не вірить в успіх на фініші, комусь не вистачає сил або грошей для старту. А розпочинати пробували? Наприклад, із великого кредиту під заставу власного будинку, Щоб через п’ятнадцять років сказати: «Еврика!»
ВЗ Центр «Арніка» першим із приватних закладів на Львівщині уклав угоду з Національною службою здоров’я України, увійшовши в реформу первинної ланки. Звідки така рішучість?
Рондяк Богдан Ярославович
- Посада: директор медичного центру «Арніка» (ФОП Рондяк Олександра), м. Стрий, Львівська обл.
- Дата заснування центру: 4 лютого 2004 року.
- Види діяльності: загальна медична практика-сімейна медицина, терапія, ультразвукова та лабораторна діагностика.
Утім, спочатку ми також не пішли у сферу медичного бізнесу. У ті часи люди вишукували різні можливості, аби прогодувати сім’ю і, як то кажуть, стати на ноги. Певний час разом з партнерами займалися аптечним бізнесом, однак коли почалася його глобалізація, новостворені мережі аптек повністю завоювали ринок і дрібним підприємствам на зразок нашого стало важко з ними конкурувати. Безпосередньо медичною приватною практикою ми займаємося з 2004 року — 4 лютого цього року наш центр святкує 15-річний ювілей. Я відповідаю за організаційні та адміністративні питання, оскільки за фахом — не лікар, а от моя дружина — лікар-терапевт вищої категорії зі стажем роботи 25 років, тож опікується суто медичними аспектами діяльності центру. На початку вона зводилася до проведення УЗД та лабораторної діагностики, оскільки пацієнти готові були за це платити гроші, на відміну від консультації терапевта, по яку вони йшли у звичайну поліклініку. Наразі ситуація змінилася.
ВЗ Нині лікарів буквально заманюють у приватну практику, це «хіт дня». Як сприйняли вашу ініціативу пацієнти і медики 15 років тому?
— Напевно, сприйняття було таке саме, як і зараз. У свідомості людей нічого кардинально не змінилося. Частина пацієнтів (значно менша) приходила до нас і казала, що готова платити гроші за якість послуг і належний сервіс. Але більшість віддавали перевагу комунальним закладам. Подібна ситуація й нині. Кожен обирає те, що йому ближче для розуміння чи сприйняття. Так само і лікарі. Коли ми почали підбирати персонал центру, то траплялися претенденти, які хотіли щось таке робити, аби нічого не робити. А інші готові були викластися на повну, тим паче, що починати справу завжди найтяжче — ні тобі вихідних, ні прибутків. Просто треба ризикнути зробити той важливий крок, який може докорінно змінити життя. І лікарям, котрі бояться починати власну справу, я радив би саме це.
ВЗ Але зазвичай їх лякають не труднощі як такі, а фінансовий крах. Крім того, вони нарікають на відсутність стартового капіталу — «трампліну»…
— Так, це важливий чинник. Скажу відверто, що на старті нам просто пощастило. Адже у 2005-2006 роках відбувався бум банківського кредитування на вигідних умовах. Тому ми також взяли кредит, щоправда, віддали в заставу власний будинок, але кошти потрібні були і на процедуру заснування фірми, і на придбання приміщення, обладнання тощо. Так і працювали, віддаючи позику впродовж 10 років. Потім з полегшенням зітхнули: хата — наша. А на початку січня нинішнього року знову оформили кредит — тепер для розширення діяльності: придбали новий апарат УЗД, іще один кардіограф. Звісно, наявність кредиту «тисне» на нерви (хоча ми знайшли банк, котрий пропонував помірні відсотки), бо доки позичені гроші не починають приносити прибуток, дуже тяжко віддавати позику. А пацієнти не чекатимуть, і люди, яких ти взяв на роботу, також. Однак іншого виходу в нас не було. Ми маємо забезпечувати якісну первинну діагностику нашим пацієнтам, тим більше, що готуємося до програми «Безкоштовна діагностика» — раптом вона видасться не менш вигідною, ніж укладання декларацій із пацієнтами, за якими надходять кошти?
Я вважаю, що саме ця ініціатива стала точкою відліку стрімкого розвитку медичного бізнесу в Україні.
ВЗ Якщо зі стартовим капіталом вам пощастило, тоді що було найбільшою проблемою на етапі становлення власної справи?
— Краще запитайте, де проблем не виникало! Усе давалося нелегко. Але, мабуть, найтяжче — підібрати кадри. Бо для оформлення документів можна когось найняти чи попросити, аби допоміг. Гроші можна десь позичити, а от хороші працівники — на вагу золота. Так було тоді, так є й зараз, бо галузь стрімко розвивається, і вимоги до персоналу постійно підвищуються. Наприклад, одна медсестра має величезний досвід, чудово робить маніпуляції, але з комп’ютером зовсім «не дружить», інша ж, навпаки, з ним «на ти», але в медицині їй ще вчитися й вчитися. От би поєднати їх таланти!
Поки такі універсальні кадри — рідкість, однак я сподіваюся, що за кілька років життя розставить усе по місцях. Якщо в медиків буде хороша зарплата, якість кадрів у нашій галузі значно підвищиться. Бо досі в молоді не було особливої мотивації вчитися, а в старшого покоління — наздоганяти час.
ВЗ До речі, про наступність поколінь: у вашій родині вона витримується?
— Наполовину. Син не пішов у медицину, обрав інший фах, а от донька вирішила наслідувати мамин приклад, бо навряд чи її мотивували обрати цю професію прибутки сімейного бізнесу — коли вона закінчувала школу, їх іще не було. Дружина завжди працювала в міській поліклініці й звільнилася тільки у 2018 році, коли стартувала реформа первинки — саме тоді у нас виникла нагальна потреба в сімейному лікарі-консультанті. Тож вона вирішила приділяти увагу тільки нашим пацієнтам.
До речі, донька після закінчення медичного університету збиралася разом зі своїм чоловіком (він також лікар) працювати за фахом у Німеччині чи Польщі. Але їх рішення різко змінилося після того, як центр набрав декларантів і підписав угоду із НСЗУ. Вони порахували, що робота в нашому закладі буде їм так само вигідною. Відтак в «Арніці» поєдналися традиційні (у колективі — ще троє досвідчених сімейних лікарів зі стажем роботи майже 30 років) і сучасні підходи до лікування, орієнтованого на передові технології. І тут останнє слово — за молоддю.
ВЗ Коли ви відчули, що справа, як то кажуть, пішла на злет?
— Насправді реформа фінансування первинної ланки дала нам друге дихання. Прибутки клініки і зарплати лікарів зросли вдвічі. Я їздив у Польщу, вивчав досвід колег, так от вони стверджують: дохід сімейного лікаря має дорівнювати двом середнім зарплатам по країні. Думаю, що так мусить бути і в Україні. Ми також вийдемо на ці показники, хоча й з часом — реформа за один день не робиться. Наприклад, поляки відчули її результати через 3 роки.
Коли «гроші пішли за пацієнтами», ми вже були наполовину готовими до співпраці з НСЗУ: юридичні формальності давно пройдені, досвід роботи з пацієнтами та певна матеріальна база закладу є, залишилось привести її у відповідність до вимог Табеля матеріально-технічного оснащення закладу ПМД. Тож ми витратили додатково лише половину суми, яка потрібна була б новачку, аби розпочинати справу з нуля. Передусім ми дещо переобладнали і провели косметичний ремонт приміщень. Закупили ноутбуки для реєстрації пацієнтів, які зголосяться підписати з лікарями «Арніки» декларації.
На сьогодні ми підписали декларації з 3200 дорослими пацієнтами (педіатра в нас немає, та ми й не плануємо займатися цим напрямком), однак розраховуємо на те, що кількість охочих неухильно збільшуватиметься. Адже найважче було на початку. Навіть коли ми розмістили оголошення про те, що надаємо безкоштовні консультації й лабораторні послуги пацієнтам, які уклали декларації з нашими лікарями, багато хто не вірив: заходили до центру й перепитували, чи щось не наплутали ми, чи не обманюємо… Зараз уже люди більше розуміють, що за ними «йдуть» кошти хоч у комунальний, хоч у приватний заклад, тому сміливіше користуються своїм правом вибору.
Приємно, що на всіх етапах підготовки до входження в реформу нам допомагали працівники НСЗУ: підказували, як оформляти документи, одразу телефонували, коли помічали в них помилки, і пояснювали, як їх виправити. До того часу я навіть не уявляв, що чиновники такого рівня могли бодай помітити проблеми пересічного підприємця чи лікаря, тим більше максимально сприяти їх вирішенню. Бо, наприклад, на місцевому рівні ми не відчуваємо такої підтримки, ба навіть розуміння. Тому з часом почали консультувати своїх колег з інших районів чи областей, котрі зверталися до нас як до першопрохідців.
ВЗ А якої підтримки ви очікували на місцевому рівні?
— Ой, тут бодай би не заважали. Один лише приклад: коли почалося підписання декларацій з пацієнтами, ми планували залучити п’ятьох лікарів-терапевтів до роботи в нашому центрі за сумісництвом. Однак прийшли тільки двоє — троє відмовилися, бо в мерії їм натякнули, що не допустять, аби лікарі комунальних закладів працювали ще й у приватних структурах. Тож їх поставили перед вибором: або звільнятися, або працювати, де й раніше.
А взяти сімейних лікарів у штат центру ми поки що не можемо — прибуток не дає змоги гарантувати їм високу зарплату, та й пацієнтів ще стільки не набрали, аби завантажити всіх на повний робочий день. Ще один аспект: у перелік послуг нашого центру входить весь спектр гарантованого пакета первинної медичної допомоги, тобто пацієнти отримують ці послуги безкоштовно. Більше того, аби їх стимулювати, ми пропонуємо зробити аналізи не лише за наявності конкретних медичних показань (що є необхідним), а й просто з метою профілактичного обстеження. З одного боку, це можна сприймати як маркетинговий хід, але ж з іншого — профілактика нікому не завадять. Тим більше, що для цього нашим пацієнтам не потрібно нікуди їхати — усе робимо на місці.
Щодо їх маршрутизації на вторинний рівень, то на початку виникали певні непорозуміння з «вузькими» спеціалістами, однак так тривало недовго. Нині жодних перешкод немає, ніхто з пацієнтів не скаржився, що на них там дивилися скоса чи відмовили в консультації або наданні спеціалізованої медичної допомоги.
Труднощі виникають у стосунках з адміністрацією комунальних закладів, бо головні лікарі ще не сприймають приватні медичні практики як партнерів чи рівноправних надавачів медичної допомоги населенню. Швидше бачать у них конкурентів, котрі відбирають пацієнтів, а отже, й кошти НСЗУ. Ми їм пояснюємо: у місті мешкає 50 тис. осіб, і навіть коли ми «відберемо» їх десяту частину, то решту доведеться обслуговувати комунальним закладам, однак «холод» у стосунках все одно відчувається. Хоча вибір завжди за пацієнтом, тож суперечки тут недоречні.
Натомість, коли я звертаюся в органи місцевої влади за сприянням у вирішенні важливих для пацієнтів питань, там також говорять, що я прийшов не за адресою. Мовляв, ви там бізнесмени, заробляєте гроші, тож і викручуйтеся самі. Але ж у такий самий спосіб (від НСЗУ) заробляють гроші й комунальні заклади. Однак місцева влада покриває вартість лікарських засобів за програмою «Доступні ліки», якщо рецепти на них виписує лікар комунального закладу, і відмовляє аптеці, коли такий рецепт надходить від лікаря-ФОП чи приватного закладу (мовляв, це наші кошти, кому хочемо, тому й розподіляємо, а бізнесмени тут ні при чому). Отже, пацієнти, які обрали лікаря-ФОП, опиняються «поза законом». Таким чином їх штучно «прив’язують» до того чи іншого закладу. Зрештою, державна програма має поширюватися на всіх, а не лише на окремі категорії населення.
Сподіваюся: після запровадження електронного рецепта і фінансування програми «Доступні ліки» за кошти НСЗУ подібні перешкоди зникнуть. Тим більше, що наші пацієнти — це не молоді й здорові люди (останні якраз не є активними підписантами декларацій із сімейними лікарями), половина закріплених за нашим центром пацієнтів віком від 40 до 65 років, практично кожен шостий — понад 65 років і лише четверта частина — від 18 до 40 років.
Така нерівність, можливо, також стримує декого з лікарів почати власну справу. Хоча неможливо штучно стримати те, до чого спонукає життя. І досвід нашого міста — тому підтвердження. Наразі тут функціонують уже 4 приватні медичні практики, 2 з них — педіатричні. Однак більшість лікарів поки вичікують, кажуть, що хочуть поспостерігати за подальшими подіями в галузі та державі.
ВЗ А може, не хочуть перетворюватися з людей у білих халатах на адміністраторів чи менеджерів, яким доведеться спілкуватися з «незламними» чиновниками, витрачати час на фінансові проблеми?
— Проблема в тому, що в лікаря і менеджера — різні склад розуму, характер, бачення світу. Наприклад, я не зміг би працювати лікарем. Пам’ятаю, як мама казала мені: «Синку, йди в медичний, будеш хірургом», але я навіть уявляв це із жахом!
Я давно працюю з медиками і бачу, що їм важко даються питання, котрі я вирішую «на раз». У нашому центрі — 4 сімейні лікарі й 1 медсестра, яка виконує функції адміністратора та проводить маніпуляції. Оскільки я займаюся фінансово-господарськими питаннями, то медики не обтяжені такими турботами, вони можуть віддавати всю свою увагу пацієнтам.
Узагалі лікарям нині важко адаптуватися до нових умов, які потребують управлінських знань і здібностей. Тому заклади мусять очолювати менеджери «по крові». На мою думку, ініціатива розмежування керівних посад на генерального директора й медичного директора правильна. Кожен має бути на своєму місці. Утім, бути хорошим менеджером — це талант (як і хорошим лікарем чи музикантом). Папірець про навчання на найкрутіших курсах з менеджменту нічого не вартий, якщо ти не маєш природного хисту.
ВЗ Нині на такі посади активно запрошують людей із досвідом. Теоретично ви згодилися б очолити якийсь комунальний медичний заклад у своєму місті, наприклад, центр ПМСД, тобто дещо розширити масштаби своїх управлінських функцій?
— Чесно кажучи, я над цим навіть не замислювався… Можна було б, але, як то кажуть, винятково зі спортивного інтересу. Проте я чітко розумію, що без підтримки та допомоги місцевої влади керувати комунальним закладом дуже складно. Інша проблема — там усе потрібно перебудовувати по-новому, тобто доведеться «різати по-живому». Це важко, особливо коли йдеться про людей.
Коли ми створювали свій центр, нам також довелося відбирати кадри, але ж то дещо інший процес. Будувати нове легше, ніж перебудовувати старе. Людський фактор тут набуває особливої ваги. Якось я розмовляв з одним головним лікарем комунальної лікарні. Так от він вважає, що в цей перехідний період керівник завжди буде винуватим, як би він не вчинив. Почне реформи — з’являться незадоволені серед тих, хто звик працювати по-старинці, ховаючись за спини здібних колег і перекладаючи відповідальність на загал. Коли ж керівник відмовиться «ламати долі» і стримуватиме реформи, незадоволеними будуть ті, хто працює на повну силу, має високу кваліфікацію, готовий нести персональну відповідальність за кожного свого пацієнта і при цьому більше заробляти. Я вважаю, що в кожному колективі таких приблизно 70%. І це свідчить про те, що справжні зміни в галузі таки відбудуться. Але без вирішення складних кадрових питань тут не обійтися. Тих, хто прагне просто відбути робочий час, витіснять з ринку. Тим паче, що в деяких областях лікарів більше, ніж достатньо (наприклад, це традиційно стосується й Львівської області), тож у ринкових умовах виживуть тільки найкращі. А кращий той лікар, якого обирає пацієнт.
Тому навряд чи я погодився б на експеримент зі зміною посади, до того ж нинішня справа — зона мого життєвого комфорту, і я не хотів би з неї виходити.
ВЗ Медицина — дуже специфічний бізнес. На чому потрібно робити акцент, аби розвиватися, і де та межа, за яку не можна заходити?
— Я вважаю, що закон успіху один — постачати на ринок хороший товар за конкурентною ціною, бо дуже важливо враховувати купівельну спроможність населення. В усьому світі приватний медичний бізнес працює пліч-о-пліч із державним сектором. Наразі реформа первинки в Україні і є спробою об’єднати всі можливості на благо пацієнтів. Тож потрібно розширювати входження приватного бізнесу в реформу. Це породжує здорову конкуренцію, яка «підганятиме» відстаючих і не даватиме дрімати тим, хто вже досяг успіху. Особливо доцільно використовувати державно-приватне партнерство для реалізації потужних проектів. Комунальні заклади мають хороші приміщення, але їм потрібно додати обладнання, кадрів і «живої» ініціативи.
ВЗ Чого ви як приватний підприємець боїтеся: згасання «творчого вогника», несприятливих зовнішніх обставин чи інших непередбачуваних ситуацій?
— Наразі я не боюся нічого. Мені незабаром виповниться 56 років, я багато чого пережив. Падав, вставав і йшов далі, тому загартувався. Нині щасливий з того, що мої діти біля мене, і сподіваюся, що вони продовжать мою справу. Та й боятися труднощів — марна справа. І це також розумієш з віком. Їх потрібно долати. Особливо якщо вони стосуються робочих моментів. Тому мені дивно, коли люди панікують напередодні якоїсь перевірки чи впадають у відчай, втрачаючи певні кошти, вкладені в бізнес. Усі помилки можна виправити і гроші завжди можна заробити, якщо ти здоровий, налаштований працювати і знаєш свою справу. А щоб розвиватися — не варто триматися за зароблене, потрібно передусім вкладати в розширення горизонтів бізнесу, тоді перспектива досяжна. Треба все добре аналізувати й прораховувати, однак ризик чи навіть бізнесова авантюра — це також нормальне явище.
Тож коли говорити про рецепт успіху, він обов’язково передбачає наявність певних здібностей. Також тут не обійтися без прихильності долі — потрібно знайти свої місце і справу. Однак головна його складова — копітка праця. Я вдячний своєму колективу за те, що він це розуміє і працює з повною віддачею.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
