Буковина: Перспективи охорони здоров’я — за сімейною медициною

Провести прийом в амбулаторії, об’їздити пацієнтів у кількох селах, поміряти тиск, оглянути хронічних хворих та ще й швидко відреагувати на термінові виклики — це далеко не повний перелік завдань, які повинен виконувати сімейний лікар у селі. Чи має він для цього ресурси? Медики самостійно шукають їх, проте потребують реформ і допомоги від держави.

ВЗ Кілька років тому в первинній ланці охорони здоров’я відбулася реформа, після якої в невеликих селищах і селах з’явились амбулаторії та центри первинної медико-санітарної допомоги. Одночасно із цим постало питання: хто приїде сюди працювати?

— Власне, вирішувати цю проблему ми намагаємося за рахунок студентів Буковинського державного медичного університету, які навчаються за цільовими нап­равленнями. Саме цих молодих спеціалістів після закінчення інтернатури направляємо на первинну ланку — для роботи сімейними лікарями як в амбулаторіях загальної практики-сімейної медицини, так і в центрах первинної медико-санітарної допомоги.

ВЗ Чи вистачає кадрів для забезпечення районів області сімейними лікарями?

— У 2015 році за цим напрямком були праце­влаштовані 32 молоді спеціалісти. Вони розпочали роботу в медичних установах практично всіх районів Чернівецької області. Найбільше — у Сторожинецькому районі (6 лікарів), Путильському, Заставнівському та Кіцманському (по 4 лікарі). На жаль, не були направлені медики лише до Сокирянського району.

Цього року плануємо спрямувати на роботу в райони 29 молодих спеціалістів, а в 2017-му — ще 22. Це та кількість, яка попередньо вже розрахована по області відповідно до потреб.

ВЗ А в яких районах Чернівецької області молоді спеціалісти відмовляються працювати?

— Усі звикли до класичного стереотипу: з медичного університету випускаються хірургами, гінекологами чи неврологами. Але наразі вузька спеціалізація відходить на другий план. Пріоритет в охороні здоров’я надається саме сімейному лікарю. І ми вже відчуваємо вагому різницю між молодим спеціалістом, який закінчив інтернатуру після навчання в університеті за спеціалізацією «Сімейна медицина», та лікарем, котрий був перепрофільований із педіатра чи невролога. Нині з медичного вишу випускаються всебічно підготовлені кадри. І ті з випускників, яким держава оплачувала навчання, повинні відпрацювати три роки. Це логічно. Протягом останніх років, за моїми власними спостереженнями, отримавши місце роботи, лікарі в більшості випадків залишаються там і надовше.

Найважче залучити молодих спеціалістів у віддалені від Чернівців райони. Однак там переважно молодих медиків заохочує місцева влада. Наприклад, нещодавно молодий фахівець-хірург переїхав із Кельменецького району до Сокирянського, тому що там йому надали житло. Власне, саме вирішення житлового питання — це те, чого потребують молоді фахівці найбільше. І в цьому їм назустріч іде районна влада, сільські громади. У Путилі, наприклад, є гуртожиток для медиків. Він невеликий — на 14 кімнат, проте дає змогу людям на певний час отримати якийсь прихисток.

Частково проблему житла вдається вирішити за рахунок того, що випускники за цільовим нап­равленням повертаються працювати в той район, звідки вони родом. Саме за таким принципом намагаємося розподіляти молодих спеціалістів.

ВЗ Ще одна проблема, з якою стикається новоспечений сімейний лікар, — мізерна зарплатня…

— Департамент охорони здоров’я не може впливати на рівень заробітної плати медиків. Зарплата є уніфікованою для всієї України. Так, молодий фахівець насправді отримує дуже мало — близько 2 тис. грн, хоча ще від початку впровадження сімейної медицини була ідея за рахунок надбавок за той чи інший напрямок роботи підвищити рівень зарплатні медикам до 8 тис. грн. Наразі, на жаль, цього механізму немає, його не вдалося запровадити.

ВЗ А чи забезпечені сімейні лікарі в селах елементарним транспортом, аби виїхати на виклик до хворого?

— У центрах ПМСД, безперечно, є санітарний транспорт. Але його недостатньо. Тому в теплу пору року лікарі часто доїжджають на виклики власними велосипедами чи скутерами.

У гірських районах медики послуговуються санітарними УАЗами, які вирізняються високою прохідністю, але при цьому витрачають на тих дорогах більше 30 літрів бензину на 100 кілометрів. Звісно, це дуже неекономно. На балансі деяких сільських рад є автомобілі «Опель-Комбо», закуплені ще у 2007-2010 роках. Власне, ними зараз і користуються сімейні лікарі.

Ми розуміємо, що медиків у селах обов’язково потрібно забезпечити санітарним транспортом, подаємо до Міністерства охорони здоров’я відповідні запити і сподіваємося на розробку спеціальної санітарної програми. Проте наразі доводиться жити в режимі жорсткої економії, коли левова частка виділених із бюджету коштів іде на зарплатню й оплату комунальних послуг.

Щоправда, маємо показовий приклад на Глибоччині. Там за кошти об’єднаної територіальної громади для сімейних лікарів придбали «Фіат-мінівен», який витрачає 7 літрів дизпалива на 100 кілометрів. Це й економія, і комфорт.

ВЗ Що ж, на вашу думку, все-таки реально зробити вже зараз, аби цільова програма запрацювала ефективніше, а молоді лікарі погоджувалися їхати в райони не з примусу, а залюбки?

— Бачу в цій проблемі кілька складових. Передусім, це реалізація тих планів реформування галузі, які в нас є. Зокрема сімейна медицина — у пріоритеті. Амбулаторне лікування — і дешевше, і практичніше, і найбільш економічно вигідне для держави. Тому краще вкласти кош­ти в якісне лікування на первинній ланці, щоб потім зекономити на лікуванні ускладнень чи тяжких випадків у стаціонарах вторинного чи третинного рівня. Для цього, безперечно, пот­рібно змінити механізм фінансування галузі. Сімейний лікар — це універсал, який виконує чималий обсяг роботи. Доволі вже цієї ганебної практики, коли випускник медичного вишу приїжджає працювати лікарем у село, кілька годин веде прийом, а далі — займається господарст­вом, аби вижити. Лікарі повинні отримувати дос­тойну зарплатню, інакше перспектив у галузі охорони здоров’я не буде.

Другий аспект — зміцнення матеріально-технічної та нормативної бази закладів загальної практики-сімейної медицини. І в цьому напрямку робота ведеться постійно: затверджуються нові положення про центри первинної медико-соціальної допомоги, вводяться посади заступників головних лікарів за різними напрямками, впроваджується зв’язок сімейного лікаря з медиками вторинного і третинного рівнів (зокрема телемедицина). Усе це дасть змогу підвищити якість надання медичної допомоги й стимулюватиме роботу сімейних лікарів.

Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці

---

Коментар

Серед цьогорічних випускників Буковинського державного медичного університету 32 навчалися за цільовим направленням і, отримавши дипломи, поїхали працювати в райони Чернівецької області. Натомість за оновленими умовами і правилами вступу для абітурієнтів цього року цільовий прийом в усіх навчальних закладах країни відмінено. Наразі молодих фахівців для роботи в районах Чернівецької області вистачає, бо вона невелика і в ній працює потужний та престижний медичний виш. Але проблема в тому, що наші випускники неохоче їдуть на первинну ланку. Головна причина — неналежне матеріальне забезпечення. Адже «солодка» рекламна картинка, на якій німецький сімейний лікар із білозубою посмішкою виходить з гарненького будинку та сідає в новенький «Фольксваген», розбивається об нашу реальність. Тут молодий лікар стикається з тим, що йому немає де жити, немає чим лікувати, а пацієнтам немає за що лікуватися.

Окрім цього, в області є винятково румуномовні населені пункти, наприклад, Чудей, Красноїльськ Сторожинецького району, більшість сіл Герцаївського району, де досить важко працювати фахівцям, які не володіють румунською. Звісно, ті, хто вчився за цільовим направленням, не мають права відмовлятися від запропонованої роботи. Але при цьому часто стається так, що через три роки вони шукають інші місця для працевлаштування або можливість перекваліфікуватися на вузького спеціаліста (якщо всіма правдами та неправдами не зробили цього раніше). Більше того: узагалі йдуть із медицини, оскільки вважають її непрестижною і малооплачуваною. Вихід один — заповнювати вакантні посади медиками, які живуть у цих населених пунктах, вирішивши в такий спосіб проблему забезпечення житлом.

Мусимо констатувати: аби стимулювати людей до роботи, потрібно мати гроші, а для цього повинна працювати економіка держави. Це, на жаль, єдиний механізм стимулювання всіх галузей, які є в Україні, та боротьби з обігом тіньових коштів. Скільки б не писалося документів, не видавалося наказів, не проводилося реформ, поки не буде грошового наповнення — не буде результату. Тому маємо неприємний факт: протягом останніх років наша молодь масово вступає на навчання до закордонних вишів. На жаль, при цьому Україна втрачає перспективних спеціалістів. Первинна ланка, як і вся українська медицина, тримається на ентузіастах. Тож питання лише в тому, скільки ще часу зможемо так протриматися.