Реформа медичної галузі в Україні стартувала на повну потужність. Однак у регіонах позитивних тенденцій наразі не відчувають. Лікарі не розуміють, як запропоновані Міністерством охорони здоров’я новації можна запроваджувати, спираючись на практично «голу» матеріально-технічну базу більшості медзакладів? І як її оновлювати, якщо державне фінансування мізерне, а заробляти самим на себе медичним установам можна буде ще не скоро?
Нові реформи — на стару основу
Андрій СОКОЛЬНИК, лікар-анестезіолог вищої категорії, м. ЧернівціТехнічна база лікарень і поліклінік — напівоголена. Наявна апаратура потребує ремонту або й заміни. А це — кошти, яких наразі в держави немає. Так само, як немає можливості забезпечити достойною заробітною платнею медичних працівників. Водночас кадри призначаються не за професійними якостями й інтелектуальним потенціалом, а за принципом, хто більше заплатить, і ступенем родинно-кумівського зв’язку. На такому каркасі жодні новації не втримаються.
Не страхова медицина, а змішане фінансування
Перш ніж запроваджувати реформу, Міністерству охорони здоров’я варто було провести первинний аудит усіх медичних установ країни. Лише зібравши повну інформацію про фінансову діяльність кожного закладу, можна робити висновки щодо оптимізації, скорочення чи розширення кадрового й технічного потенціалу тощо. Підписаний Президентом Закон №2002-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності установ охорони здоров’я» дозволяє автономізацію медичних закладів. Але чинності він набуде через півроку, тобто тільки тоді розпочнеться процес переходу медичних закладів на інший рівень фінансування, а забезпечувати самі себе ми зможемо ще не скоро. А як працювати зараз, поки власних коштів у медустанов немає? Тож не варто чекати і якогось розвитку, бо для цього крім бажання медиків потрібна ще й фінансова спроможність. До того ж наразі не зрозумілий механізм впровадження цієї довгоочікуваної автономізації, а уточнень і роз’яснень, підозрюю, доведеться довго чекати.
Гадаю, Україні потрібна змішана модель фінансування охорони здоров’я: один перелік медичних послуг має перекриватися за рахунок страховки, другий — коштом держави, третій повинен бути платним для всіх українців. В Україні хворіє 1/10 населення, а 9/10 своїми відрахуваннями мали б перекривати потреби хворих. За таким принципом працює страхова медицина в усій Європі. Проте на сьогодні, попри гучні анонси, модель української системи медичного страхування не розроблена. Тож неможливо вирахувати, наскільки доходи можуть перекрити реальні витрати.
Для початку медики готові працювати на існуючій матеріально-технічній базі. Старі матраци можна перешити, стіни — побілити, це дешевше, аніж розпочинати дороговартісні ремонти. Наявне обладнання теж можна відремонтувати. Разом з тим необхідно визначити реальні потреби кожної медичної установи і забезпечити їх у першу чергу. Досі існувало два джерела надходження медобладнання: частину купували за бюджетні кошти, частину отримували у вигляді гуманітарної допомоги. Однак усе воно внаслідок постійного використання поступово виходило з ладу, а витрати на амортизацію у бюджет ніколи не закладали. Тому в страхуванні необхідно передбачити кошти на обслуговування медичної техніки, бо зараз лікарі за свої гроші ремонтують те, без чого працювати неможливо.
Лікар повинен думати про пацієнта, а не про шматок хліба
Державі варто докорінно змінити ставлення до системи охорони здоров’я і медичних працівників. Саме так зробили під час реформування силових галузей: аби унеможливити корупцію й хабарництво, представникам силових відомств встановили зарплатню у кілька десятків тисяч гривень на місяць. А від лікаря, як і від судді, вимагають прийняття відповідальних рішень, напруженої роботи і постійної уваги. Чим медик гірший за прокурора? У прокурора — справа, а в нас — історія хвороби, прокурор відповідає за людську долю, а лікар — за життя. Однак соціальні гарантії у працівників силових структур разюче відрізняються від таких у медиків (зарплатня, недоторканість, службові квартири), а ступінь професійного ризику й у силовиків, й у лікарів — однаковий (погрози, звинувачення, образи). Аби лікар мав можливість повністю віддаватися науковій і практичній праці, він апріорі повинен жити комфортно та забезпечено. Чому на заході лікар не бере хабарів? Тому що він має достойну зарплату. Зарплата українського лікаря повинна стартувати щонайменше від 30 тис. грн. Власне, такі зарплати позиціонують представникам силових відомств у рамках реформування останніх. Лише в такому випадку медик зможе думати про пацієнта, а не про те, де підробити на шматок хліба.
Водночас у країні має бути проведена переатестація всіх медичних працівників. Тоді вдасться побачити і професійні навички, і так звані липові ставки та «зайвих» людей. Автоматично буде проведено очищення системи охорони здоров’я від тих, хто не несе користі пацієнтам.
Звичайні українці повинні звикати до того, що медицина не може бути безоплатною. Ставлення до здоров’я має нарешті змінитися. Гроші потрібно відкладати не на нову автівку чи ремонт, а в першу чергу на випадок хвороби. Ми звикли всією країною збирати кошти на лікування онкохворого чи дитини з вродженою вадою. І цілком нормально сприймаємо те, що за свою роботу лікарі ізраїльської або німецької клініки виставляють «кругленький» рахунок. Ніхто на них за це не ображається, не називає хабарниками. Тоді як до нас приїжджають лікуватися заробітчани, бо в нас лікар зобов’язаний надати допомогу безкоштовно, а за кордоном — усе платно і дорого. Аби українська медицина була якісною, у неї треба вкладати кошти.
Медзаклади мають очолювати менеджери
Дуже важливо, щоб в Україні запрацювала запропонована МОЗ система призначення менеджерів лікарень. Бо насправді будувати нове, грамотно розпоряджатися коштами може тільки професійний менеджер. Головний лікар — це пережиток минулого. У менеджера більше прав, але й більше обов’язків. Контролювати його дії повинна громадська рада, до складу якої входять представники і лікувального закладу, і громадськості. Тільки так системі вдасться подолати кумівство і клановість у призначенні на посади.
У кожному колективі можна знайти явних лідерів, які володіють менеджерськими навичками і готові впроваджувати нові ідеї. Важливо, аби законодавчо колективу дали право обирати цих людей і не боятися їх змінювати: якщо менеджер не впорався із завданням, він повинен звільнити місце для того, хто може і хоче зробити більше.
Сьогодні лікарі не вміють самі себе захистити і не мають до кого звернутися по захист. В адміністративно-правовому полі не існує жодної статті, яка визначала б права медиків. При цьому чітко прописаний перелік статей відповідальності лікарів. Система правового захисту у жодній медичній установі України фахово не налагоджена, посада юриста — швидше номінальна, ніж функціонально забезпечена. Тому в разі виникнення будь-яких непорозумінь чи конфліктів з невдоволеними пацієнтами кожен лікар вирішує проблему самотужки. Жодних сподівань на державного правника не покладаємо. Самі шукаємо адвоката, оплачуємо його послуги (до речі, із зарплатні у 4 тис. грн!).
Оптимізувати заклади охорони здоров’я України можна, лише відправивши їх у «вільне плавання». І тоді спрацює теорія Дарвіна: виживуть найсильніші, а слабкі самоліквідуються. Зникне бажання шукати крайнього, нарікати на Міністерство і недофінансування. Колектив почне брати участь у роботі та розвитку лікувальної установи, а адміністрація нестиме відповідальність. Невдалі керівники й моделі управління не виживуть, а вдалі почнуть розвиватися і стануть прикладом. Торувати дорогу важко, але потрібно, аби потім нею пішли всі інші. Нині ж, замість цього, у реформуванні системи охорони здоров’я ми тупцюємо на місці.
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці
