Черкащина: Кадровий голод в окремо взятій області

Сьогодні багато говорять про реформу, метою якої є підвищення якості та дос­тупності медичних послуг для населення. На Черкащині ці зміни відбуваються на тлі тотального дефіциту медичних кадрів. Що спричинило кадровий голод у медичній галузі регіону та які ймовірні шляхи вирішення проблеми?

ВЗ Реформування української медицини постійно відбувається із ухилом на оптимізацію. Чи не станеться так, що з часом не буде кому працювати у реформованій медицині?

— З огляду на 40-річний досвід роботи в медичній галузі, зокрема на керівній посаді в управлінні охорони здоров’я, можу з упевненістю сказати, що для стабільного функціонування системи охорони здоров’я потрібні 4 складові: кадри, оптимальна мережа медичних закладів, наявність медичного обладнання, ліків і, безумовно, достатнє фінансування. Серед них найголовніше — це кадри. Бо фінансування можна покращити за один день, прий­нявши відповідне рішення на рівні Верхов­ної чи місцевої рад, придбати ліки й обладнання теж можна за короткий термін. А от вирішити кадрову проблему за кілька днів неможливо. Адже на підготовку висококласного спеціаліста-медика потрібно не менше 10 років (6 років навчання в інституті, 2-3 — в інтернатурі). Та й чимало часу мине, поки молодий фахівець перейме досвід у свого старшого наставника.

Микола КЛІМОВ, заступник Голови Черкаської обласної організації Профспілки працівників охорони здоров’я України, Заслужений лікар України

Щодо молодших медичних спеціалістів, то ситуація дещо краща (за штатом має бути 12 110 осіб, а реально працює 11 054). Це закономірно, оскільки в нашому регіоні функціонують Черкаський медичний коледж, який нещодавно набув статусу академії, його Ватутінська філія й Уманський медичний коледж. Та все ж і за цими спеціальностями не вистачає більше тисячі фахівців. Але тут ми не дуже відрізняємося від інших регіонів країни.

Кадрову ситуацію загострює ще й те, що на Черкащині багато медиків пенсійного віку — 31,7% лікарів (по Україні цей показник у середньому становить 24%). А якщо порахувати ще й лікарів передпенсійного віку, то це — половина медиків. В окремих районах ситуація ще гірша. Так, у Городищенському, Звенигородському районах 40% лікарів пенсійного віку, у Христинівському — 46,8%. Трохи кращий стан справ у містах обласного значення: Черкасах (32%), Смілі (37%), Умані (27%), Ватутіному (20%). Навіть в установах обласного рівня працюють 26,2% лікарів пенсійного віку.

На одній із нарад хтось критично зауважив, що то вже не лікар, якщо його ведуть попід руки на другий поверх лікарні. У мене зустрічне запитання: а в нас є ким його замінити? Чи стоять черги з молодих спеціалістів на місце того лікаря? На жаль, маємо те, що маємо.

ВЗ Можливо, такої кількості медиків дос­татньо для надання медичної допомоги населенню області?

— Обсяги роботи в медичних закладах Черкащини величезні. До прикладу, протягом 2015 року в стаціонарах проліковано близько 310 тис. осіб, прооперовано в стаціонарних умовах близько 67 тис. хворих, у поліклінічних — 72 тис. У пологових будинках прийнято 11,23 тис. пологів, у поліклініках зафіксовано понад 11 млн відвідувань. У середньому кожен житель Черкащини до 10 разів на рік звертається в поліклініку. Тож без необхідної кількості кваліфікованих кадрів якість надання медичних послуг населенню області під великим питанням.

Ситуація непроста. В регіоні 18 лікарських амбу­латорій залишилися без лікарів: 4 зак­лади у Тальнівському районі, 3 — у Драбівському, по 2 у Жашківському, Канівському і Чигиринському. Окрім названих в області функціонують 3 амбулаторії, укомплектовані лікарями-стоматологами. Це добре, але ж вони виконують винятково специфічні вузькі функції. У 14 ФАПах, які є базовими медичними пунктами на селі з надання долікарської допомоги, немає жодного медика. 34 ФАПи регіону функціонують за рахунок сумісників. Ситуація з медичними кадрами в області кричуща.

ВЗ Серед яких спеціальностей найбільший дефіцит?

— У нашій області це лаборанти, яких всього 28% від потреби. Замість них, змінивши штатний розпис, на роботу беруть біологів, біохіміків, середніх медичних спеціалістів. Але це не свідчить про якісний рівень надання медичної допомоги. Не вистачає патологоанатомів (50%), рентгенологів (65%), фізіотерапевтів (62%), педіатрів, яких останні три роки навчальні медичні заклади готують усе менше. Багато педіатрів пройшли перепідготовку і нині працюють як лікарі загальної практики-сімейної медицини. Терапевтів не вистачає навіть в обласному цент­рі. І я не бачу, щоб на рівні області вживали якісь реальні заходи для покращення ситуації із забезпеченням медичними кадрами.

ВЗ Чи можна змінити ситуацію?

— Упевнений, що за бажання можна багато чого зробити. На рівні держави, а також області мають бути прийняті дієві програми, які гарантували б соціальний захист медичних працівників. Ще за моєї роботи в управлінні ми готували місцеву програму «Медичні кадри». Вона зокрема передбачала навчання майбутніх медичних спеціалістів за кошти місцевих бюд­жетів. За попередньо укладеним договором після навчання такі молоді спеціалісти повинні були повертатися в той район, який його оплачував. Для випускників у цьому був свій плюс — гарантоване працевлаштування за медичною спеціальністю. Та все залишилося на папері.

Звісно, місцева влада повинна перейматися проблемами медичного спеціаліста, а не залишати його сам на сам із соціальними негараздами. Проблематичним завжди є питання житла для медиків. Але ж і його можна вирішити! Яскравим прикладом є Маньківський район, де на квартири для медиків переобладнано два вільні корпуси ЦРЛ. Тепер у Маньківці працюють молоді спеціалісти навіть зі Львівської та Житомирської областей. Після 10 років роботи лікарі зможуть приватизувати це житло. У результаті на Маньківщині укомплектовано 85% лікарських посад. Таким шляхом пішли і в Білозірській ОТГ. Але подіб­ні випадки поодинокі, хоча в кожному районі вивільнилося чимало приміщень дільничних лікарень, амбулаторій, ФАПів. Можна запропонувати їх перебудову під житло для медиків за умови, що частину приміщення переобладнає місцева влада, а частину — молодий фахівець. Насправді є різні варіанти. Чому б, наприклад, на будівництво житла не надавати лікарям пільгові кредити — під 3-5%? Когось привабила б і така пропозиція. Проте насамперед у вирішенні житлового питання для медиків має бути зацікавлена місцева влада.

Потрібно повернути престижність лікарської професії. А це насамперед — підвищення заробітної плати. У 2016 році на Черкащині вона становила 2,9 тис. грн. Знаю: у деяких регіонах, щоб хоч якось пок­ращити фінансове становище лікарів, запроваджують надбавки, матеріальне заохочення з місцевого бюджету. У нас в області такої практики немає.

ВЗ Чи направляють в область молодих спеціалістів?

— Щороку на Черкащину направляють 100-150 випускників медичних вишів. Цього не достатньо, аби покрити дефіцит медпрацівників. А якщо врахувати, що половина з них із різних причин (виходять заміж, виїжджають за кордон тощо) покидають область, то зрозуміло — нестачу лікарів вдасться усунути не скоро. Міністерство повинно вивчати ситуацію і за потреби збільшувати кількість студентів. Добре було б запровадити пільговий прийом абітурієнтів до вищих медичних навчальних закладів із районів з низьким забезпеченням кадрами з умовою, що вони повернуться на роботу у свій район.

Негативно на кадровій проблемі позначається й те, що з року в рік скорочується прийом абітурієнтів до медичних вишів. Свого часу ми пропонували відкрити в Черкасах медичний факультет. Адже в інших регіонах теж готують кадри для своїх регіонів. Скажімо, на базі Сумського державного університету створили медичний інститут. На Чернігівщині пішли іншим шляхом — уклали договір із Національним медичним університетом ім. О. О. Богомольця, який набирає випускників чернігівських шкіл, а ті після закінчення вишу зобов’язані повернутися в область.

Свого часу ми домовилися з Вінницьким національним медичним університетом ім. М. І. Пирогова про навчання 100 наших студентів, які протягом двох років повинні були освоїти загальні дисципліни (анатомію, біологію, хімію тощо). А в Черкасах за ці два роки на базах обласної та міських лікарень мали відкрити клінічні кафедри, де ці студенти продовжили навчання, отримали роботу й залишилися б на Черкащині. Та далі розмов справа не пішла. Звісно, відкрити факультет — це складно. Та коли нічого не робити, то й на результат марно очікувати.

ВЗ Триває скорочення ліжкового фонду у стаціонарах через зміну нормативу на 10 тис. населення. Звісно, це вплине на штатний розпис. Тож чи є варіант, що скоротяться «зайві» вакансії і проблема кадрового голоду буде вирішена?

— Дійсно, Постановою Кабміну від 25.11.2015 р. №1024 встановлено норматив забезпечення ліжками із розрахунку 60 на 10 тис. населення. Нині в області цей показник становить 80 на 10 тис. населення, загалом — 9945 ліжок. Тож потрібно скоротити 2,5 тис. Враховуючи відміну 33-го наказу, який регулював штатні нормативи, й обмежене фінансування галузі, це, безумовно, призведе до значного скорочення лікарів. Оскільки працюю в області з 1979 року, можу компетентно заявити: відтоді ліжковий фонд скоротили майже вдвічі. І я вважаю, що норматив 80 ліжок на 10 тис. населення є оптимальним. Скажімо, у Франції цей показник становить 90 на 10 тис. населення.

Що можна ще оптимізувати? Практично всі дільничні лікарні Черкащини реорганізовані в амбулаторії, у центральних районних лікарнях, які є базовими закладами з надання меддопомоги, залишилося по 120-130 ліжок — тобто по 25-30 ліжок на 3-4 відділення, зокрема терапевтичні, педіатричні, хірургічні, гінекологічні. Скорочувати вже немає чого — у низці відділень працює по одному спеціалісту. А якщо він захворіє чи йому потрібно піти у відпустку? Зрештою, у працівника повинні бути вихідні. Аби «закрити» ці проблеми, голов­ний лікар шукає сумісників з інших районів. А в Чигиринський та Кам’янський райони приїжд­жають сумісники з Кіровоградської області.

Створення госпітальних округів теж призведе до серйозної зміни структури лікувальних зак­ладів. Тоді районні лікарні об’єднають в єдину установу, яка надаватиме медичні пос­луги, у тому числі й ургентні. Решта спеціалізуватиметься на наданні хоспісної, реабілітаційної, сест­ринської допомоги. Ситуація знову серйозно вдарить по кадрах.

Тож, на мою думку, виконувати вищеназвану Постанову — це просто безвідповідальність перед мешканцями, яким із кожним кроком реформ усе важче дістатися до установи, що надає медичну допомогу. Ніхто не враховує соціальних проблем, із якими стикається пацієнт. Нестача транспорту, катастрофічний стан доріг, що унеможливлює вчасне та якісне доправлення хворого до мед­установи, відсутність рейсових автобусів, дороговартісні ліки, котрі хворому доводиться купувати самотужки, — усе це призводить до того, що дуже багато людей не звертаються до медиків навіть у разі розвитку тяжкої патології, тієї ж онкологічної хвороби. Люди просто залишаються вдома і чекають свого кінця…

Інна ХІМІЧУК, спеціально для «ВЗ», м. Черкаси