Враховуючи те, що темпи поширення соціально небезпечних захворювань на Чернігівщині потребують особливої уваги з боку як влади, так і медиків, назріла необхідність створити в регіоні територіальне медичне об’єднання, котре займатиметься проблемами профілактики, лікування та реабілітації хворих із вказаними недугами. З такою пропозицією виступив головний лікар КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер» Микола Дейкун.
ВЗ Чому виникла ідея створення територіального медичного об’єднання?
Микола ДЕЙКУН, головний лікар КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», Голова постійної комісії обласної ради з питань охорони здоров’я, соціального захисту населення та у справах учасників АТО, Заслужений лікар України, кандидат медичних наукЩодо нашої служби, то спочатку плануємо об’єднати разом чотири протитуберкульозні заклади — Чернігівський обласний, Ніжинський, Прилуцький диспансери та Бахмацьку міжрайонну протитуберкульозну лікарню, а також Обласний центр з профілактики та боротьби зі СНІДом. Варто приєднати до цієї структури й обласний шкірно-венерологічний диспансер. Причина такої реструктуризації очевидна: у багатьох хворих на туберкульоз виявляють як дерматовенерологічні захворювання, так і ВІЛ-інфекцію. Тому, якщо лікування таких хворих здійснюватиметься одразу за всіма вказаними напрямками, у перспективі епідемію соціально небезпечних захворювань на Чернігівщині можна буде взяти під контроль. Це піде на користь і пацієнтам, і медикам.
ВЗ Чи дасть змогу таке об’єднання покращити рівень надання медичної допомоги та розширити перелік послуг?
— Об’єднавшись у територіально-медичний центр, ми зможемо надавати всі види допомоги: амбулаторну, кваліфіковану, висококваліфіковану та хоспісну, причому за ефективнішого використання коштів. Оскільки в кожному закладі є бухгалтерія, гараж, пральня та інші служби, ми також зекономимо кошти на їх утримання, перенаправляючи фінанси на дійсно необхідні витратні статті.
Наприклад, у межах нашого територіального профільного об’єднання плануємо створити хоспісне відділення для невиліковних хворих, яке нам конче необхідне. Зараз тільки в обласному протитуберкульозному диспансері такої допомоги потребують 90 пацієнтів. Я вже розмовляв з головним лікарем Бахмацької міжрайонної протитуберкульозної лікарні, і він погодився створити на базі їх закладу лікарню-хоспіс. У Прилуках і Ніжині плануємо організувати відділення для лікування хворих на одну із форм туберкульозу (наразі їх існує сім), у Чернігові будемо займатися інтенсивною терапією. Ми вже не вперше переживаємо епідемію туберкульозу — вона розвивається по спіралі. Але нинішня епідемія відрізняться від минулих появою мультирезистентного туберкульозу, ко-інфекції (туберкульоз-ВІЛ-інфекція/СНІД), поєднаного туберкульозу (мультирезистентний плюс ко-інфекція). Важливо, аби ці потоки хворих не перетиналися між собою, щоб не відбувалося перехресного зараження. В умовах об’єднання зробити це набагато простіше.
З іншого боку, плануємо ширше впроваджувати амбулаторну допомогу: хворих на туберкульоз без бактеріовиділення необхідно переводити на амбулаторне лікування. Зараз багато їх лікується у стаціонарі, іноді навіть трапляються випадки, коли вони заражаються від пацієнтів, котрі виділяють мікобактерії туберкульозу. Тому обов’язково слід розмежувати і потоки хворих, і види допомоги. Наприклад, в Естонії з 1,4 млн населення на всю країну — усього 25 ліжок для стаціонарного лікування. Термін перебування хворого там — 5-6 днів, у нас — 2-6 місяців. А захворюваність на туберкульоз в Естонії удвічі нижча, ніж у нас.
Крім того, усіх непрофільних хворих разом з ліжками ми передали до онкодиспансеру й обласної лікарні. Відтепер пацієнти з пухлинами легень і легеневої системи лікуватимуться в онкодиспансері, а хворі з травмами грудної клітки та захворюваннями легень нетуберкульозного характеру — в обласній лікарні.
ВЗ Чи потребує подібне реформування додаткових фінансових вкладень?
— Ні, навпаки — оптимізує фінансові витрати закладів та дає можливість не тільки зберегти, а й розширити перелік медичних послуг.
Вважаю, що подібне реформування в майбутньому чекає не лише протитуберкульозну службу, а й інші напрями надання медичної допомоги. Наприклад, зараз у нас в області 4 медичних училища: базовий медичний коледж і три регіональні. Щоб швидко реагувати на виклики часу, зокрема в частині фінансування, їм варто об’єднуватися в єдиний потужний навчальний заклад.
Крім того, не варто забувати, що ми прямуємо до Європи, тож за основу нам слід взяти європейську модель надання медичної допомоги і поступово відходити від системи Семашка. Наприклад, ніде в Європі немає стаціонарів дерматологічного профілю, уся дерматологічна патологія там лікується винятково в амбулаторних умовах. А в Україні на тлі обмеженого фінансування медичної галузі існує розвинута мережа дерматологічних стаціонарів. Тільки в нашій області їх чотири. Нещодавно ми з начальником управління охорони здоров’я облдержадміністрації Петром Гармашем відвідали Прилуцьку ЦРЛ, зайшли до дерматологічного відділення, що на 25 ліжок, а там — жодного хворого. Усі пішли додому. Давно потрібно зрозуміти, що в стаціонарі має перебувати пацієнт, якому показаний цілодобовий нагляд. Коли ж хворому це не потрібно, йому слід надавати медичну допомогу амбулаторно: в умовах поліклініки або денного стаціонару, що діють на базі поліклінік, центрів первинної медико-санітарної допомоги тощо.
ВЗ Але, мабуть, у нас є і позитивні приклади?
— Звичайно, є. Як Голова постійної комісії обласної ради з питань охорони здоров’я, соціального захисту населення та у справах учасників АТО нещодавно побував у Чернігівському обласному онкодиспансері. Головний лікар закладу Валерій Зуб облаштовує не лише денний стаціонар, а й хостел, де б людина, яка приїхала із села на обстеження, за символічну плату могла переночувати. Це цілком європейський досвід, і його, на мою думку, треба впроваджувати в інших медичних закладах області. Зараз у нас як робиться: людина не встигла пройти за день обстеження — її кладуть до стаціонарного відділення. А так не має бути. Або інший приклад: пацієнт отримує хіміотерапію, цілодобового медичного нагляду не потребує. Для чого йому перебувати в стаціонарі? Зробили процедури, відпочив 2-3 години і може їхати додому. Так і пацієнтам зручніше: часто вони не хочуть лягати в лікарню, а ми їх ледь не силою заганяємо. Навіщо це робити? Якщо зараз разом із представниками громадського контролю пройдемося лікарнями, то побачимо напівпорожні відділення. Потрібно використовувати інші форми надання допомоги, а ми цьому опираємося.
ВЗ Чому ж головні лікарі медичних закладів так тримаються за лікарняні ліжка?
— Звичайно, є причина, котра стримує головних лікарів скорочувати ліжка. Криється вона в нормативній базі Міністерства охорони здоров’я, а якщо бути точнішим — сумнозвісному 33-му наказі. Він переписаний з двох наказів, що існували у СРСР: №600 від 1980 р. та №999 від 1979 р. Їх наше Міністерство переклало українською мовою і звело в один. І як на основі радянських нормативів створити систему, котра успішно діяла б у ринкових умовах? Апріорі це неможливо.
ВЗ Як можна вийти з цієї ситуації?
— Сьогодні кожному керівнику медичного закладу необхідно надати повноваження формувати штатний розпис, ліжковий фонд, навантаження на лікаря залежно від потреб. Ну не може бути в хірургічному відділенні 25 хворих на одного лікаря! У ньому мають перебувати післяопераційні пацієнти, що потребують цілодобової медичної допомоги. І це нонсенс, коли на все відділення чергують один лікар та одна медична сестра. Лікар і медсестра повинні працювати із 5-7 хворими, тоді й догляд буде зовсім іншим. Потрібно суттєво переглянути й термін перебування хворого в стаціонарі. Наприклад, у розвинутих країнах після операції пацієнта виписують на 3-4-й день, а в нас — через 2 тижні. Нам потрібно від цього відходити й використовувати ліжка раціонально, тоді покращуватимуться санітарні умови, харчування, медикаментозне забезпечення, турбота про пацієнтів тощо. Управління охорони здоров’я та головні лікарі обласних медичних закладів прийшли до висновку, що в установах обласного третинного рівня структурний підрозділ не повинен мати більше ніж 25 ліжок. При цьому кількість медперсоналу треба зберегти, адже у відділеннях перебуватимуть тільки післяопераційні хворі. Але як вдасться це зробити лікарю-новатору, поки не зрозуміло, адже йому зв’язує руки сумнозвісний Наказ МОЗ №33.
Уряд говорить про децентралізацію влади, а робить усе навпаки. Чому б не віддати на місця процес формування штатів: головний лікар закладу розробляє штатний розпис, а затверджує його засновник — обласна, міська або ж районна рада? Чому це має робити Міністерство, а не місцеві ради, які краще знаються на проблемах регіону? Питання без відповідей. Узагалі нашому Міністерству надано стільки функцій, що воно з ними вже не справляється. Частину їх можна віддати на місця, а МОЗ хай займається політикою та реформою охорони здоров’я. Закупівлю вакцин і ліків варто передати в регіони, а то Календар щеплень зірваний, країна на порозі епідемій хвороб, про які лікарі вже й забули, а Міністерство штатний розпис для лікарень і ФАПів складає…
ВЗ Як ви ставитеся до ідеї Міністерства охорони здоров’я щодо комерціалізації медичних закладів. Чи доцільно її проводити в установах, які надають медичну допомогу пацієнтам із соціально небезпечними хворобами?
— Мене дуже турбує законопроект МОЗ України №2309а «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань охорони здоров’я», який відкриває шлях до «комерціалізації» закладів охорони здоров’я: державні та комунальні лікарні перетворюватимуться на підприємства та господарські товариства. Але відносно установ, які надають допомогу пацієнтам із соціально небезпечними захворюваннями, зокрема тубдиспансерів і центрів профілактики та боротьби зі СНІДом, так чинити не можна. Практично у всіх країнах, за винятком Грузії, досвід якої ми копіюємо, ця категорія громадян отримує безоплатне лікування, а кошти на утримання подібних закладів надає держава. Але в Грузії немає епідемії туберкульозу, а в нас є. І впроваджувати подібні реформи в умовах епідемії вкрай небезпечно.
ВЗ Чи працює обласна програма протидії захворюванню на туберкульоз?
— Так, звісно, в області реалізується «Програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 рр.». У 2015 р. згідно з нею нашому закладу виділено 16,3 млн грн. За ці кошти придбано протитуберкульозні препарати, лабораторні реактиви, рентген- і флюороплівку, туберкулін, дезінфекційні засоби, бактерицидні опромінювачі тощо. Зараз розпочинаємо розробку програми, що діятиме наступні п’ять років. Плануємо, що вона суттєво відрізнятиметься від попередніх та чинної, у яких передбачена лише медична складова. Але, оскільки туберкульоз — хвороба соціальна, хочемо зробити акцент ще й на соціальній, психологічній і екологічній складових. Тож для її підготовки плануємо залучити спеціалістів різного профілю.
Сподіваюсь, обласна влада допоможе з реконструкцією та ремонтом обласного тубдиспансеру. Річ у тому, що туберкульоз за останні десятиріччя суттєво змінився, а медичні заклади здебільшого залишаються такими, як 40-50 років тому. Тож необхідно реформувати не тільки фтизіатричну службу, а й самі заклади. Яскравий приклад тому — наш обласний протитуберкульозний диспансер, що потребує серйозної реконструкції. Необхідно оновити вентиляційну систему, щоб повітряні потоки з різних відділень не перетиналися, провести перебудову та ремонт приміщень, аби хворі на туберкульоз із різною резистентністю не контактували між собою. Серед найважливіших завдань — ремонт станції знезаражування стоків. Вона не працює вже понад 20 років, увесь цей час усі стоки без знезаражування надходять до каналізації, а далі потрапляють у Десну, що створює екологічну небезпеку не лише для жителів Чернігова, а і для киян, які п’ють воду з цієї річки. Для вирішення цих першочергових завдань нам потрібно 25 млн грн. Будемо залучати кошти обласного та міського бюджетів, а також фонду регіонального розвитку, міжнародні гранти.
ВЗ З приводу реформ, які пропагує МОЗ України. Бачимо, що лікарі до них ставляться дуже скептично…
— Найбільша наша біда в тому, що ми намагаємося фрагментарно вирішувати велику проблему. У державі на сьогодні немає організованої системи охорони здоров’я — є лише система надання медичної допомоги. А це зовсім різні речі. Згідно зі ст. 49 Конституції України кожний громадянин має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Охорона здоров’я — це збереження та зміцнення здоров’я населення, а медична допомога — відновлення втраченого здоров’я. У цивілізованих країнах це дві конкуруючі системи. Що менше хворих, то більше коштів йде на охорону здоров’я, що більше хворих, то більше коштів виділяється на медичну допомогу. Але легше запобігти хворобі, аніж її лікувати, тож пріоритет надається профілактичній роботі.
На жаль, наша фундаментальна наука не взяла на озброєння європейський досвід і досі не розділила лікувальний і профілактичний напрями роботи. Аби люди не хворіли, слід ввести жорсткі стандарти на продукти харчування, взяти під контроль виробництво та реалізацію спиртних напоїв, провести комплекс соціально-економічних й екологічних заходів тощо. Щодо медичної допомоги, то вона за обсягом повинна бути, як мінімум, удвічі меншою порівняно із сьогоднішнім станом, але забезпеченою медичним обладнанням, передовими технологіями. І якщо перша система не справляється зі своїм завданням, тоді на допомогу приходить друга.
ВЗ Зараз багато говорять про необхідність введення страхової медицини, але, з іншого боку, доводять, що в наших соціально-економічних умовах робити це недоцільно. Чи потрібна нам, на вашу думку, страхова медицина, та коли ми прийдемо до неї?
— У всьому цивілізованому світі в процесі надання медичних послуг беруть участь три суб’єкти: замовник, надавач і отримувач. У нас замовник і надавач — одна особа. Для покращення якості надання медичних послуг обов’язково потрібне медичне страхування. Страхова компанія — замовник і контролер, отримувач — пацієнт, надавач — медичний заклад. Коли вибудуємо такий трикутник, усе відрегулюється саме собою. Згідно із зарубіжним досвідом бачимо: процес впровадження страхової медицини не залежить від економічної ситуації в країні, просто модель повинна їй відповідати. Коли країна багата, як, наприклад, Німеччина, то і модель класична — та, котру ще Бісмарк запропонував: роботодавець, держава, людина та благодійні фонди.
Якщо країна бідна, треба запроваджувати індивідуальну модель. Наприклад, у нас роботодавець бідний, держава бідна, пацієнт бідний, але є понад 30 фондів, які опікуються певними категоріями населення. Саме вони й повинні стати основними донорами страхової медицини. У наших важких економічних умовах має бути солідарна система страхування. Стане кращою економічна ситуація — переходимо на класичну модель. Але страхову медицину вводити необхідно, і робити це слід якомога швидше.
Перебудова системи охорони здоров’я — процес болісний, але нам треба його пройти. Проте обов’язково слід продумати, як провести медичну реформу так, щоб хворі не залишилися без медичної допомоги, а медпрацівники — без роботи.
Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ», м. Чернігів
