Хірург вищої категорії Вадим Українець провів у прифронтовій зоні, здавалося б, небагато — усього одну ротацію. За цей час встиг надати медичну допомогу близько 500 пацієнтам і зрозуміти головне: людям, які стали заручниками воєнних дій на Сході, насамперед потрібен мир. А безкорислива професійна допомога медиків-волонтерів переконувала їх у тому, що про них не забули.
Чужої біди не буває
Першого жовтня 2016 року я вже чергував у ЦРЛ містечка Новий Айдар. Кожному з нас дали із собою американський підручник з бойової травми, але лікувати довелося переважно мирне населення, тому я не пошкодував, що захопив посібник із дитячої хірургії. Він якраз і став у пригоді, коли першого ж дня привезли чотирирічного хлопчика. Малюк скаржився на біль у черевній порожнині, але підозра на гострий апендицит не підтвердилася, йому призначили консервативне лікування і відпустили додому. А мене наступного дня відкомандирували у Волноваську ЦРЛ — поблизу цього населеного пункту на той час склалася напружена воєнна ситуація, і лікарі там були конче потрібні.
В одній упряжці з військовими медиками
З Нового Айдара до Волновахи їхав автобусом разом із місцевими. Зустрів мене головний лікар ЦРЛ, привіз у лікарню, одразу познайомив з колегами і… пацієнтами: тут лікарі ночували у звичайній палаті, де перебували хворі. Часто працювати доводилося й уночі, тому мобільний клав поруч, адже будь-коли могли зателефонувати з приймального відділення. Більше, ніж велике навантаження, дошкуляв холод — тогорічний жовтень видався особливо суворим, тож практично всю добу перебував у стані перемерзання. Згодом мені прислали з дому спальний мішок, і це хоч якось рятувало вночі. Проте, хоча приміщення лікарні не опалювалося, в операційній постійно працювали обігрівачі.
Вражали порожні коридори, ну не мають у лікарні вони бути безлюдними! Таке відчуття, що життя завмерло. Але в кабінетах і в операційній кипіла робота: медики напружено працювали й надавали допомогу пацієнтам. Пліч-о-пліч із цивільними лікарями рятували поранених і їх військові колеги. За потреби вони зверталися до нас по допомогу під час оперативних втручань тощо. І річ не в тому, що їм бракувало кваліфікації чи досвіду, не вистачало фахівців вузького профілю, тому й залучали до роботи цивільних спеціалістів. Мені довелося надавати допомогу постраждалим від кульових поранень, під час ДТП, з уламковими ушкодженнями, хоча загалом частка бойових травм у нашій практиці становила всього 15%. Решта — амбулаторний прийом, робота в операційній. Довелося щодня стикатися з найрізноманітнішими хірургічними випадками: від гнійних ран до розриву аневризми черевної аорти, тромбоемболії стегнової артерії, діабетичної стопи, видалення апендикса тощо. Ми «на повну» виконували свою роботу, яка була конче потрібна людям.
Колись потужна центральна районна лікарня міста Волноваха з початком війни на Сході втратила багатьох спеціалістів. На сьогодні тут не вистачає хірургів, анестезіологів, неврологів, акушерів-гінекологів тощо. Тож наша робота була вкрай потрібною. Ми надавали допомогу всім — навіть тим, хто прийшов з іншого боку лінії фронту. Багато пацієнтів запитувало: «А скільки я вам винен?» Ми пояснювали, що наша робота повністю безкоштовна, давали людям медикаменти (добре, що волонтери щедро забезпечували ліками). Й відчували, як тане холодок у їх душах. І вже медсестра веде до нас знайомих і рідних, котрі потребували медичної допомоги, проте боялися йти до лікаря, бо він приїжджий. Згодом мене й травматолога вищої категорії Віктора Завертайла, головного лікаря Корсунь-Шевченківської ЦРЛ, почали впізнавати на вулицях, віталися, посміхалися. А коли я повернувся додому після ротації, ще з півроку мені телефонували колишні пацієнти, дякували за допомогу.
Сіра зона
У Волновасі до війни мешкало понад 100 тис. осіб. Це важливий населений пункт на шляху з Донецька до Маріуполя, потужний залізничний вузол. Військовий конфлікт ущент зруйнував життя його мешканців: місто начебто й мирне, але тут часто чути стрілянину, дороги не ремонтують, оскільки завтра їх можуть підірвати, з роботою скрутно. Десятки зруйнованих і покинутих осель, а душі людей наче завмерли, бо вони опинилися між миром і війною, у безвиході, і багатьом здається, що в них немає майбутнього. Сіра зона — так називають територію між переднім краєм бойових дій наших військових і переднім краєм противника — це й стан душі, коли немає надії на краще…
Мене особисто вразила велика кількість пенсіонерів, які приїжджали з-за лінії розмежування по пенсії та стояли в довжелезних чергах до банкоматів «Приватбанку» й «Ощадбанку». А потім ішли на базар, закуповували продукти та поверталися в Донецьк. Увечері все завмирало, а вночі ми чули постріли гармат і кулеметні черги. Удень життя, як і в більшості українських міст, крутилося навколо базару, крамниць, автобусних зупинок. Люди переймалися цілком мирними життєвими проблемами: чим нагодувати сім’ю, де знайти можливість заробити, як обігріти будинок… Але кремлівська пропаганда добре «промивала мізки» місцевим, змушуючи їх ділити всіх на «своїх» і «ворогів». Тож не дивно, що спочатку вони вороже ставилися до лікарів із Центральної та Західної України. Але коли людина приходить у лікарню, де їй надають безкоштовну медичну допомогу, й одужує — це, на мій погляд, найкраща пропаганда за Україну. І все більше людей починають сумніватися: «А чи справді розіп’яли «укри» невинного хлопчика?!»
Особисто я уникав «гострих кутів» у розмовах із пацієнтами, намагався бути нейтральним, бо розумів біль душі втомлених війною людей: вони ненавиділи всіх і все, що довело їх до такого відчаю! «Я, звичайно ж, хотів би, аби мене лікував російський лікар, проте мені на той бік не дістатися», — говорить один пацієнт, і я бачу в його очах виклик. «І все ж, дозвольте, я вас огляну», — спокійно пропоную йому. Хворому діватися нікуди, він погоджується. Як же важко давався той спокій, але це був, на мій погляд, єдиний правильний шлях — політично незаангажований, зацікавлений, професійний підхід до кожного. Й люди починали усвідомлювати: про них не забули, їх не кинули напризволяще. На моє тверде переконання, кожен лікар просто повинен був чесно робити свою справу, котра ставала найкращою агітацією за Україну.
Народна дипломатія — це й лікарі
Я ніколи не пошкодував про те, що побував на Сході й на совість відпрацював належний термін ротації, хоча це було і нелегко. Кожен із нас вніс у цю роботу в надзвичайних умовах частку себе, і цей внесок, можливо, допоміг комусь із моїх 500 пацієнтів не тільки одужати, а й знайти вихід зі складної ситуації, не зовсім зневіритися в житті, не впасти у повний відчай. Помітно, що населення Волновахи поступово «прозріває», і в цьому значну роль відіграє й наша народна дипломатія.
Урешті-решт, приклад безкорисливості та милосердя, яким є робота цивільних медиків, діє ефективніше за будь-які гасла й лозунги. Впевнений: мої колеги з інших міст торуватимуть шлях до прифронтової зони і продовжать нашу справу, закріпивши надію на мир і майбутнє в населення Сходу. А я зберігаю як пам’ять про той час медаль «Відвага та честь», отриману від Волноваської районної ради «за якісну, професійну медичну допомогу мешканцям міста».
Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»